І.

Пекуче, весняне сонце золотило широкі листя пальми, блищало на бляхах альбома і чудово освічувало картину, що висіла над пяніном; на картині було змальоване поле з золотим житом повні колося так і пригиналися до землі; по середині простяглася доріжка і здавалась мокрою від дощу; далі звертала в бік і зливалася з темною смугою ліса; на блакитному небі плила хмарка. Від сієї картини віяло теплом і пахощами весняного ранку.

Пані в темній сукні сиділа біля відчиняного вікна; вона з запалом балакала з чорнявим студентом; він ходив по кімнаті, потім сів на стільці, схилив голову і в ту хвилину дуже нагадував Гоголя, як його малюють на патретах.

– Гм, дак ви кажете, кінець сього оповідання вам не подобається!

– Ні, – відказала молода пані, виразно хитаючи головою. – Вона помилилась. Не такий її коханець, яким вона його змалюлювала в своїх дівочих мріях, але чого ж так вбиваться? їй здається, що світ рушився. Опріч кохання є багато в світі діла. Кохання – розкіш.

– Ось як, тіточко! Дак ви думаєте, що перемогли б тую тугу, коли б були на її місці?

– ІІеремогла б! – відказала пані, блиснувши темними очима.

– Всі ви жінки однакові, та й повинні такими бути, бо не можна переробить відразу те, що віками вироблялося: жінка жила більш серцем, ніж головою, і серце завше панувало над розумом. –

– То було колись, а тепер не так: инші люди – инші пісні.

– Ти не лу-ка-ви-ла зо мною! – заспівав студент самітним басом.

Тітка зареготалась.

– Будем биться об заклад, що ваше серце колись переважить розум і ви не переможете сю бурю, що підхопила і зломила сю кволу панночку. Я ж не сліпий, мені здається, що ви самі себе дурите.

– Я об заклад не буду биться.

– Еге, не хочете, не хочете! Боїтесь, ха-ха-ха! Молодий хлопець схопив тітку за руки і почав з нею крутиться по кімнаті, приказуючи: „Кажи гоп, як перескочиш!”

– Помалу, помалу, навіженпй! На мольберт наскочиш! Ой, ой, вазу перекинеш! – кричала тітка, сміючись і впала на стільця.

– Тьотю Женю, скажіть мені по щирости, питаю вас не жартуючи, кохали ви кого-небудь?

– Так як оця панночка, ні; я б не ремствувала так як вона.

– Ви дядька мого не любили. Люди кажуть, що він був страшенний деспот.

– Я любила його не з запалом, а тихим, мирним коханням, але він хотів бути иноді паном, а в другий раз рабом. Мені не треба ні того, ні другого. Рабою зроду не була й не буду, а раба я б не в силах була поважати.

Евгенія Миколовна (так звали молоду паню) схилила чорняву голову на тонку, білу руку і задумалась, потім швидко схопилась зі стільця, глянула на свій етюд, що стояв на мольберті, і сказала стурбовано:

– От куди я тепер поклала свою душу. Се моє щастя.

– Здорово, Евгенія Миколовна! – сказав молодий хлопець у сірому піджаці.

– А, Михайленко! здоров, брате! – І весело ляпнув приятеля по плечу.

– Читали ви, що в Парижі виставили картину під оглавом „Симфонія красок”?

– Щож воно таке? – спитала Евгенія Миколовна.

– Підбор фарб, як ноти в музиці по тонам. От тобі й „Симфонія”. До чого вже вони допишуться?

– Та вже й наші артисти-малярі вибирають такі сюжети, що не хочеться й дивиться! – додав студент.

– Наприклад? – спитав глумливо Михайленко.

– Сидить монах із придурковатою пикою та товста, погана купчиха, і п’ють чай. Хиба се сюжет? Хиба се може вдовольнити естетичне почуття, розворушити думки? Ти б повісив у гостинній таку картину? На біса нам той реалізм!

– Я сам не люблю такі картини! – відказав Михайленко, запалюючи цигарку.

– Ти не лу-ка-ви-ла зо мною! – знов заспівав студент.

– Миколо, коли хочеш співать, іди в свою кімнату! – сказала Евгенія Миколовна зі сміхом.

– Господи милостивий, який я нещасний! Ніхто мого талану не піддержить; ви не знаєте, як погано артисту в світі жити без піддержки! – Микола так жалібно глянув, що не можна було не сміяться. Від сміху і жартів він швидко переходив у другий бік, сидів у кутку, насупившись, як сич, і щипав вуси. Иноді спорив і лаяв Михайленка, наче то був його лютий ворог; через хвилину співав і жартував, як мала дитина. Михайленко спорив тихо і виразно, тільки його біле обличчя покривалося легким, рожевим кольором; темно-сірі, глибокі очі блищали, і тонкі, червоні уста всміхались добрим усміхом, показуючи міцні, білі зуби. Над широким мармуровим лобом стирчали кучері, що блистіли проти сонця мов червоне золото.

В кімпіту увійшла дівка в українському убранні і сказала голосно: „Обід на столі!” Михайленко взявся за шапку.

- Куди ви? Оставайтесь із нами обідать! – сказала Евгенія Миколовна, ласкаво придержуючи його за руку.

За обідом Михайленко весело і жваво балакав, а Микола більш мовчав і їв за всіх. Зайшла річ про картинну виставу місцевих артистів.

– Що ви думаєте послать на виставу? – спитав Михайленко в Евгенії Миколовни.

– Й сама не знаю! Страшно в перший раз попасти на суд публіки!

– Ех, вовка боятись –в ліс не ходить! Послухайте мене! – сказав Михайленко і чогось почервонів. – Працюйте над жанром!

– Коли ж я пейзаж більш люблю! – відказала Евгенія Миколовна.

– От зараз видно жіночу натуру!

– Люблю, та й годі! Адже ж не дурно кажуть: „Вище голови не підскочиш!”

– Ну, ти фільософ! їж і мовчи, бо се не твого розуму діло! – сказав Михайленко зі сміхом.

– От скажи мені, як ти міркуєш: у кого серце більш панує над розумом – у нас, чи в жінок? – спитав Микола.

– У кого яка натура! Я жінок не знаю! – відказав Михайленко і почервонів як дівчина; йому дуже досадно робилось, що він завше червонів не до ладу.

– Ой ви артисти! Тіло жіноче малюєте, а душу не знаєте! Скажіть куховарці, – сказав Микола весело дівці, – що я її за сі вареники поцілую: за кожний вареник по поцілунку. – Дівка захихикала і затулила рот рукою, бо куховарка була ряба і дуже погана.

