І.

Недалеко від Скадар-озера, близько устя Чермниці, межи густими ильмами і волоськими горіхами здіймається невеличка мурована і цеглами покрита хатина. Попри стіни снуються гнучі і тонкі усики винограду, біля хати у затінку видно кілька мігдалових і гранатових дерев, а під стріхою висять усякі волоки, саки і вудки.

Сидить собі тут Петро Радонич Цеклин, найславніший рибалка у ціліській Чермницькій нагії1). Не ловив він лише пстружки у бистрій Орочовці і Чермниці. Де ж там! на самім озері мав він своє власне око. Тут він на човнику від днини до ночі звивався. Його вуджені уклеви смакували таманські патриції, а в Четині не раз їв і сам владика його головатицю і уклеву. Трудящий був собі Петро Радонич, тому ж і придбав собі гарненьке майно, не знав він ні голоду, ні холоду, жив собі, як тур у горах, все йому в нитку йшло, бач хворутина сприяла!

Клонилося вже сонечко, холодочком вітрець провівав, колибаючи верболози і виногради. Небо зорями помалу-малу засівалося, а перекрій-місяць на небі наче з озера виринав. Гукнув вистріл, гомін далеко горами понісся, гора горі повідала, що з озера домів вертає рибалка Петро Радонич. Із-за гаю вийшли три гарні, плечисті мужі, прямуючи ід хаті, що стояла межи ильмами. Старший двигав саки і волоки, молодші несли прутяні кошики, повнісінькі риби. Се старий рибалка Петро Радонич і його два рослі сини, Марко і Іво. По чертах мож було пізнати, що доля їм нині кужіль пряла, що не пусто квасилися у озері, тому всі спірно і втішно собі ступають, а старий ніби ще парубком, ще висвистує собі.

– А що, Марку, не казав я тобі, що нині наш день… Трусилася стара, пустити не хотіла, бо бач їй якась віля снилася… От бабські химери та й годі!.. Як їй щось злого сниться, то в мені душа сміється, бо тоді для мене день, що аж га!..

– Правда, батьку… таких головатиць Вук Юрашкович на своїм віку не бачив, хоч кисне на тім озері, як бурак у борщі, – сказав сміючись Марко.

– Таже, – додав Іво, – і ніхто до тої риби таких примівок не знає, як наш батько. Торік, як нині пам’ятаю, до полудня ні пліточки; носимося човником то сюди, то туди, годі та й годі. Надпливаємо до Дам’яна з Подгориці, до Миляна з Комарниці, і їм так діється, нарікають, що і ковбля дасть Біг… Поплили ми знов на наше око; батько лиш помолився до св. Сави, щось шепнув і лиш дивись, а уклеви вже тьмою наш човник облягли, що весло у них сторцом стояло, хоч греблю ними гати. Такого дива ще ніколи не бачив; що ми надвигали додому, сам бачив ти, братчику Марку.

– Пам’ятаю, три дні неня коло тої риби поралася… Але і не жаль… Катаряне гарно мошонку набили…. побрали ми гроші як за перець.

– Тоді купив я собі пару цвіткованих турецьких пістолетів. У самого аги кращих відай нема, – сказав з утіхою Іво і скинув із плечей кошик із рибою перед хатою, де вони саме тепер стали.

– Го, го, стара! тобі дрімається, а нам і плечей не чути! – гукнув старий Петро, а з кімнати вийшла стара Єла.

– Бачиш, стара… ади які головатиці… не сором, щоб і владика їх їв, – сказав Петро, і сміючись її спитав: – А що з твоїм сном?

– Гарно, дуже гарно, – шепнула Єла, – гарно, діточки, видно, що з плеча Радоничів, з покоління Циклинів… Ваш покійний дід Ілля руками їх ловив… Боже милий, тяжко мені стає, як його згадаю… Кляті бісурмани – бодай трава не росла перед їх порогом… не замордували його… ні, виняли очі, щоби ще довгих, вічних десять літ на світі карався і своїм безталанним світом нудив… – І ревно заплакала.

– Знов забила у свою крису, а нам спина від студені аж дрожить…

– Ходіть до хати, мої дорогі, не забула на вас стара Єла, – сказала приязно Єла, і всі зайшли через вузькі двері у хатчину.

Невеличка була світлиця; на стіні впрост схід сонця висіли ікони св. Николи, св. Юрія і св. Сави… Доокола їх різна зброя: пістолети, ганчарі… одні від діда-прадіда, а другі ще попались їм в руки від поконвічного невіра, сусіднього бісурмана. На камінних углах серед хати груба яворова дошка, се стіл чорногорців, а на землі у закутку лежало скілька рогожин і вереї – і струки1) з кізльої вовни. Вікна були вузенькі, но доволі місця, щоби з семип’ядноі цівки непрошеного гостя привітати.

Серед кімнати палав на ватрі ясний вогонь, освічаючи малу димом наповнену світлицю.

– Покріпися, старий, поживіться, діточки; се вино чермницькі скали випікали, сю сливовицю ще сват Пеко курив; сир, бігме, що сьогоднішній, кастрадина2) таки з наших кіз і кізлят… – Отак припрошувала їх Єла… Всі перехрестилися і почали Божим даром живитись.

На дворі собака заскиглив, двері розчинилися і у світлицю вступив главар3) сусідньої нагії, вітаючи всіх:

– Здоров, свате Петре!

– Здоров, Пастеровичу Миловане, отсе святилося, через долинку та в гостинку! Гей спізна, щось пильного відай сюди привело? Що тебе до нас завіяло?… Сідай, старий, побалакаємо; так, як тоді, коли ти мого Марка до хресту тримав… Вже з півроку не бачились… Добре кажуть: що милий гість не часто буває. Здоров, Миловане, се вино не пошкодить… – І передав гостеві гарний пугар.

– Добре тобі буяти, коли приступає. Жиємо собі, як у бога за дверима; бодай чорт главарював, а не я; от прийшов на часок до тебе, щоб розмовою біду прогнати!

– Гаразд, кумоньку, що не забув на свого побратима. Овва! що мені за біда, преці що голова, то не хвіст! – сказав Петро.

– Говори здоров! Три рази з себе тут напасть скидав, але годі та й годі… Що з мене за старшина, коли руки спутані?… Чи знаєш, чого я прибув?

– Скажи ж!

– Сидиш тут, як кертиця у норі; тобі байдуже, що в Чорногорі діється. У нас, кумоньку, таке завелося, що хорони Боже! До чого то доведе, святий знає. Вражий бісурман знов новий гарач наклав і шкуру з бідного люду лупить. Венеція – лицемірна як звичайно; нема що їй вірити, як собаці. А наш заступник, владика Сава, щоби здоров, сидить у Станевицькім монастирі і читає псалтирю, що привіз собі з Москви. Його заступник Василій літає світами-чужинами, забув зовсім на нашу кривду, думає собі: чи співатиме півень чи ні, а день все буде. Злидні, братику, та й годі! Гей! гей! мій милий Боже! Де ділися часи за владики Данила? Пропали і сліду не лишили. Незабутній Даниле, за твоїх часів ми гаразду зазнали! Гарно празнували ми Різдво Христове! Під тобою віджив чорногорець і з щирої груди міг гукати: «Ну же, брати чорногорці, і нам усміхнулася доля…» Тепер і ми пізнаємо, як щаслив той орел, що попід небеса носиться, ми стали вільними людьми і збулися тяжкої бісурманської неволі!

Так розводив Милован.

– Другого владики Данила вовік не буде, – сказав Петро, наливаючи чарку вина. – Глумилися кляті турки над нами, мов над скотиною, а Данило бачив, що недовірок туди прямує, щоб на Чорногорі православну віру знищити. Данило лиш одно святе слово шепнув і наче пекло, наче бурливе море, вся Чорногора закипіла, п’ять братів Мартиновичів в руки свячену зброю вхопили і пішли бісурманам на лихо і на погибель. Перекинцям і зрадникам, як у пеклі, душно стало. Всюди виринали месники Мартиновичі… Хто не вірив в Тройцю св. і Христа Спаса, тому вже і амінь був. Скверним трупом мости мостили, орли і соколи годували! Гей, гей! нема Данила! Там-то душилося тоді ворога, мов чорта у верші; так йому крила притяли і з гряззю змішали, що нашому братові тільки й жити було. Не знати, куме побратиме, чи то правда, що Вук Маркович з Будує про Степана Малого розказує? – спитав Петро Милована.

– Бог зна, кумочку, – відказав сей задумчиво, – що то за діло з тим Степаном Малим. Боюся, щоб на те не вийшло, як то люди кажуть: з великої хмари малий дощ. І я би в тоє не вірив, але слово старого Тановича святе. Ніхто не знає лучше обставин в дворі білого царя, як Лазар Танович з Підострога… Той, як зобачив Степана, махнув задумчиво головою і сказав: «Се (і забожитися не гріх) сам цар Петро III». Ся поголоска так по Чорногорі понеслася, мовби у велику крису четинського дзвона ударив… Всі люди присягли би, що Степан Малий – то цар Петро III. Що увіряв всіх владика Сава, що царевич Петро III давно помер, а сей Степан Малий заволока і дурисвіт, що хіба людей лічити уміє… годі було нашу чернь переконати. Вона собі лиш одно на ус намотала, – бач уперта, хоч обухом бий! Каже, що Петрові удалося уйти з рук князя Орлова і прибути сюди у наші гори, щоб нас визволити з неволі і тяжкого ярма бісурманського. Отсе впевняє Лазар Танович і клянеться на свої діти і всю родину. Коли все правда, що повідають, то той Степан несамовитий чоловік! Як з’явиться десь на скупщині, то всі князі, воєводи і главарі аж до землі клоняться… Не присягали йому вірності рагузани? Не прислали йому різаноти дорогі шати і золоті зброї? Не живуть вони через нього з венеціанами у завзятій вражді? Не держать вони Степана Малого? Отак вони його вважають за божого чоловіка. Нехай говорить собі владика Сава, що йому забагнеться, а Степан Малий незвичайний чоловік, спаситель нашого угнетеного і замученого народа!