Тільки що скінчили обідати і перейшли в гостинну, затремтів дзвінок і в кімнату влетіла маленька, кругленька бабуся з торбинкою і парасолькою в руках; вона щось швиденько зацокотіла – відразу не можна було й розібрать.

– Ох, як я втомилась... Дайте передихать... Вирвалась таки моя акторка з пекла... їде. Лист прислала. Печіть, каже, пироги! Еге, пироги ще мої не забула, а „Отченаша” прочитать мабуть не вміє! Сказано – пекло!

– Сідайте, Орино Івановно! – сказала Евгенія Миколовна. – Може ви ще не обідали?

– Ні, ні, серденько, у Трохимовичів обідала! Спасибі! Напилась і наїлась! – Вона почала розказувать, який був обід у Трохимовичів і скілько вона чого ззіла. – А Марина Онисимовна вмерла. Учора ховали. Була я на панахиді: поплакала. Ми ж з нею, голубочкою, в 35 році в Петербург їздили. Еге, ось де він у торбинці завалився. Прочитайте мені, серденько, що вона пише.

– Та ви ж уже кажете, що читали! – сказала Евгенія Миколовна.

– Читала, та не все розібрала!

Михайленко з Миколою пішли в другу кімнату.

Лист починався так:

„Дорога бабусю!” Почала читать голосно Евгенія Миколовна.

– А як же не дорогая! Тільки гроший нема, зараз до бабуні. А де ж їх узять? Пожильці не хочуть платить. Правду кажучи, усе злидні. Хоч до мирового. Ну, ну, читайте, серденько, вибачайте, що перебиваю. „Пришліть мені грошей на дорогу, бо я зовсім профершпилилась”.

– А спитайте, куди вона їх профершпилила? Сором, сором! Такі гроші заробляє... Коли ж круть-верть, туди-сюди. Якого вона там шику задає? Ой-ой! Каже: у мене грошовита бабуня на Вкраїні; має будинок на великій вулиці. Хе-хе хе! лукава дівчина. Ви ж самі знаєте, який там будинок? Коли б не мій клопіт, то він досі б к бісовому батькові завалився, та й я б колись туди в гості поїхала.

– В Москву? – спитала Евгенія Миколовна, не розслухавши.

– У яку Москву? У яр заторохтіла б, мов качан капусти. У осінь було дуже слизько (в нас же земля – самий глей). Моя наймичка Хівря на весілля відпросилася. Чую, Рудько бреше, трохи не перерветься. От я й вискочила подивиться, кого там Бог несе. Тільки ступила, бу-бух! Та й підкотилася ж я, моя матінко, якраз до сусідової хати, а я ж з ним уранці так лаялась, що й Господи! Бо се ж не сусіди, а якісь гаспидські, лихі вороги; де ж пак: наклав трісок аж під саму стріху; борони Боже, іскра западе, а моя ж хата не заштрахована. Чи згорить, чи нічого ж, я буду дурно гроші платить. Ну, й досі не заштрахувала.

– Ну, та я вам про свого лихого сусіда коли-небудь розкажу. Читайте, матіночко, читайте!

„Не означаю числа, коли приїду, бо не знаю, коли ви мені пришлете гроші. Напечіть пирогів із мнясом, із сиром і повидлом, і ждіть вашу унучку Олену Верболович, що цілує вам руки. Кланяйтесь пані Рашківській.

„Р. S. Ви пишете, чи є в мене женихи? Женихів поки що нема, а поклонників до чорта! Так мілкота, голота, ґімназисти, студенти; вони мені аж обридли.”

– Щож то за поклонники? – спитала Орина Івановна і заморгала очицями.

– Та мабуть ті, що шанують її талан! – відказала Евгенія Миколовна.

– А бодай їх шанувала лиха година! Дівці двацять четвертий рік, а ніхто замуж не бере. Поки здорова, то ще туди-сюди. Та й не дуже то здорова. Зимою була в неї тая, як її плюгенція, чи флюгенція. І повидумували ж хвороби! На-що-серце і не вимовиш! Не бережеться кручена дівчина. Ет, попала в пекло, то там уже й загине! Читайте, голубочко, далі!

„Я так міркую, що хлопців не варт любити, бо всі вони така погань... А так, закрутити одному голову, потім другому та третьому, потім сказати: геть, киш від мене! Хотіла б я кого-небудь закохати дуже і щоб він умер; я б прийшла на його могилу з другим, що кохав би мене до загину, і сказала б йому: „От, кого я любила, а тебе так ніколи не любитиму!” Цікаво б було подивиться, яку б він зробив пику, коли б проглинув таку цікаву пілюлю?”

– Що здумала, дурна дівчина! Сказала б краще: коли б мене, Господи, посватав добрий чоловік, щоб мене жалував, – а вона казна-що верзе! Може їй уже хтось носа втер! Ой, закрутиться дівчина! І в кого вона така вдалася? Борони її Владичиця пресвята! Відверни від неї усяке лихо! – казала стара, здіймаючи руки.

– А вас, Евгеніє Миколовно, часом не сватають? – спитала Орина Івановна, лукаво прищуливши око.

– Ні, не сватають!

– Е, матіночко, щось ви таїтесь від мене! Таку кралю, таку красуню, та щоб досі ніхто не посватав! Се ви кому иншому кажіть, а не мені! – Тут Орина Івановна почала розказувать, як вона у 50 році з якоюсь удовою їздила на Кавказ і як вона там замуж вийшла за ґенерала.

Евгенія Миколовна бачила, що ся пісня буде дуже довга і спитала Орину Івановну, чи не хоче вона чаю?

– Я чай дуже люблю, та ще як і оселедець, та маслини, та чарочка горілочки!

Очиці в старої прижмурились, як у кота.

Евгенія Миколовна покликала дівку, щоб вона подавала чай.

– От бублички, на дорозі купила, покоштуйте! – Стара витягла з торбинки бублики з маком і поклала в’язку на стіл.

– Ой-ой-ой! У голову коле! Се той проклятий яр відзивається! Оце лежу я в тому яру, а сама думаю: прийшов мій кінець! Се вже мабуть кирпата сухоребриця за мною прийшла! Адже ж і досі живу: Господь помилував! Як тоді голову розбила, а через тиждень, мов на собаці присохло; живуща. Тільки з того часу на негоду наче голкою коле. Еге, оце я згадала знов про свою дзиґу, як вон малою була: 5-ий чи 6-ий рік їй тоді був.

– Почала вона до мене лащиться, мов кошеня, і в очі мені зазирає і обнімає.

– Чого се ти до мене липнеш? Знаю вже всі її звички : напевне, думаю, буде чого-небудь просить!

А вона каже: – Бабуню, скоро ви помрете?

– Хто ж його зна, кажу, коли Господь смерть пошле! Хиба ти хочеш, щоб я вмерла? – Сміюсь, а вона: – Хочу, бо ви мені тую шафу зі склянками подаруєте!

- Я кажу: „Дурна ти, дурна! Шафу завше собі купиш, а другої бабуні не знайдеш!” От і тепер, заробляє, а все: „Бабуню, дайте!'“ Кожну копійчину ховаю, з пожильцями лаюсь, з сусідами гризусь, як собака. Нащо? Хиба мені багато треба! Тепер крутиться, а не дай Господи, заслабне, абощо, куди притулиться? А як свій куток є, хоч і поганий, та свій. От тепер прохає гроший і не питає, де їх бабуня візьме. Оце знов як голову розбила в тому гаспидському яру, дак аж на сорок копійок зілля купила. Ще й досі стоїть (може на другий раз згодиться). Але ж і аптекарі, бий їх сила божа! Ну, щоб уже так улить, щоб нічого не зосталось, усе б таки менше платить; а то хто його зна, чи згодиться, чи не згодиться, а вилить жалко. Отак тільки дурно гроші проводиш, та й годі!

Евгенія Миколовна подала їй склянку з чаєм.

– Господи благослови! – Стара перехрестилась і взяла склянку жиловатою рукою.

– Де ж се ваші ікони? – сказала вона, придивляючись в куток.

– Еге, яка маленька, щоб більшу повісить! Але у панів усе так! У Голозубів у гостинній! От-та-ка гола жінка висить, аж глянути сором, а іконка отакусенька в кутку, ще менша за вашу.

Орина Івановна взяла з десяток маслин на тарілку, шматок оселедця, налила чарку горілки і сказала, весело дивлячись у очі Евгенії Миколовні:

– За ваше здоровлячко! Дай Господи, чого ви від його бажаєте й прохаєте! То були за полковником, тепер треба ґенерала, хе, хе, хе!

Довго вона цокотіла, наче горох із торби сипала. Евгенія Миколовна тільки мовчки кивала головою. Стара випила дві склянки чаю, обтерла обличчя хусткою, знов перехрестилась; подякувала за чай і за веселу розмову; склала губи, наче хотіла свиснуть, і цмокнула Евгенію Миколовну в щоку, де покинула мокру пляму. Схопила швиденько свою парасольку і торбинку і покотилась до дверий, потім спинилась біля кімнати небіжа і спитала тихо:

– Ваш небіж учиться?

– Еге, тепер в його останні екзамени!

– Хороший панич! Дай йому Господи! На доктора?

– Еге!

– Багато грошин зароблятиме, а найкраще коли б жіночим.

– Ні, він психіятром хоче бути.

Орина Івановна підняла вгору брови і знов стулила губи, наче хотіла свиснуть.

– Коли на село думаєте їхать?

– Через тиждень.

– От і моя Олена тоді приїде може до вас у гості.

– Нехай приїде! Я буду рада, і ви з нею! – відказала Евгенія Миколовна.

– Мені, серце моє, ніколи, а вона нехай погостює! Ваш покійний чоловік її змалку жалував; вона ж його хрещениця. Прощавайте, моя голубочко, забалакалась я з вами!

Проводивши гостю, Евгенія Миколовна вернулася в гостинну і задумалася. Їй чогось стало жаль стару. Один любить, а другий, як деспот, спокійно і милостиво приймає ту любов. Може не в тім щастя, щоб тебе любили, а щоб самому любить, не сподіваючись ні на яку дяку.

– Може?... – далі її думки знов перейшли на картинну виставу. Правду казав Михайленко: треба працювати над жанром; ся праця ширша, більш можна вкласти думок.

Евгенія Миколовна ходила по кімнаті легкою ходою, повела рукою по чолу, наче хотіла відігнать якусь думку, що турбувала її душу. Їй хотілось змалювати таку картину, щоб не соромно було поставити поруч із творами Михайленка і почути з його уст: „Се добре задумано і скомпоновано!” Якого ще щастя треба?

Евгенія прикусила губи.

– Хиба я тілько для його пишу? Що він мені таке? Талановитий ученик, але його професор ще талановитійший! Чого ж мені більш хочеться почути хвалу з уст Михайленка?

Вона гірко всміхнулась. Невже Микола правду казав і швидче догадався, що в мене діється в душі? Вона стиснула свої тонкі пальці, сіла на стілець і прислухалась до мягкого, мельодийного голоса молодого художника, що балакав із Миколою в другій кімнаті.

ІI.

Після пекучого ранку літній дощ оросив дерева і доріжки в садку, і все живе створіння наче ожило, заспівало, загуділо, заметушилось у кущах. Запахло бузком і якимись запашними квітами, що росли перед вікном чепурного сільського будинка; вікна і двері були відчинені і вітрець колихав білі завіски; на призьбі лежав кіт із зеленими очима і дивився на хруща, що перекинув ся на спину і молотив ноженятами, наче хотів крикнуть: „Рятуйте, люди добрі, бо сам не встану!” Кіт торкав його мякенькою лапкою, жмурив очі і махав хвостом.

Евгенія Миколовна вийшла з кімнати, стала на порозі; ковтнула теплого, цілющого повітря і підібравши сукню вийшла на доріжку і почала рвати бузок; дощові краплі дрібними алмазами сипались із квітів на землю.

Уже пішов другий тиждень, як вона з небожем переїхала на село. Микола в городі ніколи не був таким веселим; він жартував як школяр, виліз на високе дерево і не знав, як відтіля злізти, потім сидів на березі з вудкою цілий день і приніс два карасі на вечерю. Евгенія Миколовна сміялась і казала: „Їж тепер те, що наловив, я тобі більш нічого не дам!” Вона перше блукала в лісі та в полі, придивлялася до тонів, до зеленої травиці, де паслись гуси, до босоногої дівчини, що прала співаючи на ставку; слухала, як кумали ополоники в ставку і гуділи під вербами хрущі; але її натура була не така, щоб довго сидіти без праці; вона знов почала малювати Михайленків патрет, що вже не сподівалась скінчити, бо їй не можна було вловити той чудовий усміх, що освічував його обличчя і додавав красу його очам. Коли вона писала з натури, бачила на патреті сухі, холодні очі, не його очі, і натягнутий усміх, і з досади кидала пензлем. Коли прийшов лист від молодого артиста, що він приїде може на два дні до неї в гостину тоді як їхатиме до дому, перед її очима в хвилину змалювалося його обличчя; вона схилила пензлем, поклала фарби, зробила кілька мазків на патреті смілою рукою і він ожив. Невимовна радість ухопила її за серце.