Так розводив свою річ Милован Пастерович.

– Рад би я його зобачити, – сказав Петро, – якого він зросту, якого лиця?… Десь кругом богатир.

– Бачив я його, братику, – відрік Милован, – раз, як ішов я до Станевицького монастиря, а другий раз на скупщині (року 1767) над Горнем блатом в нагії Речка. Він малого зросту, тому ж його і Малим називають; русявий волос як грива на плечі спадає, око наче у вірла бистре, а як сяде на жеребця у червонім фесі і у білій струці, то думаєш, що якийсь князь чи воєвода на коні сидить. Говорить він, мовби з книжки читає; мова пливе йому, як бистра Рабниця; що раз скаже, то хоч гинь – не змінить. Відколи він нашою судьбою кермує, то всюди такий порядок у нас, що такого відай і не було. Нічо, що малий, але і старого розуму навчить. Оногди казав двох злодіїв розстріляти; відтоді і спокій на Чорногорі. На шлях, що в Катаро веде, положив він раз десять червінців і сріблом цятковані пістолети… Тьмою люди минали, та ніхто не важився і пальцем щось порушити. На указах до сердарів1) і главарів підписується він так: «Степан, малий з малими, добрий з добрими, злий із злими». Казав владика Сава, що він лиш тумана межи люд пускає, що він простий дурисвіт! Нехай буде він, що хоче; що мені до того? Хвала Богу, що всюда лад і мир.

– Якби був він дурисвітом, то де ж би йому прислав сербський патріарх з Іпека дорогого довгогривця? Нагії Кучка і Білопавлич, що під османськими ігом стогнали, всіх турків вигонили і до Степана прилучилися. З Радня і Літорала збігалися до нього люди, мовби на відпуст до чудотворної ікони… Ні, кумочку, Степан Малий – бігме незвичайний і рідкий чоловік!… Він вся наша надія, він нас вибавить з тяжкої неволі.

Так розмовляли старі. Аж по півночі вернув домів Милован Пастерович.

ІI.

Обод був колись гарний замок. Тепер лиш руїни і згарища з нього осталися. Все знищив і спалив вражий бісурман. Пониз руїн була глибока печера. Тут дрімає, як народне повір’я каже, богатир і батько чорногорців, Іво Черноєвич. Довго він вже там дрімає, а хороші русалки-вілі його стережуть і своїми грудьми його годують. Колись його збудять тії вілі, подадуть в руки зброю і він впрост на Стамбул прямуватиме, щоб чорногорську корогву звідтіля відібрати. Іво Черноєвич – святе ім’я для чорногорця: воно нагадує йому золоті часи, часи слави і волі!..

На зеленому поділку, близько старого замку, в день св. Юрія чорногорці сходяться, щоб у народних забавах і співах веселий день прожити. Тут уже не одно молоде серце любов’ю розпалилося, тут не одна пісня проспівалася, тут не одно коло прогулялося.

І сьогодні зібралося тут такого народу, що від шуму і гуку всі гори гуділи. Старі, молоді, дівчата, парубки, всі як пави убрані, всі веселі. Зброя така лискуча, аж за очі ловить! Пістолети у сріблі блищать, стрільби з арнаутським мосяжним ложем, порошниці золотом писані, а ганчарі, а ятагани… і не споминай! Кождий парубок, кождий муж у червонім фесі. Китиця аж на плече спадає і всі ремені мовби засіяні кільцями і пряжками. Чорногорські дівчата – бодай не приснилися! Як закинуть на груди чорні довгі коси, повнісінькі стрічок і тасем, як приберуться у багряну струку, у шовкові мережані сорочки, то думаєш, що якісь пави чи райські птахи по базарі ходять, з лиця такі собі хороші, як калина в лузі, а стан гнучкий і стрункий. Кожда така краля, що тільки гм! та й годі!

Межи народом видно старого Петра з його синами. Рослі то були собі Марко і Іво! Хлопці як смеріч високі, як дуби сильні. Нічо були собі і хлопці з роду Пастеровичів, Чеговичів, Петровичів і другі; но з тими годі рівнятися.

На камені під скалою, в тіні кількох смерічок сидів собі старий сліпець Ставко з Негуша. Кожде дитя знало сивого гусляра. Отемнів сіромаха під Четинським монастирем, що збудував владика Данило, воюючи з лютим бісурманом. З того часу заміняв зброю на гуслі і чарує народ чудовими піснями про минувші літа, давне щастя і долю. І нині сюди він пришкандибав, щоби браттям чорногорцям заспівати. Слухай, як сумно гудуть гуслі, ніби плачуть, а сліз не мають; старому лице зарум’янілося, аж горить. Старий наче молодіє, завів пісню, мов воркітливий сивий голуб, та се не спів, але ніби якась казка, що слухаєш її і все наче очима бачиш, ніби чуєш, як колотню почали жінки Вука Бранковича і Милоша Обилича і як через них спала кривава недоля на Сербське царство. Бачиш, як великодушний Милош Обилич гострим булатом серце Мурада розрубує; видиш, як лиха совість і людська клятьба зрадника Вука Бранковича світами гонить; бачиш і сербською кров’ю зрошене Косове поле і старого конаючого лицаря Лазаря. І знов бачиш Іва Черноєвича і його сина Юрія, що в Венеції подружився… і витязя Марка Кралевича, як він собі сидить на віщім коні і вимахує своїм двусічним мечем…

Ослаб голос старого Станка, рука долів звалилася… все утихло, голос наче завмер і дві сльози, гарячі, криваві покотилися по зморщенім лицю старого. Тяжко бідний зітхнув, і стиха промовив:

– Що за батьків було, то все минулося, осталося лиш лихо і гіркеє горе!

Хороша Миліца, його єдина дочка, хустиною утерла батькові ті дві щирі сльози. Була вона йому підпорою, водила темного по сербській дорогій землі; без неї давно спав би старий в домовині. Козир-дівка була ж бо та Миліца, не пусто назвали її люди рожею Чорногори! Все від Скутарського озера аж до верхів Ловчена1) перед її красою клонилося; дві мов гебан чорні коси звисали на дівочі груди; в то око як глянеш, то думаєш, що зоря сходить, а брови, а уста – і не споминай! Стан у неї такий гнучкий, як лозина; дівчина, як ясочка!

Набакир носила вона на голові червоний, дукатами і цекинами украшений фес, хороший прибір, святе знамено слов’янської діви, чорногорська дівиця той фес так стереже, як зіницю ока… і аж при шлюбі його здіймає. Біла, різним шовком гаптована юбка, шовком мережана сорочка, червоний ремінець з кільцями і з ножиком, червоні панчохи і маленькі опанки (постоли) підносили ще більше дівочу чудову вроду. Хто бачив дочку старого гусляра, то і присягнув би, що вона із княжого роду. Але так уже мається у святій природі: не тільки в зільнику, але й межи терниною рожа процвітає!

Межи народом шум і гук, утіха, гульба і радість; від безліку вистрілів гори аж гудуть, одні другим повідають, що нині чорногорці своє бездолля забули. Кружають пугарі, шутри і барила з карловецьким вином і сирмською сливовицею, звичайно, як на народнім празнику. Загуділа дуда, запищала сопілка, рознеслися голоси: «Гей же, хлопці-молодці, гей же дівчата-князівни, гей же всі разом до нашого кола!» Взялися молодята за руки і почали так звільна крутитися, наче би в них і крові не було. Музики поскорили, ніби на дрібушку закинули, – коло розв’язалося і напротив себе поставали все по парі парубок і дівчина. Господоньку! як зачнуть гуляти, то серце аж скаче; таке завелося, що думаєш, що світ уже обертнем ходить. Старі неньки і діди, що сему приглядалися, молоділи, аж попід боки бралися.

Гуляють Марко і Іво, а старий Петро з утіхи лиш в руки плеще, тішиться сердешний, що діточки веселяться. Марко з Іреною Стойковичівною, величного сердаря з Четині, а Іво з хорошою Миліцою, дочкою старого гусляра Станка. Носяться вони обоє, наче пара голубів, в’ються вони коло хлопців, наче виноград коло тичини, а палаючі очі дівочі мовби говорили: «Щиро я тебе, мій милий, кохаю». Вже торік заручили родичі Марка з Іреною. Іво ждав лише пори, щоб старший брат подружився і так щоб і на нього черга прийшла.

Любилися, кохалися Іво і Миліца вже цілісіньких два роки; як через тиждень не бачилися, то з тоски аж марніли. Правда, що і трудно було молодятам зчаста бачитися. Миліца блукала із сліпим батьком по Чорногорі; де днювала, там не ночувала, хіба лиш на якийсь великий празник, чи то свято домів вертала в негуський діл, у свою убогу хижу, щоби провести свято. Судьба Іва знов така була, що годі було про любощі подумати. Шастався він із старим по озері від днини до темної ночі. Тому ж він нині такий веселий і щасливий: преці можна хлопцеві з любою дівчиною поговорити, глибоко у дівоче око заглянути.

Замовкла дуда, утихла сопілка. По широкій долині розсипалися, наче мурашки, молодята: одні в травичку посідали, другі пішли до старого замку, треті від гурту на бік завернули, щоб у самоті розмовитися.

Пустилися понад потік Іво і Миліца.