– Нехай же він гляне на мою працю! Коли б швидче їхав! Темні очі її горіли; вона нетерпляче позирала у вікно; потім сіла на ослоні на ґанку, закрила очі, щоб трохи заспокоїться.

– Він писав: „може заїду!” А як не приїде? Ні, він повинен приїхать; як гарно тут сидіть і нрпслухуваться до згуків, що збіраються в один великий акорд. Згуки літнього дня. Коли б я була композиторка, я б, здається, тепер написала симфонію під сим оглавом. Як гарно бути молодою! Як гарно жити в світі, коли маєш стільки надій!

Усе полинуло в якомусь золотому тумані і вже почали малюваться якісь знайомі обличчя. Евгенія Миколовна не спала і їй чогось не хотілося йти йому на зустріч. Якась нудьга защеміла її на хвилину, потім вона присилувала себе і пішла.

– А, здорові, тьотю Женю, вибачайте, що я вас так зву! – сказала панночка у величезному капелюсі, де гойдалися червоні „помпони”; вона була одягнута в дуже тісну червону сукню; в руці держала чесунчову парасольку і шовкову, модну торбинку, куди кладуть гаманець і носову хустку.

Панночка підскочила до Евгенії Миколовни, цмокнула її в щоку, захитала перетягнутими боками, закрутила головою, зирнула в дзеркало, потім знов стрибнула до Евгенії Миколовни, поцілувала її в щоку так міцно, наче хотіла її викусить, і крикнула різким, грубим голосом: „Яка ж ви сьогодня дуся!” Зирнула у вікно і крикнула возниці:

- Несіть, несіть сюди скриньку! А де ж мої дрібні пакунки? А велика корзина?

– Не турбуйтесь, панночко! – сказав возниця, флегматично входячи в кімнату. – Усе ціле!

– А де ж моя кімната? – спитала панночка, витягаючи гаманець із торбинки, щоб заплатить возниці.

– Шкода, в мене нема здачі! – сказав возниця.

Верболович поважно махнула рукою: – Не треба!

Возниця подякував і вийшов із кімнати; надворі він спитав у наймички:

– Се родичка вашої пані?

– Яка там родичка! Акторка, десь кумедії приставляє!

– Як вам до лиця ся сукня! – казала Верболович, скидаючи пальто і капелюх. – І я собі таку пошию!

– Сей кольор вам не до лиця, бо ви білява!

– Дарма! Я на сцену надіну, а там усе до лиця! Еге, що я вам хотіла казать? Бабуня вам кланяється!

– Спасибі! – відказала Евгенія Миколовна.

– А той студент на вокзалі, ха-ха-ха! Я потім вам розкажу! Де ваша дівка? Як її звуть? Мені треба умиться, причепуриться, я то я казна на що похожа!

– Здорові, Миколо Степанович! – сказала вона, ідучи через гостинну.

– Я приїхала до вас аж на два тижні! Раді? Я хочу поздоровіть! ІІитиму молоко, буду купаться; рано вставать і лягать о десятій годині. Так мені лікарь ввелів. А ви пам’ятаєте той анекдот, що я вам розказувала?

Верболович впилась у Миколу очима і зареготала.

– О, та й голос у вас, як єрихонська труба!

Евгенія Миколовна зирнула докірливо на небожа і він умовк.

– Ой-ой-ой! Що се таке? Хру-у-щ! Я їх боюсь, ой, візьміть швидче! – крикнула Верболович і підставила плече Миколі; він узяв хруща двома пальцями і кинув за вікно; хрущ загудів і зник у кущах.

– Приїхали на село та всього боїтесь! – сказав Микола зі сміхом.

– Ні, не всього! Я вас не боюсь! – відказала Верболович, покрутилась на закаблуках, нагло зирнула на Миколу і затупотіла в другу кімнату.

– Вона нагадує кафе-шантанну акторку, а не артистку, як вона себе величає! – сказав Микола глумливо.

– Тьотю Женю! – гукала Верболович зі своєї кімнати.

– З якого боку ви їй тьотею доводитесь? – спитав Микола.

– А хто її знає! – відказала пані Рашківська і тихо засміявшись підвелася з стільця.

– Тьотю Женю, я привезла дванацять убрань; ідіть сюди! Я вам їх покажу! – казала Верболович крізь двері. – Дванацять суконь! Дванацять!

– Куди ж ви їх тут надіватимете? – спитав Микола.

– Се вам здається багато? Що ви сказали? Ой, ой! Не йдіть сюди! Я роздягнута! – І Верболович висунула голову між дверима і показала ноги, одягнуті в тоненькі черевики з червоними китицями і шовкову спідницю.

Евгенія Миколовна нічого вже не робила цілий день, але їй здавалось, що вона тягала каміння вгору. Увечері вона впала на ліжко, мов підстрелена; в голові її лунав різкий, грубий голос актриси; її не цікавило те, що вона говорила.

– Може вона потім трохи втихомириться і не буде мені так докучати! Не мого вона духу!

Евгенія Миколовнч згадала панну Верболович, коли вона була дівчиною 15 років і уміла тілько соромливо усміхаться та присідать перед хрещеним батьком.

– Тьотю Женю! – вигукувала Верболович, наче вона була не поруч з її кімнатою, а десь далеко в лісі.

– Що вам треба?

– Ви не спите?

– Адже ж самі чуєте! Коли я з вами балакаю!

– Шкода, треба було мовчать! – подумала Евгенія Миколовна.

– Я до вас прийду! – Верболович загупала ногами і відчинила двері.

– Яку вас тут гарно! Яке чудове стільце! Я собі таке куплю!

Стільце було як усі стільці в світі, але то в неї така була звичка: бажати всього, що бачила в инших.

– Які у вас білі й круглі плечі, мов виточені! – Верболович із заздрістю впилася очима в тіло молодої жінки; вона наче їла його очима; рот трохи відкрився і криві зуби висунулись з-під товстих, блідих губ.

– Я думала, що я повнійша, ніж ви, а в мене мабуть кістки ширші!

– А-а, се ваша праця? Та ви певно артистка! Шкода, що я не вмію малювати! Яка ви щаслива! Хто се такий?

– Помалу, помалу! – крикнула з жахом Евгенія Миколовна і стрибнула з ліжка.

– Ще на йому фарби не засохли!

– Я трохи підсліпувата і віддалік не бачу.

– Хто він такий?

– Мій знайомий.