– Миліцо, чи гадаєш ти так зчаста про мене, як я про тебе? – промовив до неї Іво і взяв дівчину за біленьку руку.

Дівчина лиш зарум’янілася, наче та рожа в городку, чи той польовий мак, і мов сполошена голубка ні пари з уст.

– Ти мене не любиш? І словечка до мене не промовиш, – продовжав Іво.

Так вона на нього глянула, наче би небо засміялося, та й каже:

– Коли сонечко світ забуде, тоді тебе забуде твоя Миліца.

– Коли ж так, моя ясочко, то чому ж ти нині не така весела, як то звичайно? Здається, голубко, що щось на серці маєш і мені сказати не хочеш?

– Чи таїла я коли що перед тобою, мій милий Іво? Ні, Іво, ніколи! Що знала, як щирому побратимові виявила… Тяжко мені щось нині, щось серце віщує, та сказати не може… Чує якесь горе і недолю. Так діється вже з чоловіком, не знать звідки смуток і нудьга налітають, прийдуть вони, зворушать трохи бідне серце і знов скоро відходять… І хмари не заслоняють вічно божого неба, вітер повіє, сонечко знов мило пригріє і світ знов милий і любий.

– Півжиття мого дав би я, мила Миліцо, якби та туга з твого серця щезла. І я сумний, коли моя горлиця сумує… Моя крале, тут коло мого серця вся туга і смуток пропадуть…

На його груди склонила вона головоньку, обоє устами дотулилися і знов Божий рай завітав до їх серця.

Нема у світі щастя без заздрості і ворога. Сиділи собі молодята і щиро розмовляли, і не бачили вони, як з густої березини хтось на них непевним оком позирав. Зашелестів лист і біля них проминув сміючись Радо Янкович, парубок з Лешанської нагії, та пішов впрост до гурту, де під скалою парубки сиділи.

– Чом такий втішний, Радо Янковичу? – загукали побратими-товариші.

– Втішний, ха, ха, ха! З лиця ніби втішний, а у серці огнем горить, там як пекло зайнялось! Не думав я, що хороша Миліца так складно цілувати вміє… ха, ха, ха!.. Нехай собі здорова цілує, прийде черга і на мене… Ходіть, братики, межи дівчата! Далі смеркнеться, а ми і не нагулялися.

Як Миліца зобачила Рада, то стряслася, як той лист на березі.

– Що тобі, голубко? – спитав її Іво, а вона крізь плач до нього шепнула:

– Нині в первий раз бачила я Рада Янковича. Поспішали ми сюди з батьком разом. Бачу – і Радо коло нас. У розмові із старим почав він мене вихвалювати, казав, що такої кралі ще не бачив і що небаром до нас зі старостами прибуде. Як же ж йому батько розповів, що я лиш твоєю бути можу, бо тобі вже слово дав, то він люто засміявся і зарозуміло сказав: – «Можеш, старенький, твоє слово відібрати; Петро Радонич простий рибалка, а наше плем’я з діда-прадіда славне у Лешанській нагії; наші пращури дружилися з дочками сербських воєводів; побачимо, чи дочка гусляра не до нашого плеча. Як прийду до тебе, старий, у гості, то в другу крису задзвониш…» Вдарив нагайкою коня і щез, як сатана, з наших очей. Се мене, мій Іво, засмутило; се точить серце, як іржа залізо, я його так боюся, що на цілому тілі дрожу… Його гидкий позір, непевне око… від того мене нехай Господь Бог боронить!

– Навчу я того хвалька! Батьки його кози пасли і кастрадину вудили. Таких обідранців воєводів я вже доволі бачив… Дивись, куда плюгавець сягає! Горе і лихо тому, – крикнув Іво, виймаючи з череса гострий ганчар, – хто відважиться тобі гидке слово сказати! З Радоничів не один против турків погиб головою за свою любу вітчину, за свою Чорногору, а Янковичі всі бабською смертю погибли – бач у постелі! Горе тому, ще раз кажу, хто Іва Радонича роз’ярить! Як Господь дасть осени діждати, то звінчає нас чернець у Станевицькім монастирі.

– Ідуть наші; ходімо напротив них! – сказала Миліца, і пішли родичів зустрічати.

– А що, дітоньки, забули, що пора домів вертати?

– Таже правда, що час – відказали разом Іво і Миліца, хоч мило їм вкупці було.

Надійшов і Марко; всі навернули в діл і поволі прямували домів. І народ уже домів вертав, а всім білолиций місяць стежки і плаї освічував… По часі все утихло, лиш потоки шуміли і гори від вистрілів гуділи… Так скінчився день св. Юрія на площі біля замку Обода.

ІII.

Минув уже четвертий місяць, як Марко з Іреною Ненадівною звінчався. Гучне весілля справив діточкам старий Петро; цілісінький тиждень веселилися гості, свати, куми, воєводи, главарі, пустосвати і набігущі. Не обійшлося весілля без сліпого гусляра; не одну він пісню проспівав, не одно коло хороша Миліца зі своїм Івом прогуляла.

По весіллю довго радилися старі, коли б то Іва з Миліцою подружити. «Восени звінчаємо наші діточки» – сказали і з таким словом старі розійшлися.

Жили собі Марко і Ірена, наче двоє голуб’ят; стара Єла так невістку полюбила, мов свою рідну дитину… Обоє поралися, обоє звивалися. Все так ладом ішло; здавалося, що тут в маленькій хатчині земський рай. Чому ж то нині так сумно і тихо в старого рибалки Петра Радонича? Може настала сварня і незгода межи молодятами? Де ж там! На скупщину в Четиню відходити мають, тому ж і Єла і Ірена невеселі, сумні. Бач, скликають їх туди, бо злидні настали на Чорногорі; знов вражий поганець, споконвічний ворог хрещеного люду, нищить і грабить бідний край.

– Як ви мене соколята лишаєте? – промовила задумчиво стара Єла до своїх синів, Марка і Іва. – Що без вас робитиму? Що без тебе, Марку, почне нещасна Ірена? Вона тебе так любить, без тебе і жити не може! Знаю я тут раду, а бодай о ній не споминати!

– Що ж діяти, нене? Треба йти, щоб зрадниками не назвали і негідним п’ятном нашого імені не назначили…

– Знаєш, що кождий чорногорець любить свою вітчину. Ганьба тому, хто тоді об ній знати не хоче, коли про її добро радять. Ти знаєш, як нас сердарі поважають; щоб до того вони сказали, якби нас там не було? Треба повинуватися, моя рідна, треба старшини слухати, дорога Ірено; хто людей не слухає, той Бога не боїться!

Бідна Ірена лише сльози рукавами отирала і тихенько промовила:

– Щиро я його, ненько, кохаю; мій вік без нього, як нічка без зорей, але коли кличе його вітчина, то нехай іде в ім’я Боже… Вір мені, Марку, що я б тебе навіки відцуралася, якби ти не дбав про долю дорогої вітчини…

– Знаю, Ірено, – сказав Марко, – що в твоїх грудях правдиве чорногорське серце б’ється. Бувай здорова і молися богу за долю Чорногори!

– Останься хоч ти, Петре; таже тебе і ноги туди не занесуть, – сказала Єла до старого Радонича.

– Говори, стара, от бабський розум! – гукнув старий. – Де втерпів би я тут сидіти, а там Бог зна що радять?

– Зістань, старий! Що ми, дві слабі жінки, без підпори вчинимо? Зістань, зістань, не лишай нас на самоті…

Так молила Єла старого Петра, но сей скочив, як опарений, і гукнув на весь голос:

– Ти забула, стара, що вовк лиш волос міняє, та вдача його все однакова. Хоч я постарівся, але серце однакове; воно не постарілося і аж до скону битиме за мою любу Чорногору! Хлопці, зброю в руки і просто до Четині!

– Діти, діти, тяжко мені з вами розлучатися… Нехай Господь вас провадить, – сказала стара і поблагословила своїх синів.

Всі три, Петро, Марко і Іво хватили семип’ядні пищалі, ганчарі і пістолети, попрощалися і пішли в Четине на раду-скупщину. Всіх провожали очима Єла і Ірена, поки за скалою не пощезали.

ІV.

В ціліській Чорногорі простерлася лиш одна значніша рівнина коло монастиря Четинського. Той монастир збудував року 1478 Іво Черноєвич. Нині всі стіни від диму почорніли, се нестерті сліди бісурманської встеклості. Одна вежа здіймається вгору, наче б небо підпирала, а верх її мережаний бісурманськими білими кістьми і черепами. Перед сею вежею нині такий колот і сварня, що думаєш, саме пекло лютує. Кождий своє піє; що один забаг, другому то й не на думці. Одні виступають за Степаном Малим, другі за владикою Савою, треті знов горнуться під корогву сербського патріарха Василя Івановича.

На великім каміннім зломі стоїть собі Степан Малий; кричить він на все горло, вимахує, мов навіжений, руками, та в шумі і галасі губиться його мова:

– Спам’ятайтеся, схаменіться! Чи ви сліпі, чи глухі?… Ворог за плечима… – От тільки лиш і тої мові чути було.

З великою бідою удалося сердарям і главарям втихомирити кип’ячу ватагу. Знов зачав Степан Малий:

– Ви тут межи собою такий колот зачали, що хорони Боже, а тимчасом паша Сілідар Мехмет з 12.000 яничарів ваші оселі нищить, палить і нівечить. Всі забули чорногорську святу заповідь: добро вітчини! Як проженемо вражого турка аж туди, звідки прийшов, як украсимо сю вежу свіжими бісурманськими головами, то аж тоді час знайдеться, щоб наново розпочати колот і сварню…

На таку мову не були чорногорці приготовлені, всі умовкли, наче б живої душі не було. Блисла втіха на лицю Степана і він далі промовляв:

– З кожної сторони доносять нам, що страшно лютує над народом клятий поганець. Хто почислить криваві сльози ваших вдів і сиріт, трупи ваших братів? Кому не задрожить серце на лемент невинних немовлят, на плач споневіряних матерів і сестричок наших? Хто з нас, загнувши руки, холодно глядітиме, як горять наші оселі, як руйнується наше добро, як кров’ю, нашою рідною кров’ю, вмивається наша країна? То хто любить свій рідний край, нехай бере за зброю і йде за мною! З далматинського примор’я надіслали нам Пастеровичі грошей і амуніції. Там на поділку, – і показав рукою, – лежить, братики, бочка з порохом; кождий най собі порошниці наповняє, а потому в ім’я Боже гурра на врага!

Блиснув ганчар в його руці, а ватага мов в один голос закричала: «Веди нас, Степане! Гей же, браття, на лютого ворога! Сором коло жінок і у сварні вмирати!» І двигнувся народ, наче чорна хмара; все за зброю хапало – хлопці, дівчата і старці, всі з дев’ятип’ядними янчарками наперед поспішають проти завзятого ворога, вражого бісурмана!

V.

То не туча, то не буря по Чорногорі лютує, то рідні сини шлють смерть і погибель на вражого турка. Кривавий танець всюда закипів, молоді і старі, навіть і жінки звиваються, мов вихром зняті. І наш Марко свої сліди кров’ю пише.

– Глянь же, Іво, як я безглузду невір змудрую, – сказав Марко до свого брата, зняв з голові фес, а сам сховався за скалу. Засвистали турецькі пищалі і аж три кулі фес провертіли.

– Яка дурна брита собака! Отак по нашому шлються гостинці, – промовив Марко і вицілив. Луснуло, трісло, а бісовий арнаут наче сніп повалився.

– Вони всі курячу сліпоту мають, шлють кулі в пусту скалу.

– Котрого, братчику, брати, правого чи лівого? – шепнув Іво.

– Котрого-небудь, все одно!

– Глянь, як бородатий на старого Стояна направив, бігме шкода таку душу згубити, – шепнув Іво і грякнув із своєї семип’ядної, а турок-алаг коміть головою долів покотився.

– Гарно, сину! прийми Бог! – сказав. – І я їх колись нищив, сей ганчар не одну бриту голову відтяв; тепер уже годі старому по волі гуляти. Руки трясуться, а очі не довиджують. От знай, сину, чого я сюди прийшов – і покотив з усеї сили гарний камінний улет. Загриміло обочами, як птах летів камінь у долину на завзятого ворога. Цілісінький десяток розбішених арнаутів застогнало під важким каменем.

– От, дітки, так старий стріляє, – сказав Стоян і пошкандибав за скалу, шукаючи другого улету. Із-за грубого явора глухо крикнув старий Милован Пастерович, той, що Марка до хресту тримав:

– Марку, Іво, не сором вам, що старий Милован уже двома головами величається? Гляньте, які бородаті! – сказав, тримаючи у обох руках по одній турецькій голові.

– Ще час, дядьку, не журися! Радоничі ще ніколи сорому не набралися!

– Натискайте, братики! Досить глумився ворог над нами! – крикнув гайдук Милош Бегович, голова з Білопавлицької нагії, і понісся мов вихор проти ворога. За ним кинувся в слід Марко і Іво на ранених турків, відсікли їм голови і знов метнулися помежи скали, окриваючись між гранітовими урвиськами.

– Гарно, дітки, – гукнув сивий Милован, – тепер бачу, що ви справді вірні сини Чорногори! З вами і у пеклі сорому не набрав би ся… – Але нараз захитався, схопився за груди і як той дуб повалився. З лівої пахи кров потекла. – Ой біда, братчики… Чорногорці, приходиться марне погибати! Та не жаль мені умирати, раз мати родила, раз треба і гинути. Одного тільки мені жаль, що не полягло більше бісурман від моєї руки!

До раненого надбіг рибак Петро Радонич, підняв його і став рану оглядати.

– Не журися, кумоньку, – каже розгледівши, – трохи лише поскоботало; за три неділі знов сікти й рубатимеш тих клятих башибузуків і арнаутів!

Вийняв з торбини кусник полотна, обв’язав рану і крикнув до своїх синів:

– Зробіть, діти, із смеріччя ноші і занесіть раненого у вівчареву хижу, що там із лісочка видно…

З гілляк збили ноші, застелили хвоєю, положили раненого і понесли його у вівчареву колибу.

Борба не устає, щораз змагається, наче розколихане море усе більше буриться, гуде, от-от весь світ, здається, похолоне. Бачать турки, що чорногорці із захисту щораз більше їх ряди проріджають, з необачка смертельні кулі мов град метають, бачать, що нічого їм з невидимими ворогами змагатися, – от і збираються у купи, знаменами на клич махають, всіма своїми силами чорногорців з їх захисту виперти задумують.

Зібралися навколо хоругви пророка, заблисла тисяча шабель, тисяча рушниць і багнетів, рознеслося з тисячів уст голосне: «Аллах!», о скали, вертепи відбилось, попід небеса загомоніло і, мов чорна хмара, посунули турки на долину між високими горами, де крилися чорногорці. Мов блискавки поблискувала зброя, мов громи гоготіли клики: «Аллах!», «Аллах!» Не вспіли ще турки зближитися до чорногорських криївок, аж тут нараз з усіх сторін висипалися чорногорці. Страшний крик знявся зі всіх боків, ще страшніший як турецьке «Аллах!» – «Гурра! гей же браття! гурра! гурра!» – кричали чорногорці з усіх сторін.

Мов дві чорні хмари об себе вдарили. Заблищали чорногорці своїми ганчарами, мов чорти вискакували з-поза корчів і скал; наче дикі кози в миг поперескакували вертепи і кинулися на здурілих турків. Почалася страшна різня, страшніша від пальби; задзвеніли ганчарі о турецькі шаблі, покотилися турецькі голови, мов скошені маківки; полилася кров турецька струями, потоками.

Страшний нелад запанував між турками. Помішалися, один на другого кидається, пхає і щораз дальше і дальше мішаються ряди. Дармо кличе баша, дармо сурмлять сурми, дармо повівають хоругвами. Крик, зойк і стони усе більше змагаються, глушать кличі комендантів, голос сурм. Ряд за рядом кидається врозтіч, падають утікачі в дебри, стрімголов у потік, що кривавиться турецькою кров’ю; вже поникли хоругви, затихли сурмачі.

А чорногорці мов роз’ярені льви кидаються між купи втікачів, ганчарами на всі боки мечуть, голові турецькі мов капусту рубають, уже й до баші добираються, хоругви відбирають, стосами турецьких трупів накладають. Страшно було дивитися на тут різню, серце роздиралося від неустанного крику, зойку і стону. Де зеленіла перед тим трава, де білілися скали, де журчали води, там текла тепер кров, лежали трупи, покалічені коні, поламана зброя.

Три дні тривала ся встекла різанина. Ледве що ніч мине, і знов уже гомонять гори від воєнного крику і клекоту, від брязку зброї і від гримучого лоскоту спадаючих улетів. На свіжі загони ворогів надлітають, мов бистрі орли, відважні чорногорці і по землі, власною кров’ю напоєній, врозтіч утікає лютий ворог.

Четвертої днини криваво сонечко сходило, криваво виринало воно із скутарського озера. Догоряє і скілька хатин, що ворог спалив, лячно улискуються верхи-рокити. У гори нові турецькі потуги прямують. Мов з непробраного джерела пливе невірство, мов із землі виростають на трупах нові війська турецькі. Стоголова гідра усе нові розтвирає пащі. Чорногорцям вже й ніяково коло серця, їх жменя, а ворогів, як трави.

– У гори, братики! – гукнув сердар князь Лука з Грохова, і всі кинулися, наче кози, по скалах і вертепах.

– Біда, грохівський Луко, коли вірли у своїм гнізді защити шукають! – сказав задумчиво Ласо Вукотич, а Лука мов з просоння збудився і стиха промовив:

– Біда, братчику, приходить відай уже, щоб над святим хрестом півмісяць знущався.

Але за хвильку, мов не той, гукнув грімким голосом:

– Не діжде поганець над хрестом глумитися, хіба як всі головами поляжемо! Біжіть, хлопці, ви сизі вірли чорногорські, ти, Марку, і ти, Іво, біжіть від хати до хати, від одної нагії до другої, скликайте всіх, кажіть їм, нехай позлітаються сюди – нехай нам на поміч поспішають!

– Добре, дядьку! – рекли Марко і Іво і щезли у темній гущі.

В турецькім таборі мов гаспид роз’ярився старий паша, що пусто поверталися його посли від ватаг чорногорських… Не видали вони йому Степана Малого, лиш коня його, що від патріарха даром дістав, паші прислали, а то на знак, що Степан в бою поляг! Се непокоїло бородатого, аж волосся собі микав.

VI.

Прикро лазити по бездорожжях у скалистій країні. Чим вище підходити, тим більші скали, тим самотніша околиця. Всюди пустка, живої душі не надибати, хіба лиш того вірла, що попід хмари носиться і своїм скреготливим криком вічну тишину перериває. Сюди лазили Марко і Іво.

– Здається мені, брате Марку, що ми заблудили, не ведеться стежка в Негуський діл, – промовив Іво.

Марко оглянувся на всі боки та й каже:

– Може бути, я сюди ще ніколи не ходив.

Недалеко при обочі паслися кози і вівці, біля них стояв п’ятнадцятилітний пастушок.

– Здоров був, вівчарику! Котрим плаєм зійдемо в Катунське? – спитав хлопця Марко.