– Не подобаються мені такі! Рудий, рудий!

Верболович скривилась. – Обличчя трохи жіноче.

– Багатий?

– Він талановитий маляр-артист, поїде на той рік в Італію.

– О, як би я хотіла побачити сю країну! І-та-лі-я! Італіянці з палкими як вогонь очима. О, там уміють кохать! Що ви кажете?

Евгенія Миколовна мовчала; їй дуже хотілось випхнуть за двері непрохану гостю.

– От шкода, що я вам не привезла патрет мого знайомого! От очі, так очі! Чорні як сливи і блискучі! – Верболович облизала губи, наче заїла щось смашне.

- А-а! позіхається, а спать не хочеться! Ще не звикла рано спати лягать! Я б хотіла кого-небудь закохати: так легеньким коханням, щоб нічого потім у серці не осталось, ніякої оскомини! От моя одна товаришка-артистка закохалася не в свою голову, змарніла тепер, не можна й пізнать; а була дуже гарна. Ну, певне він її покинув. Хто се в садку гомонить? Ні, се мені так почулось. Тара-ра бумбія, тара-ра бумбія! – Вона підскочила до вікна. – Ай-ай! там, здається, ваш небіж ходить, а я не одягнена!

„Реве та стогне Дніпр широкий!” – заспівав якийсь баритон у садку і вмовк.

– Сердитий вітер завива! – підхопила Верболович невірним голосом і підморгнула Евгенії Миколовні.

– Хоч би вона вже не співала! – подумала пані Рашківська і сціпила зуби.

Нерви в неї натяглись мов струни; їй хотілось бігти з кімнати.

– Ви ще не спите? – спитав Микола з садка.

– Не спимо, не спимо! Не йдіть! Я не одягнута! – кричала Верболович різким голосом, але не сховалась у далекий куток; затулилась тюлевими завісами і просунула голову у вікио.

– Добривечір! Та не кричіть! Ви думаєте, що мені так цікаво на вас дивиться! Я прийшов сказать Евгенії Миколовні (він навмисно не назвав її тьотею), що приїхав Михайленко і з ним мій товариш Лопушинський; вони хочуть іти в поле або в ліс.

– Чуєте, тьотю Женю, ходім! Одягайтесь швидче! Гуп- гуп! – затупотіла Верболович і побігла в свою кімнату.

Евгенія Миколовна зирнула в зеркало. Щоки її зблідли, очі горіли, руки нервово завивали темні коси і тремтіли. Через кільки хвилин вона увійшла в гостинну.

– Се мій товариш по ґімназії Лопушинський, співець-музика.

– Моя тітка, пані Рашківська.

Евгенія Миколовна вклонилась і привіталась із паничем у синіх окулярах, потім із Михайленком. Пізнійше влетіла Верболович; її не можна було пізнать: на голові в неї була біла іспанська хустка, волося трохи підвите, золото-жовта сукня як гадюка вилась по килиму.

– От я й готова! – сказала вона й захитала перетягнутими боками та закрутила головою.

– Се ви думаєте з таким „хвостом” у ліс іти? – спитав зі сміхом Микола.

– Дарма, се вже не нова і не модна сукня! Я її підберу!

– Се ви там співали в садку? – спитала вона в Михайленка після того, як вони привітались.

– Ні, се він! – Показав він на Лопушинського.

– У вас гарний тембр і реґістр мабуть великий! – Випаливши ті технічні музикальні речі Верболович не знала вже більш, що казать. І повернулася як театральна королівна до своїх придворних, кивнула головою і сказала: – Ну, ходім!

– О, яка чудова ніч! Тьотю Женю, як у вас тут гарно! Я у вас більш прогостюю! Добре? Сподіваюся, що вам не буду докучать! Нащо мені їхать в Одесу? Тут річка, ліс, ставок. Як легко дихать. А-а! Панове, ану, хто швидче добіжить до того дерева?

Верболович підхопила сукню і затупотіла, по дорозі здіймаючи пил. За нею побіг Микола з Лопушинським. Михайленко спинився, скинув бриль і почав озираться округ. Як тут гарно! Він наче впивався теплим повітрям.

– Ходім до річки, Евгенія Миколовно! – І подав їй руку. Вони мовчки йшли і повернули в ліву руч, опинившись проти церкви; золоті хрести горіли проти місяця, а біла дзвіниця, облита місяшним промінєм, здавалася мармуровою і кидала тінь на дорогу. Мовчки зійшли вони до річки, сіли на колоді, що лежала на березі під вербою. Білі хмарки як сріблясте пір’я плили понад лісом. На тім боці гойдався човник, а далі було темно, темно.

– Чудова картина! – сказав Михайленко. – Шкода, що мені не можна пробути тут з тиждень! Я б змалював багато етюдів!

– Оставайтесь!

– Не можна! Я батькові написав, що їду; старий так нетерпляче мене дожидае!

Вони знов умовкли.

– Не знаю, чого мені завше в такий вечір сумно буває; але мені хотілось би, щоб він ніколи не скінчився! – сказав Михайленко.

– А мені здається, що такого вечера в мене вже ніколи не буде! – додала Евгенія Миколовна. – Хотіла б я вмерти в таку хвилину, коли нені нічого б не було жалко, в осінню погоду, а в такий вечір, здається, сама нещасна людина не схотіла б покинути землю.

– Нащо ви говорите про смерть, коли перед нами широкий шлях життя! Хотіли б ви, Евгеніє Миколовно, іти завше по одному шляху поруч із тим, хто вас щиро кохає?

Він ухопив її за руку.

– Я хотів давно вам сказать, що кохаю вас, Евгеніє Миколовно! – Його голос затремтів, обличчя зблідло; він нервово стискав її тонкі руки. – Моєю навік?

– Навік! – відказала Евгенія Миколовна і глянула на його своїми великими, щирими очима. Він прочитав у них таку невимовну радість і таке безкрає кохання, що теж умовк і дивився на неї як зачарований. І вона його таким ніколи не бачила. Вони не знали, чи пройшла хвилина, чи цілий вік.

– Тьотю Женю! – гукала Верболович.

– Гоп-гоп! – кричали парубки в один голос.

Пані Рашківську наче щось ухопило за горло. Наче якийсь дісонас влетів у чудову мельодію і обірвався в місяшному повітрі.

– Відгукніться! – сказала молода пані.

– Ми тут! – крикнув Михайленко.

– Ха-ха-ха-ха! – зареготала Верболович, вискочила з кущів і гупнула між панею Рашківською і Михайленком. Вони ще далі відсунулись.