– Проминули вже, братики; там попри ті три берези було вам направо завернути. Сей плай просто в Четине веде. Але і відсіля попри обіч можна до Негуша зійти, – сказав хлопчина і справив їх на добру дорогу.

– Що се, хлопче, за кості? – спитав його Марко.

Хлопчина крізь плач відповів:

– Були тут непрошені гості, більш як двадцять. Найкращі ягнята закололи і спекли… бодай їх сам Люципір взяв! Як відходили, – продовжав хлопчина, – то гукнули до мене: «Не журись, хлопче; як вернемось, то все тобі гарно заплатимо».

– Що то за одні були, не пізнав ти хоч одного?

– Бог їх зна; убрані були, як ви, по-чорногорськи; здається мені, що вони щось непевне на думці мали, – сказав хлопець.

– Чому?

– Все щось вони шептали і радили, але мене як огню стереглися… Щось говорили за тисячу червінців, за якогось бородатого пашу, за патріарха і Степана Малого, і Бог зна о чім, – не міг добре прислухатися.

– Не пізнав ти хоч одного?

– Ні, братики, усі замурзані були, як чортяки виглядали. Один здавався мені, що то Радо Янкович з Лешанської нагії, але не присяг би я, що се він, бо чорний, чорний був, як той біс!

– Добре, хлопче, тепер справ нас на добру дорогу, – просив його Марко, і всі три пустилися стежкою у долину.

Над вечір зближилися вони до села, де Миліца пробувала. Іво рад би туди злетіти, бо вже довго з Миліцою не бачився. Втішно ступив він на подвір’я старого гусляра, втішно війшов у хатчину, де хороша Миліца його визирала. Що се? У хатчині душі не було… Де старий? де Миліца?

– Нема, брате, ні старого, ні Миліци! – з жалем крикнув Іво.

– Преці знаєш, що старий дома гостем. Десь пійшов з гуслями помежи люди, та й дочка з ним, – потішав його Марко.

Скілька жінок надбігло, всі сумні, щось казали би і вимовити бояться…

– Де дівся старий гусляр, де ділась Миліца? Скажіть, добрі люде! – питав Іво жінок.

– Де старий, Бог зна, – загули жінки мов у один голос, – а убога Миліца, щоб не споминати – сором для цілої Негуської околиці…

– Боже, що такого? Скажіть, що з Миліцою сталося! – крикнув Іво з великим жалем.

– Дві неділі буде тому, як прибув до старого гусляра із старостами Радо Янкович… Старий і Миліца мов остовпіли. Гордо жадав він від старого Миліциної руки. Так старий о тім і чути не хотів. Сміючись відійшов Радо. По півночі рознісся селом крик і голос і то поблиз хати старого гусляра. Позбігалися люди довідатися, що такого діється; входять у кімнату, а там старий плаче, голосить, що жалься Боже, волос собі микає і руками об поли б’ється. Всі питають старого: «Що з тобою, Станку? скажи, що сталося! Чому так побиваєшся?» А він з жалю ледве промовив: «Нема, нема моєї Миліци! Радо Янкович викрав мені моє сонце, мою останню надію. Помагайте, сусіди! рятуйте, добрі люди! Не лишайте старого із соромом і гарячими сльозами!» Всі зброю підняли і навздогін побігли, щоби вражого сина дігнати. Пуста робота! Радо на бистрих конях як вітер пігнався, а за ним і слід запав.

– Де дівся старий? – спитав їх Марко.

– Бог зна, як пішов, так пропав…

– Хто його провадив?

– Був у нього малий хлопчина, той його провадив. Кажуть, що старий на відході так сказав: «Тоді домів верну, як знайду свою Миліцу!»

– Ходи, брате, ходи, рідний, у Четиню, летімо, там я його знайду! О, як серце моє болить, мов гадь обвилася, а у грудях наче огнем горить! Миліцо!.. Миліцо! Погибіль і горе тобі, Радо! – крикнув храпливо Іво, витяг лискучий ганчар і побіг мов шалений, а вслід за ним Марко мов звір, викликуючи: «Горе тобі, Радо Янковичу!» Голос далеко горами понісся, а гомін глухо відзивався: «Горе тобі, Радо Янковичу!»

VII.

– Злидні, та й годі, брате Северине! В тихій келії нема супокою, і з неї вже щез мир святий.

– Та що ж там такого? – спитав чернець Северин.

– Не питай, брате, злидні і безлад та й годі! Чи се не диво, що нашим людям, правдивим синам Чорногори, забаглося турецької краварини1), золото обманило чисту чорногорську душу! Нехай їм на лихо буде, самі ставлять шию під бісурманське ярмо.

– Ти говориш, мов би з апокаліпси читав; з твоєї мови ні се, ні те розібрати, архідияконе Гедеоне…

– Не чув ти, що сеї ночі у Четині сталося?.. Таже мучили там старого патріарха, що хорони Боже!

– За що?

– Знаєш лише, що у псалтирі стоїть, більш нічого… Паша обіцяв тому багато червінців, хто йому видасть патріарха і Степана Малого.

– Кажи вже раз, що такого сталося; ти губою на широке поле навернув.

– Зо двадцять опришків розбило сеї ночі в Четині двері до келії патріарха і спіймали старого. Що він їх молив, що їх просив, навколішки перед ними падав, зі всього сміялися сотонські діти і були би його безпечно відвели і турчинові передали, якби не був він дав їм весь свій готовий гріш. Бідний старець до схід сонця безлюдними стежками Бог зна куди утікав.

– Може діялось то все по божій волі? Знаєш, як його наш владика Сава ненавидів, на очі знести не міг; наскакували вони один на другого, як в’їдливі шершені.

– Вони вже, брате Северине, давно помирилися. Не святив патріарх Василь на владику братанця нашого Сави, Арсенія Пламеняка?

Таку розмову вели перед Станевицьким монастирем чернець Гедеон і архідиякон Северин. Скілька людей зближалося бігцем ід монастирю і перервали жалкою мовою їх тихий розговір.

– Святі отці, – заговорив до них Владо Раконич – будьте милостиві і прийміть у ваш монастир одного нещасного, конаючого чоловіка! Від самого ранку його сюди двигаємо, забажав неборака перед смертю причаститися…

– Для нещасних усе монастир отвертий, – сказав Гедеон…

Владо відійшов до людей, що разом з раненим ждали на нього під гіллястим дубом.

– Що казали черці, Владо?

– Що для нещасних усе монастир отвертий…

– Спішіть, братики, – шепнув ранений слабим голосом… – Боюсь, щоб не спізнився… Боже, мій Боже!

– Радо, клятий Радо, щобись божого сонечка більш не побачив! Згубив єси мого брата, – не журись, вражий сину, хіба вимре наше плем’я, щоби братньої крові не помстили! – Так гукав Марко Радонич.

– Несіть, несіть, братики; рана вогнем горить! – шептав ранений, а не був то ніхто другий, як Іво Радонич.

Понесли бідного у монастир і причастили його. Лежить у келії бідний Іво, біля нього сидить Марко і наслухає, чи дише ще братчик, чи б’є ще в грудях братнє серце. Тихо в келії, мов у гробі; від часу до часу лиш хіба чути, як бідний Іво застогне.

– Що сталося з твоїм братом, Марку Радоничу? – спитав його тихесенько отець Северин.

А сей мов з тяжкого сну прокинувся і зачав повідати:

– Лихо, отче святий! Брат Іво любив Миліцу, дочку старого гусляра Станка з негуської нагії. Хто був щасливішим на сім світі, як вони обоє; восени вже і подружитися мали. Зла доля інакше судила. Тиждень тому, як післала нас старшина, щоб людей проти турка скликати… Так бродячи добилися ми і до села, де Миліца пробувала. Але там уже і знаку Миліци не було, гаспидський Радо Янкович бідну викрав. Як вихор понесли ми ся звідтіля в Четине. На полонині від одного вівчаря зачули ми, що він з двадцятьма розбишаками туди прямував, щоб від турка краварину за старого патріарха заробити.

– Ганьба! сором! – перервав йому чернець Северин. – Йому лучший турок, ніж святитель християнський!

– Видно, отче, – продовжав Марко – золото його обманило, що в нім зовсім звелася чорногорська кров. Утомлені, змучені приходимо в Четине; там чуємо, що старий патріарх ледве що від плюгавців вимолився і що та диявольська шайка по лісах і горах розсипалася… «За ними, братику, аж на край світа, аж на край моря!» – крикнув брат Іво і ми пійшли вслід за ними. Без віддиху, без спочинку гналися ми через дві доби горами і скалами. Вже почало вдруге вечоріти, аж тут крізь гущу бачимо: палає вогник і хтось коло ватри собі сидить. «Се він, се Радо!» загорлав мов не своїм голосом Іво і кинувся на нього, мов вовк скажений… «Де, клятий, моя Миліца! Говори!» Цівки запищали, горами загуркотіли… Іво з гарячки хибнув вороже серце, Радо засміявся і хрипливо крикнув: «Тут твоя Миліца!» Направив семип’ядну, блисло, загриміло… Іво звалився, а клятий Радо понад скалу… Я вслід за ним, та що з того? Пропав у темряві, мов у воду утонув. Вертаю до Іва, він ледве що дише. «Пропав я, навіки пропав, милий брате… помсті мою Миліцу…» слабим голосом він промовив… Наче мертвий склонив голову у травицю, а з рани так і ринула кров, що хорони Боже! Обглядую рану, дивлюся, куля грудь провертіла, не міг я і крові загамувати. Взяв я його на плечі і ніс, кілько сили стало, у долину, сюди до вас у святий монастир. Скажи мені, світлий отче, ти на ранах знаєшся, як знахарка на зорях, скажи мені, чи вийде мій брат, чи ні?

Довго думав чернець, та по хвилі йому каже:

– Рана глибока і розжарена, і гарячка вже прибула; надія гей слаба, хіба Господь якесь чудо зробить, щоб він виздоровів.

– Твої слова мені доводом, що марне загине мій брат Іво… Правда, раз мати родила, раз і умирати… Одно лише серце стискає, от що ні отець, ні мати від нас звістки не мають – тоскливо сказав Марко.

Тяжко стогнав Іво, до півночи у болях карався і мов та свічка догоряв. «Помсти, брате Марку, мою Миліцу, уклонися від мене отцеві і матері і скажи, що я за них у небі буду молитися» – ледве промовив… і до сходу сонця Богові душу віддав.

На цвинтарі Станевицького монастиря поховали Іва Радонича. Чорну могилу зросив щирими сльозами рідний брат Марко. З великим жалем і горем попрощався він з братнім гробом, і зі сумною душею поспішав нетяга до батьківського дому, тримаючи під пахою криваву сорочку покійного брата Іва.

VІII.

Кривава сорочка – то кривавий знак у Чорногорі. Висить вона біля святих ікон і неустанно припоминає родині пімсту за пролиту кров. Такий закон уже у Чорногорі! Зуб за зуб, око за око, кров за кров!

І у хатині бідної Єли висіла під образами кривава сорочка, напоєна кров’ю її любого сина Іва. Дозирала вона її наче святих мощей, обновляючи тут кров гіркими сльозами.

І нині бідолашна жалібно на сорочку подивилася і яла на голос заводити:

– Сину мій добрий, порадонько моя незабута, у молодому віку зі світа минувся… Щоб твої потомки каменем поставали, клятий Радо!

– Цить, нене, цить, мила, – потішала стару сердешна Ірина, Маркова жінка. – Сталося й не вернеться… Іво у Бога… він там Господа благає, щоб скоро його пімстити.

– Коби того діждала, легше світ сей покинула б – шепнула стара, підперла зажурену голову рукою, і раз-у-раз зітхаючи говорила дальше: – Чим я Бога прогнівила, що мене так гірко скарав?

– Не знать чому так наші баряться? Ні старого Петра, ні мого Марка! Завтра три неділі, як пішли наші, та й нема їх і слух запався.

– І мені, миленька, тяжко і важко, лиш святий повірить… Тоска гадюкою обвилася… Бідне серце знов щось віщує і лихо чує. Ти ще, дитино, не знаєш, як за рідною дитиною серце болить. Боже мій! світе мій! Іво мій незабутий!

Так все в одно зітхала стара Єла. Аж тут розлягся гук по подвір’ю, стара глянула крізь кватиру і крикнула сильним голосом:

– Се вони! може пімстили вже мого Іва!..

І наче б знята молодою силою вибігла на подвір’я.

– А що, Петре, що Марку, пімстили ви мого Іва?

– Трудно, стара, за вітром у полі гонити! – гукнув Петро. – Мов за диччю, слідили ми за вражим сином. Скочив він через кордон. Та пімста солодка і веде тебе аж на кінець світа; пішли і ми вслід за ним; де прийшли, там уже його не було… І так бач, стара, з голими руками домів вернули.

– І ти тут, старий? – промовила Єла до сліпця гусляра Станка.

– Тут, тут – відрік стиха старий гусляр.

Боже! як змінився старий сіромаха, мов не свій став, на силах ослаб, аж з ніг валиться!

– Спасибі, Петре, що-сь мене з собою взяв, моя хата пусткою… нема моєї Миліци! – шепнув старий гусляр і ревно заплакав.

– Ходи, старий, до хати! – рекла Єла, і всі війшли до світлиці.

– Сідай, старий – просив Петро гусляра, – сідай і спочинь; і для тебе знайдеться куточок, ділитимем хліб-сіль, як ділимо одну лукаву долю…

– Де ви зійшлись з дядьком гуслярем? – спитала Єла.

Гірко зітхнув старий Станко і промовив:

– У Катунській нагії знайшли мене, слабого, недужого діда… Шукав я безлюдними горами моєї Миліци. Де лиш що зачув, туди слабими ногами прямував, та годі було сердешної відпитати. Бог зна, де люциперський Радо нещасну заховав, Бог зна в якій неволі бідна мучиться?.. Шукав я її, поки не знемігся; думав уже, що кінець зо мною. Знемоглася моя сила, журба мене прибила, із ніг звалила і вже прийшло би погибати, якби були не знайшли старого сліпця Петро і Марко. Було там мене лишити – говорив він, звертаючись до Петра і Марка – із моїм тяжким лихом і горем… – І знов старий заплакав і всі з ним разом гірко ридали.

– Чи не прочули ви, куди зник плюгавець Радо? – знов спитала стара Єла.

– Довідалися ми, – говорив понуро Петро, – що крився клятий син по герцеговинських вертепах, але і звідтіля його прогнали і він аж десь на турецькому готарі оперся…

– І там, – перервав Петра старий гусляр, – як мені Юрій Петросич казав, – а він собі правдива і чесна душа, – присяг він туркові вірно служити і против своїх братів чорногорців воювати. Там десь у турецькій неволі, межи вражими поганцями загибає, живцем минається моя люба Миліца…

– Ускоком став люциперський син! Щоб його гангрена їла, щоб його люди як чуму обминали, щоб його діти ще у матерній утробі каменем поставали! – так кляла стара Єла, отираючи з лиця дрібні сльози, і всі разом додали: «Амінь, дай Господи!»

– Ладь, стара, страви! – промовив Петро до Єли. – Ідемо знов у світ за очі, щоб того плюгавця вислідити… – І зближившись до старого гусляра, каже до нього: – Жди на нас тут, Станку, і молися Богу; йдемо твою Миліцу відпитати, нашого Іва пімстити.

– Провадь вас, Господи! – шепнув гусляр.

– Наповнив порошниці, Марку? – спитав старий свого сина.

– Повнісінькі, батьку! Стане не одного Рада до біса післати!

Попрощалися зі всіма старий Петро і Марко й знов понеслися у світ, щоб Миліцу відшукати і Іва пімстити. Швидко понеслися; гнало їх Боже завзяття!

– Провадь їх, Господи! – шепнула стара Єла і стиха шептала молитви.

ІX.

В другий раз уже вечоріло, як Петро і Марко з дому відійшли. Все наперед вони йдуть, у них ні віддиху ні спочинку, і сон очей не ймається, невидима сила їх наперед гонить. У саме пекло забігли би! Гонила їх та страшна сила, що кров’ю свої сліди пише: месть чорногорська – ід бісурманській границі.

– Чого там, Марку, так люди збігаються? – питав сина старий Петро.

– Не знаю, батьку.

– Здоров, брате Петре! – гукнув один чорногорець з гурту.

– Здоров, брате Прокопе з Подгориці! Яке лихо вас тут докупи збило? – відказав Петро до Подгорицького Прокопа. Бач, оба були побратимами, ще парубками собі братню любов присягнули і додержали слова; один другого любив, один за другого, як рідний брат, заступався і в біді один за другого і головою поляг би.

– Правду кажеш, брате Петре, – промовив до нього сідоголовий побратим Прокіп, не добро, а тяжке лихо сюди нас загнало… Чи не знаєш, що тут діється?

– Що? Що в нас давно нема ладу, те тільки добре знаю, більше нічого!

– Недоля, та й годі, братику; знов наступає чорна хмара на нашу нещасну країну. Аж три візири все наше поле мов галич своїми потугами вкрили. Паша Румельський руйнує Подгорицу, паша Скутарський красить води Чермниці нашою кров’ю, а паша Босняцький все від Никшици аж до Морашку ясно освітив; від страшного пожару мабуть і в небі душно вже стало. Так знищили увесь край, що жалься, милий Боже!

– О Господи! за що нас так тяжко караєш! – понуро сказав Петро.

– Коби лиш на тім осталося, – говорив дальше Петро. – З вражим бісурманом дали би ми собі раду. Але то й біда, що і лицемірна Венеція з турчином побраталася; по цілій нашій границі поставили такий кордон, що годі і пташці перелетіти, обмежили нас наче живим ланцюгом. Не вільно нам уже, братчику, порошниці носити. За кождий набій по червінчику беруть… Межи нами ні ладу, ні складу… Степан Малий нас покинув і мов з собою нашу долю взяв; усе йде, братчику, горі дном… Наші діди не знали біди, а їх внуки знають лиш муки!

– А де дівся Степан?

– Як кажуть, криється у монастирі Брцелі. То мені витязь! Сам криється, а люд горює і бідує, що минатися приходить.

– Як не критися йому; та хотіли зрадливо його ухватити і від турка краварину заробити. Послухай, і тоді аж суди! Біля Остроги висипав Степан високі шанці і ждав там лютого ворога. Гарно був би він їх звідтіля привітав! Так зачув він, що хочуть його паші видати. Що мав робити, як не втікати? Крився він у монастирі Ловті1), там його і лихо спіткало. Вночі прибули гайдамаки, ухватили і зв’язали його та мали вже раненько у турецький табор відвести. Бачив Степан, що гей круто з ним діється, склонив голову на камінь і ніби заснув. Як побачив, що сторожі позасипляли, то удалося йому з лукавих рук утечи… Чи відгадаєш, братчику, хто ватажком тих зрадників?

– Ні, не розберу!

– Таже клятий Радо Янкович!

– О, той до всього здасться!.. Не знаєш, побратиме, де він тепер обертається?

– У турецькому таборі бачили його наші. Ускоком став, рідну братню кров проливав. Але попам’ятає гаспидський байстрюк, при першій стрічі моя куля не мине його, хіба що загину!