– Ой, що ми там виробляли! Ха-ха! – Я порвала сукню, заплуталась і впала; подряпала руки. – Бідна ручка! – Вона цмокнула свою руку. – Ой, що я роблю! Кажуть, хто цілує свою руку, в того ніхто не закохається! Ну, я сього не боюсь! – Вона зирнула лукаво на Михайленка.

– Ой, жарко! – Вона почала махати іспанською хусткою і повіяла дорогими, солодкими пахощами; щоки її горіли, великі очі здавались темними і якось непевно бігалп.

– Чи в любистку ти купався, що мені так сподобався! – заспівала вона з запалом над вухом у Михайленка; він знов трохи відсунувся. Евгенія Миколовна дивилась мовчки і здивовано.

– Чу-до-вий у вас голос! – сказав зі сміхом Микола. – Як він зветься: бассо каинтанте, чи кассо бантанте?

– Та вже не гірше вашого! – відказала Верболович і відвернулась.

– О, мій бассо хрипендо! От лишенько, не дав мені Господь ніякого талану! Нещасний я, нещасний! – протягнув Микола траґікомічно здіймаючи руки.

– Вірний товаришу, потіш мою душу, заспівай: „TITLEТи не лукавила зо мною!TITLE”

– Дай трохи віддихать! – відказав Лопушинський, протираючи окуляри хусткою. – Та мені сьогодня не хочеться співать!

– Дак ти не хочеш? Кинем його в воду! Нехай скупається, се йому здорово!

– Нехай його там русалки зацілують! – додала Верболович зі сміхом.

– Тепер русалки живуть у будинках, а не в воді! – відказав Лопушинський.

– Браво! Молодець Лопушок! Ми його зараз у воду! Михайленко, підсобляй, брате! – кричав Микола і бігав за товаришом. Він зліз на гиллячку і дуже комічно визирав відтіль.

– Гляньте, панове! Здається, ми живемо не під тропіками, а обезяни сидять на деревах! Стійте так! – сказав Микола до Верболович. – Шкода, що я іспанської серенади не знаю! Дарма, я вам українську заспіваю! – Він узяв ломаку. – Се буде ґітара! – Зсунув бриль на потилицю і перебираючи пальцями заспівав на мотив Гандзі:

Моя панна сіроока

Так сокоче мов сорока:

З вихилясом, з викрутасом,

І співає трохи басом;

Як ведмідь вона легенька,

Балаклива, чепурненька.

– А далі вже не знаю! Панове, помагайте!

Верболович позеленіла від злости, потім заляскотіла і крикнула: – Браво!

Микола притулив руку до серця і вклонився, як клацаються співці на сцені.

– Мені співця не треба, бо я драматична артистка, а ви тільки що спечений „скубент”.

– Коли я „скубент”, то я вас і скубнув! – відказав Микола.

Всі зареготали. І Верболовичевій більше нічого було робить.

– Ну, як тобі не сором! – урікала його тітка, ідучи поруч із Миколою. – Вона образилась!

– Чого? Такі люблять, щоб із ними жартували. От, коли б я їй зовсім нічого не казав, вона б більш образилась. Тільки вона не діждеться, щоб я з нею женихався, не на такого напала. Я її наскрізь бачу. О, се такий мед!

Микола глумливо покрутив головою і зареготав. Тим часом Верболович балакала з Михайленком про Італію. Про те, що вона хотіла б бути артисткою-маляркою і що дуже завидує Евгенії Миколовні.

– Яка се висока, чудова праця!

– Тьотя Женя мені казала про ваші твори, про ваш талан.

– Вона справді ваша тітка, чи?

– Ха, ха, ха! Ні, се я так її зву, її чоловік мене хрестив. Ви довго тут гостюватимете?

– В п’ятницю їду до дому.

– Так швидко! А я сподівалася... О, тепер не варт і говорить!

– Що таке? Скажіть! Мені цікаво знати! – спитав Михайленко, всміхаючись.

Верболович дуже прихильно глянула на його; від іспанської хустки віяло солодкими пахощами і в його закрутилось у голові.

– Останьтесь ще на два дні, тоді скажу!

– Не знаю! Мені б самому хотілось остаться. Тут так гарно і...

– І така гарна хазяйка! – сказала Верболович і лукаво посварилась пальцем.

– Який ви недогадливий! Чом ви не дасьте мені руку? Я йду спотикаючись і нічого не бачу!

– Я не знав, що ви не добачаєте!

Михайленко подав їй руку.

– Стійте так! Дивіться, як переливається хвиля в річці; але я не люблю таких мирних картин. Давайте мені бурю! Я бажаю руху, боротьби. Я хочу, щоб сі хвилі почорніли і рвались до самого неба; щоб сі нерухомі дерева мов божевільні хитались, тріщали і падали на землю, а блискавка розривала небо і сліпила очі. І страшно, і любо!

Очі її потемніли, обличчя зблідло; вона так бажала бути гарною і зробить вражіння на молодого хлонця, що навіть здавалася гарною. Михайленко задивився на неї проти волі. Солодкі пахощі обвивали його мозок.

– О, ви поетка! – сказав він трохи згодом.

– Чому ви мені це хочете сказать тепер, що ви хотіли тоді сказать?

– Про що? А-а, пам’ятаю!

– Останьтесь ще на кільки днів?

– Може останусь! – відказав Михайленко.

– Не може, а напевне! – сказала вона солодким, млявим голосом.

– Останусь, тільки треба написать батьку лист, щоб не висилав коней на залізницю.

– Спасибі! Тепер скажу: я хотіла, щоб ви змалювали мій патрет у сьому убранню, щоб остався навіки сей чудовий вечір у мене в думках.

– Я... я не малюю патретів! Попросіть Евгенію Миколовну!

– Евгенію Миколовну? О, я бачила в неї в кімнаті ваш патрет; ви там наче живий; вона його сьогодня тілько скінчила.

– Тьотю Женю! Я хочу бути вашою натурщицею. Ні, се я жартую. Змалюйте, голубочко, мій натрет.

Верболович обняла її з запалом і поцілувала.

– Добре!

– Чом же ви мені не сказали, що скінчили мій патрет? – спитав Михайленко ласкаво.

– Та ще успієм! – відказала Евгенія Миколовна. – Завтра вранці! Може ще що-небудь треба підправить.

– О, ні, ні, нічого не треба! Я вам кажу, що се якийсь chef d’oeuvre! Пошліть його на виставу! – заговорила Верболович.

– Ні, я мушу багато працювати, а потім побачу. Сей рік я нічого мабуть не пошлю.

– Пошліть мій натрет, коли буде гарний; се буде краща „рекляма”!