– Не твоя куля, братчику, але моя! – промовив Петро. – Ти може ще й не знаєш, що він мого сина Іва світа збавив, що скоротав він дні старого гусляра Станка, відокрав йому останню надію і підпору, дочку його єдину, Миліцу. Гей, Марку, за мною у турецький табір! Коли там його не знайдемо, то хіба у морі потонув!

– Останься, Петре, межи нами! – гукнуло скілька людей з гурту. – Веди нас на клятого бісурмана; ми всі, всі що до одного пімстимо твого сина!

– Ні, мої діти, від моєї руки нехай той пес загине! – крикнув Петро, махнув мов молодець ятаганом, що аж засвистало, і понісся з Марком по крутоярах, шукаючи Рада Янковича.

Страшно лютує меч бісурмана; всюди кров, пожари, смерть і погибель. Борються, скільки стає сили, бідні чорногорці, та арнаутів і яничарів мов трави і листу. Що зможуть бідні против такої сили, а ще без амуніції? «Біда, братики», гукнули кнезі і сердарі: «Біда, братики, приходиться всім марно погибати, нема чим боронитися, порошниці порожні… Юнаки, соколики – відважні діти Чорногори, скокніть у турецький табор і відкрадіть порошні магазини, бо без набоїв нам усім марно гинути!»

Аж п’ятсот чорногорців понеслося у табор турецький; там вирізали сімдесят і чотирьох яничарів, котрі амуніцію стерегли, і зробили шістдесят терхів стрільного пороху.

Мають чорногорці пороху доволі, та біда, що їх число чимраз меншає у завзятій борбі; падали бідні, як кленовий лист від осіннього вітру.

Найгірша борба розкипіла над Чермницею. Останньою силою чорногорці боролися; така різанина, що хорони Боже! Тут поляг головою від кулі вражого Рада Янковича Марко Радонич; тут ухватили і старого Петра, щоб у бісурманській неволі свій вік докінчив… Тут, де око глянуло, скрізь бачило лиш згарища і руїни, кров і людські трупи. Дев’ять неділь боролися чорногорці. Підходили вже до Четині потуги трьох візирів. Не було чорногорцям виходу, ждала їх лише смерть і погибіль. Та у лихій годині, у великім бездоллі змилосердився Господь над чорногорцями, вибавив їх від напрасної смерті…

Безконечні хмароломи, дощі і тучі в листопаді – стали чорногорськими союзниками. Вони затопили табори паші з Будує і з Скадару, блискавки зажегли турецькі порошні магазини. Не було як туркам до Четині поспішати, у морозах тривати. Поконала їх чорногорська земля, що під турецькими стопами завмирала, холодом та голодом своїх ворогів морозила; поконало їх чорногорське небо, що за їх ватагами чорними хмарами, страшними тучами насуплялося, холодними вихрами на турецькі табори напирало, у їх ряди хоробу і смерть метало. Невмоготу було гаремським синам із чорногорською землею та чорногорським небом на прю ставати, глуху, холодну осінь перемагати. Так і поконані тою силою вертали домів з соромом і ганьбою.

X.

Красне, чудово красне далматинське примор’я; золоті фалі мов уточки граються, ба поринають, ба горі здіймаються, поки при скалистім березі білою піною не стануть.

Заходило боже сонечко, освічаючи водяну площу і верхи безконечних гір, у рожевім світлі все відбивалося – вода, береги і гори. Понад оселею Пастеровичів понісся місяць, все: гаї, скали, хатки – мов сріблом посипалися, а бистрі фалі мов скинули з себе сонячне золото і у срібло місяця убралися.

Прибули біля оселі Пастеровичів аж два великі кораблі; сіяли мачти і стерна у чистому сріблі, а флагами вітрець грався, літали і снувалися вони, мов великанські срібні тасьми.

В однім кораблі сидів князь Юрій Долгорукий, посол білої цариці Катерини II. Прибув він сюди, щоб чорногорців против бісурман загрівати, грішми помагати і їм Степана Малого як простого ошуканця представити. Він добре знав, що цар Петро III вже давно зі світом попрощався.

В малім човнику приплили Долгорукий і його товариші, російські гренадери, до берега. Тут ждали на них чорногорці.

– Куда дорога в Четине? – спитав одного із них князь Долгорукий.

– Крізь село Плухиду, понад монастир Брцелу – відповів один із них…

– То провадьте нас, щоб скоро туди добилися.

– Ходіть за нами, – сказали чорногорські проводирі і всі один за другим, одні на гірських жереб’ятах, другі піхотою полізли по вузьких, стрімких і скалистих плаях. Ледве що третьої днини до Четиня добилися. Тут вийшло їм назустріч з хоругвами, стягами і штандартами багато народу, ба навіть і сам владика. Велика скупщина на четинській площі. Зійшлися чорногорці з найдальших закутин; шумить рада мов розгукане море. Більша часть чорногорців за Степаном Малим вступається, не може їх князь Долгорукий вговорити, що цар Петро III давно помер і що Степан Малий – якийсь пройдисвіт і хитрий ошуканець.

Вже пізня пора була; князь дрімав уже у четинськім монастирі. Чорногорці все радили і гукали, бач, не могли до доброго кінця дійти. Нараз загриміли шумні вистріли, гомін далеко горами понісся, а народ мов у один голос закричав: «Се пан наш іде, наш Степан Малий!» І справді був то він сам. Сидів він на турецькім, парчами укритім коні, а в руках блищала мов гадюка крива шаблюка, на плечах мав він білу свитину, на голові червоний фес…

– А що, браття, про мене радили? – спитав він воєводів, князів і старшину, та потім промовив такими словами: – Не думав я, що ви скорше повірите їм, як мені! Хіба не боронив я вас моїми грудьми? не відбивав я отсею шаблюкою нашого лютого ворога? Нехай буде і так, так у світі буває, що за добро невдякою мірять. Якби я не цар Петро, то де би аж сюди післала біла цариця свого князя? Вони мене вже там світа збавити хотіли і тому я аж сюди до вас утік, щоб тут від них скритися. Де ж там! і тут мені вік скоротити хочуть. Прийшов я сюди до вас, бо я вас полюбив із глибини мого серця. Хотів я вас з-під бісурманського ярма визволити, мою кров за вас пролити, а ви мені не довіряєте і хочете, щоб мене забили…

– Не хочемо, Степане! – гукнули всі разом.

– Коли так, братики, то здалося б тих благородів із гнізда випугати. Гей за мною, чорногорські орленята! – сказав Степан, а кулі мов градом посипалися по старих стінах Четинського монастиря…

З Четинської башти вийшли російські гренадери, і ті в свої цівки запищали. Де ділися чорногорці?

Порозліталися на всі боки, як полова, лише Степан стояв мов мур і з місця не рушився. Ухватили Степана, сам князь йому зброю відібрав, кляв його сяким і таким і вкінці розказав його в високу башту замкнути.

– Бачите, братчики – говорив Степан до своїх сторожів – що мене і сам князь Долгорукий за царя Петра вважає; посадив він мене вище себе, я на поверсі, а він собі, як гад, у нижчих кімнатах…

Сими словами мов би очарував Степан усі серця своїх сторожів. Вони о сім і другим повідали; ся вість ширилася поміж народом і від днини до днини росло число Степанових прихильників.

Тяжко було князеві Долгорукому зладити з чорногорцями. Бачив він, що йому чорногорці не довіряють; рознеслася навіть чутка, що задумали його ухватити і туркові передати. Другий раз довідався він, що хочуть їх усіх венеціяни потроїти. При таких неприхильних обставинах не остало князеві нічого лучшого, як із Степаном Малим помиритися. Випустив він його з в’язниці і оголосив його перед народом воєводою цілої Чорногори. Рознісся оклик по цілому краю; всі радувалися; всі тепер знали, що межи ними цар Петро пробував, – бо сам князь Долгорукий його за такого їм представив, і йому навіть орден і шпагу від самої білої цариці Катерини вручив.

Пробував князь Долгорукий і у Станевицькім монастирі, але й тут добре йому не поводилося. Донесли йому, що чорногорці задумали вночі монастир приступом взяти і всіх чужинців до посліднього вирубати. Коли він се зачув, то з вечора вибрався зі всіма товаришами і рано аж коло Будує оперся. Як зобачили тут свої кораблі, то всі руки горі поздіймали та за своє спасення Богу дякували. Небаром два гарні кораблі, розпустивши білі вітрила, мов широкі крила, плили по срібній фалі величного моря, з далекої чужини до берегів рідного краю поспішали.

XI.

Носиться місяць понад Скутарою, лячно освічаючи золоті вежі турецького сераю. Всюди нічна тишина, хіба що десь-не-десь собака заскиглить, або вітрець зашумить циприсовими вітями. Сидить собі у сераю паша Кара-Мехмет, з довгої люльки дим клубами пускає, а з його лиця видно, що щось бородатий зажурився, сам з собою навіть щось розмовляє: «Годі тут раю, годі тих, шайтанів джаврів з Чорногори побідити… Борода вже у борбі з ними посивіла і годі вражих знищити… Вже і великий візир на мене скоса дивиться; та чи я винен, що така скалиста і недоступна країна? Чи я винен, що той клятий син, Степан Малий, людям тумана пускає?»

Знов тихо стало мов у гробі; задумався старий Кара-Мехмет, та нараз кинувся, начеб гадь його вкусила, і в долоні сплеснув.

Чорний раб, до землі уклонившись, вступив у світлицю.

– Заклич мені Рада Янковича, – сказав понуро старий паша.

Євнух вийшов і за хвилю вступив по-турецькому убраний Радо Янкович.