Верболович перехопила здивований погляд Михайленка і відразу з’їхала на жартовливий тон.

– Се я жартуючи кажу. Я ненавижу реклями.

– Учись, брате, кумедії ламати! – шепотів Микола Лопушинському. – Ти ще не бачив таких!

Його товариш засміявся, блиснув окулярами і вони пішли балакаючи вдвох трохи оддалік, а Евгенія Миколовна з Михайленком і Верболович ішли не швидко, теж балакаючи. Краще сказать, то балакала одна Верболович.

Евгенія Миколовна швидко заснула в ту ніч зі щасливою, безжурною думкою: який він любий, гарпии і як його гаряче кохаю! В ту годину Михайленко писав до батька лист; він хотів йому написати, що думав жениться; потім здумав, що краще усе те розказати, як приїде додому. Матері в його не було; сестри повиходили замуж і не жили з батьком. Старий йому казав: – Одружись! Мені буде веселійше! У такому великому будинку самому сумно жити!

ІII.

– Чи не надіть мені мої брилянтові сережки? – спитала Верболович.

– Нічого не треба! Сидіть і не ворушіться! Поверніть голову трохи в праву руч! Не дуже! Отак!

Пані Рашківська намалювала контур.

– Ой, не похоже! Який товстий ніс! – сказала Верболович і накопилила губи.

– Та се ж тільки контур! Тоді скажете, коли скінчу весь патрет! І навіть не ви, а инші повинні сказать! Бо хто ж знає своє обличчя?

– О, я знаю добре і всі помилки природи, ха, ха, ха! Ви не дуже їх примічайте!

– Сидіть тепер знов тихо! А шкода! Нащо ви наділи се жовте убрання! Коли б вас було темне волосся, а то все зливається в одну пляму. Ну, та нічого! Сидіть уже!

Пані Рашківська малювала швидко, з запалом. Михайленко пішов малюватп етюди. Лопушинський сидів із вудкою під вербою. Микола лежав у траві з книгою.

І так ішов один день за другим. Михайленко не їхав із села; йому хотілось побачить працю пані Рашківської.

Тільки що він хотів сказати що-небудь Евгенії Миколовні на самотині, як зараз влітала Верболович із сміхом і жартами і звала їх у садок або в ліс; вона не боялась ні спекоти, ні дощу. Раз їй довелось побачити сердиті хвилі; схопився вітер і вона прохала Михайленка, щоб він їхав з нею човном на той бік.

Евгенія Миколовна навіть розсердилась.

– Се якась несамовита дівчина; коли вона хоче втопиться, нехай їде сама.

Микола казав зі сміхом: – Не вірте, се тільки кумедіі; вона тепер і сама тремтить, як переляканий заяць; се входить в її роль; вона знає, з ким треба яку кумедію грати. Отже ж мені не скаже: – Поїдем у бурю на той бік! – Я б її повіз та й покинув на тім боці на пісочку; нехай би посиділа хоч одну годину сама, коли вона така любителька природи.

Микола сміявся, а в Евгенії Миколовны була душа не на місці.

– І що тобі за радість возиться з сією ломакою-кривлякою! – казав він Михайленку, лягаючи спати,

– Коли ж просить правити човником; вона не вміє, а ти не хочеш. Хто ж її повезе? В неї дуже поетична натура! Каже – любить бурю, а мені що – я не боюсь.

– Ха-ха-ха! – реготав Микола.

– Дак ти в рицарі їі записався? Поетична натура! Поетична, як Дульцінея Тобозкая. Ха, ха, ха! Умру! Лопушок, чуєш? Пане Лопушинський, іди сюди! Заграй мені яку-небудь цікаву рапсодію, або що-небудь своє. Потіш мою душу, або заспівай українську пісню. Італіянщина мені набила оскому.

Лопушинський грав і співав того вечера дуже багато пісень і романсів і скінчив якоюсь ніжною і тихою мельодією Шумана. Верболович поклала голову на плече пані Рашківської і зітхала. Не вспів музика скінчити останню ноту; здається, вона ще звучала в повітрі, як Верболович сказала солодко-млявим голосом:

– Як мені чогось тяжко, сумно! Я цілу ніч сьогодня не звела очима! О, чи можна ж мені вірить, акторці, що кумедіі грає! Хиба в таких є серце?

Вона иервово зареготала і побігла в садок.

Микола тільки розвів руками.

- Ходім, панове, на ґанок, бо тут дуже душно! Спасибі вам велике! Я так люблю музику! Найбільш такі гарні і виразні мельодиї, як ви зараз грали, мені дуже подобаються! – сказала пані Рашківська щиро і подала співцю руку. Він дуже зрадів. Правду кажучи, він для неї тільки й грав сю мельодію, де малювалась весна чарівна і молоде кохання.

– Треба нашого музику вквітчати лаврами! – сказав Михайленко і зірвав гіллячку бузку, звернув вінком і поклав йому на голову. Одну квітку він понюхав і хотів заткнуть собі на сурдут. Верболович вхопила в його квітку і приколола на сукню біля серця. Вона відразу розвеселилась, почала балакать із Лопушинським.

– Я б дорого дала, щоб у мене був такий голос, як у вас! Краще голоса нема нічого в світі; скільки можна сказати того, що таїться в душі. Який ви щасливий! Я вам завидую! Ви їдете в московську консерваторію?

– Еге, в останню клясу. Хочу ще один рік поучиться, а потім на сцену.

– Щасливий! – казала Верболович, а одним вухом прислухувалась, що балакала Евгенія Миколовна з Михайленком. Потім усі їздили човниками на той бік на луг, де росло багато квітів. Верболович розпустила волосся і наділа на голову вінок із блакитних квіток і так прийшла додому.

– Обдрипала хвіст; бач, яка грязюка! Миєш, миєш, не відмиєшся; і сорому їй нема! – казала наймичка, що мила ситцеву спідницю.

– Се ти про акторку? – спитала куховарка.

– А то ж про кого! Гладиш та миєш більш, ніж на нашу паню.

– Ну, не журись! Може вона тобі дасть що-небудь, як їхатиме додому.

– А цур їй! Не треба мені її подарунків! – Наймичка розсердилась, що куховарці дістались добрі патинки, ще не зовсім драні і спідниця, а їй Верболович нічого не подарувала.

Евгенія Миколовна бачила в ту ніч непевний сон: наче вона скінчила патрет Верболович і очі на патреті бігають як у собаки, що змалювала на годиннику; уста розкриваються ширше, ширше; вона глумливо регоче наглим, різким сміхом. Евгенія Миколовна відкрила очі і глянула на патрет Верболович.