– Знаєш, де тепер Степан Малий пробуває? – спитав Кара-Мехмет Рада.

– Повідають, що живе він у Брцелі, – відповів сміло Радо.

– Хто його там доглядає? Таже кажуть, що він осліп?

– Слуга його, грек з роду…

– Гарно, Радо! Отсим поділися з греком.

Взяв паша повну, золотом набиту мошонку і передав її Радові.

– Як діло вдасться, то будеш моїм кизляр-агою – додав Кара-Мехмет. – Знаєш, чого я бажаю?

– Догадуюся, мій ясний пане.

– Твій ясний трибунчучний паша, старий Кара-Мехмет бажає голови Степана Малого, – говорив паша до Рада диким голосом. – Дивись, щоб гарно звинувся. За три доби щоб голова Степана отут передо мною покотилася. А як ні, то знай, що тебе не мине шовковий шнурочок.,.

– Гаразд, ясний пашо… Не журися, сорому не наберуся, – промовив Радо і вийшов із світлиці, оглядаючи втішно повну мошонку з дукатами і цекинами.

– Сам чорт того не вдіє, що сей вражий Радо… Передав справу у гарні руки, – промовив до себе паша, знов у думки заглубився, склонив на коверці зажурену голову і заснув.

Перед монастирем Брцела сидить на камені якийсь недужий чоловік, а біля нього стоїть муж у середних літах. По його строю пізнати, що се грек. Недужий – се ніхто інший, як Степан Малий. Нещасному очі докупи стулилися, постать його мов дуга зігнулася, ніщо не пригадує нам того Степана, що мов гаспид між ворогами звивався, що колись чорногорців на клятих турків водив. Тепер він світа божого не бачить, отемнів на віки… Два роки тому буде, як забаглося йому великанську скалу, що на шляху лежала, стрільним порохом роздробити… Сам пішов він і підпалив порох, та не вспів перед вибухом пороху скритися за другу скалу… Під улетами знайшли його чорногорці без очей і покаліченого понесли на ношах у близький монастир. Тут він від того часу своїм світом нудить.

– Вже вечоріє, Степане, і холодочком повіває; час уже, щоб до кімнати вернути, – помовив до нього слуга-гречин.

– Коли час, то ходімо, мій Євтимію. Боже, коби ще хоч раз глянути можна на те святе сонечко, як воно собі там за горами нічлігу шукає, рожево освічаючи верхи і шпилі моєї дорогої Чорногори…

Піднісся поволі і пошкандибали у монастир.

У темних склеплених хоромах догоряв малий каганець, кругом усе лячно освічаючи. У закутині щось рухалося; се якийсь чужий чоловік, наче б на чатах стояв і з місця не сходив. В тій закутині стулився Радо Янкович і нетерпеливо ждав на грека Євтимія.

О півночи заскрипіли двері і хтось зближився до Рада Янковича.

– Що, Євтимію? Згодився ти вже зі своїм сумлінням? – шепнув до нього Радо.

– Жаль мені його – тихо відповів грек. – Два роки доглядав я його щиро, жив його хлібом. Коби хоч на хвилю заснув, то може б і моя совість заснула… а так, єй Богу, не можу. Таже й він чоловік, не скотина… Якось мені важко сліпому чоловікові, що і боронитися не може, ні сяк, ні так голову відтинати.

– Ха, ха, ха! – засміявся Радо сичачим голосом гадини. – А се золото що? Як ним поділимося, то до смерті буде обом досить. – І брязнув червінчиками.

Брязк золота дуже солодкий! Золотий ключ все отвирає, навіть і той замок, що до людського серця провадить. Лукаво блисли очі грека, як зобачив золото у руках Рада; по жовтому мов віск лицю розсіялися рясні морщини; видно було, що золота мамона і остаток лучшого чуття в його душі задавила.

– Дурниця, що заснути не може, – сказав Радо. – Бери отсей порошок, купив я його від одного венецького лікаря, дай йому се з водою, а побачиш, що засне наче мертвий.

– Сюди з ним! – крикнув утішно грек, взяв порошок у руки і віддаляючись ще промовив: – Як засне, то передам тобі його голову. – І зник крізь двері, де Степан своїм світом нудив.

Загас каганець; всюди темно, всюди тихо, мовби цілий монастир завмер, хіба що десь-не-десь сова застогне. Крізь вікна видно повний місяць, срібло сипле, що аж вежі блищать.

З кімнати, де пробував Степан, понісся хоромами глухий крик… і небаром зачувся якийсь стук, начеб щось на землю упало і знов утихло.

Усміхнувся Радо і шепнув до себе: «Вже готовий».

За хвилину приступив до нього грек, тримаючи у хусті криваву голову Степана.

– На! – шепнув несміло – Чого-сь бажав, те маєш; тепер давай гроші!

Відрахував йому Радо половину краварини, вхопив криваву голову, побіг попід монастир, переліз через мур, мов дикий кіт, і щез у темряві.

Заголосив маленький дзвін, скликаючи черців до полунощниці. Поспішають черці до божої церкви.

– Що се за кров? – крикнув ігумен Феодосій, побачивши біля келії Степана чимало закипілої крові. Збіглися черці, відчиняють двері і бачать у крові трупа Степана Малого.

– Се справа вражого грека! – крикнув ігумен. – Шукайте того Іскаріота! – Кинулися монахи по всіх закутинах, все горі перевертають, шукаючи клятого Євтимія, – та по нім уже і знаку не було. Бог зна, де він з турецькими червінчиками оперся.

У церкві св. Миколая спочиває грішне тіло Степана Малого; на нагробнику лежить його кинджал, семип’ядна рушниця, російські ордени і шпага. Таку кінчину мав ошуканець Степан Малий, та проте все живе він у незабутній пам’яті кождого чорногорця; гуслярі, сліпці не одну жалісну пісню співають про славного витязя Степана Малого.

XII.

Сумно стало у хаті старого рибалки Петра Радонича; наче вже і стіни осиротіли, ні зброї, ні гарної одежі. Сю відай міль поїв, ту відай ржа з’їла. Лиш кривава сорочка сердечного Іва під іконами висить.

Нема Іва, нема Марка, старий гусляр Станко давно вже на тім світі до гуслі приспівує, і старий Петро давно прибув до своїх діточок Іва і Марка, загинув неборака у бісурманській неволі.

Осталася лише стара, лихом звалена Єла, бідолашна Ірина і вбога Миліца, усі багаті на лихо і дрібні сльози, – лишилися, як на воду опущені. Чотири роки тримав Миліцу у скутарській неволі проклятий Радо.

Два рази вона звідтіля утікала, два рази він бідну дігнав і знов мучив і катував. На четвертім році збридилася вже йому Миліца, пізнався він з туркинею і жив з нею, а Миліцу пустив на волю. З дитиною на руках, серед лютої зими поспішала нещасна у свою Чорногору. Прибула вона аж до Негуша, та тут усе спустиніло, ні роду, ні хати; не мала куди повернутися… Приходилося бідній у своїй вітчині марно погибати… «Піду до старої Єли», – так собі подумала, прибула сюди і знайшла собі притулок.

Тут доглядала вона свою дитину, наче тут квітку у городі, під її рукою розвивався малий Іво, мов той барвінок хрещатий. І він Івом звався, – святе ім’я для нещасної Миліци. Не один рік проминув, не одна сльоза пролилася, не одно тяжке лихо загостило у малу хатину старої вдові Єли.

Іво юнак, як дубчак молодий, ішов уже у вісімнадцятий рік; із зброєю так знав обходитися, що шукай йому пари в цілій Чермницькій нагії.

Не раз, як собі всі разом зберуться, давні сумні часи згадують та заголосять над великою недолею – говорила Миліца до Іва:

– Глянь, синочку, на се криваве знамя, – і показувала йому криваву сорочку. – Вона ще голосно до неба взиває: пімстіть мене, бо тяжко мені на душі! Кобись, синочку, уже раз підріс, сорочка на тебе жде!

Так гартувала мати серце свого сина; воно лиш местю закипіло. Не знав він, що Радо Янкович, котрого кров має пролити, йому рідним батьком. Сто раз водила Миліца свого сина по горах і долах, туди, куда не раз Радо ходив, бо бач і турки вже ним наситилися і як собаку прогнали.

Ціліські ночі вона із сином на чатах стояла, Радової крові напитися бажала, Іва, любого Іва кров пімстити хотіла. І тепер вона із сином за скалою чатує на Рада, його шукає, і до самого пекла понеслася б, коби знала, що там його знайде.

– Ірино, Ірино, так мені щось тяжко на серденьку, і сказати не можу, – промовила тихенько стара Єла, а дрібні сльози лиш капають по зморщеному личку.

– Не плач, зозуленько, плачем лиха не виплачеш, – потішала стару Ірина. – Вже нам так суджено до гробової дошки терпіти!

– Всі вимерли, а сорочка мого Іва все висить, прийдеться загинути і не діждатися, щоби хтось мою рідну дитину пімстив, – знов промовила розпучливо стара Єла.

– Не журися, сизокрила. Господь Бог того не допустить, – рекла бідна Ірина, потішаючи стару Єлу.

– Дай, Милостивий!

Огник на ватрі догоряв, лячно освічаючи криваву сорочку. Нараз з гуком відчинилися двері і в кімнату вбігла мов несамовита Миліца, а за нею молодий Іво.

– Скидай криваву сорочку! – крикнула вона хрипливо, – скидай, стара Єло! Твій Іво уже пімщений! Тут голова клятого Рада! – І кинула серед хати криваву голову Рада Янковича.

Зняла Єла з кілка криваву сорочку, всі навколішки попадали, всі яли молитви говорити і мов у один голос закінчили: «Слава тобі Господи! Амінь»