Півень співав під вікном; чутно було, як куховарка рубала м’ясо.

– Як же я заспалась! Мабуть не рано! – думала молода пані і почала швидко одягаться.

В кімнатах нікого не було; самовар захолов, на столі були крихти з булки, в немитих склянках гуділи мухи. Евгенія Миколовна взяла чисту склянку, налила собі молока і покликала дівку.

– Учора панночка а паничем сиділи в гостинній до світу та й забули вікно зачинить ; уночі вітер підхопився, завіски зачепили вазу і вона розбилась на дрібні шматочки.

– Японську вазу?!

– Еге, ту, що з букетом стояла.

– Який же панич із панночкою сидів?

– А той рудий, що картини малює.

Евгенія Миколовна зблідла і спитала глухим голосом:

– Де ж вони тепер?

– Мабуть пішли в ліс, або в садку біля ставка сидять удвох.

– Чого я турбуюсь! Ну, пішли вдвох: сидять біля ставка. Що ж із того? Хиба йому не можна ні з ким балакать? Я ж балакала вчора з Лопушинським! – думала пані Рашківська і почала малювати патрет; жовту сукню й хустку; руки в неї тремтіли, в очах щось метушилось, язик сухий; їй здавалось, паче вона покоштувала щось гіркого. Треба швидче кінчити! Нащо він зостався? Сього б не було! Чого б не було? Нічого може ще й нема? – Тут вона згадала, як він давився на неї, слухаючи мельодію Шумана. – Ні , він мене кохає; він не такий, щоб міг зацікавиться такою нікчемністю, як ся Верболович. – Вона глянула на витрішкуваті, наглі очі.

– Коли жінка захоче подобаться мужчині, вона хоч на хвилину його покорить, бо ми звірі! – казав їй покійний чоловік.

– Ні на хвилину, ні на годину! Я не хочу, щоб він... О, Господи! – вона кинула палітру, пензелі, схопила парасольку і пішла в садок, що кінчався лісом. Наче якась невидима сила підганяла її, несла на темних крилах далі, далі. І вона йшла швидко, швидко; в неї навіть дух занявся; сонце пекло, жаби затихли; тільки иноді щось булькне в очереті і стихне; водяна лілея міцно стулила свої пелюстки, наче боялась пекучих, соняшинх поцілунків; комарі жалібно дзвеніли під гіллястою вербою. Евгенія Миколовна сіла на колоді і скочила, паче побачила гадюку; там було вирізано ножем: „Верболович, Михайленко”.

– Верболович, Михайленко, Верболович, Михайленко, – наче хтось молотками вистукував по голові. Вона йшла, не дивлячись, куди йде. Якийсь парубок ішов і співав:

Жили ми з тобою,

Як голубів пара;

Тепер розійшлися,

Мов темная хмара.

Видко було, що він заспівав ту пісню, що навернулася йому на думку, але йому було все однаково; він весело позирав на нові чоботи, що недавно купив, покрутив вус, посунув бриль на потилицю, плюнув набік і знов заспівав: „Тепер розійшлися, мов темная хмара”.

Ся пісня в саме серце вразила молоду паню; вона звернула в праву руч.

– Куди я йду? Чого шукаю? Чого турбуюсь? Чого ремствую? Нікчемна я жінка, квола, безвільна! Треба все перемогти!

Правду Микола казав: усі жінки однакові... І моя куховарка так бігла би, Коли б її Москаль покинув. Ха, ха, ха! Всі ми однакові. Вона через місяць візьме иншого і втихомириться, а я... я ніколи його не забуду. О, як я ненавижу себе! Всіх ненавижу!

– Евгенія Миколовна, я вас щиро кохаю! Навік, навік! – Врізались у мозок сі речі, наче залізом гарячим припеклися. Не можна їх ніколи забути, і сей погляд глибоких, сірих очей і голос. Нащо він дурив? Ні, ні, се неправда! Він не може дурити; в ту хвилину він мене кохав. Проклята хвилина! Бодай її ніколи не було! А коли б не було її зовсім, тоді що?

Тоді було б ще гірше! Тепер нічого не буде; не скаже він мені того, що казав, на тому місці, де тепер стоїть її ймення і його; і сей вечір, коли ми сиділи, освічені місяшним промінем і дивились на річку, стоятиме у мене перед очима. І я буду згадувать, проклинать його буду, ненавидіть; згадувать, кохать, поки душа не згорить, а там покій, смерть – нічого. Темно... холодно...

Вона скаменіла на хвилину. Під деревом сидів Михайленко і з запалом дивився на Верболович; вона стояла в театральній ночі і читала якимсь глухим, тремтячим голосом дуже палкий монольоґ; Михайленко тремтів як лист і їв її очима. Вона заверещала і впала на зелену траву; її червона сукня різко малювалася між зеленими кущами, потім схопилася, обперлась на його плече, обтрусила сукню; він догоркнувся до того місця, де лежала її голова і травиця прим’ялась і спитав якимсь не своїм голосом:

– Ви не вдарились?

– О, ні, я звикла! А вам було б жалко? – спитала вона солодко-мляво.

Михайленко мовчки поцілував її руку.

Пані Рашківська почула гострий біль і на хвилину ноги її підкосились; потім вона пинно підняла голову і сміло пішла вперед.

- Браво, браво! – сказала вона так холодно-спокійно, що навіть сама здивувалася, як вона гарно грала свою ролю; тілько очі її потемніли і стали ширші і більші, наче вона зазирала в якусь безодню.

– Тьотю Женю, добридень! – крикнула весело Верболович і якось лукаво-радісно глянула на молоду паню.

Михайленко стояв, опустивши голову, з стиснутими губами і ледві прошепотів: „Здорово, Евгеніє Миколовно!” – і так нервово і міцно стиснув їй руку, що вона ледві не крикнула.

– Я після свого монольоґа вже й їсти захотіла! Чого-небудь такого гарненького! – Вона облизала свої товсті губи і почала ластиться до Евгенії Миколовни; глум і радість світились в її очах. Евгенії Миколовні хотілось схопити її за горло, але вона сказала безжурним голосом:

– Чого ж ви хочете? Ходім додому, будем полуднувати!

– Бачила вона, чи не бачила? – думала Верболович, впиваючись у неї наглим поглядом. Михайленко не думав нічого і стояв як люнатик, блідий, стурбований і дивився на пом’яту травицю наче невидющими очима.

Вони йшли втрьох до дому. Верболович балакала, ніхто її не слухав, та вона мабуть і сама не тямила, що говорить.

– Полуднуйте без мене! – сказала Евгенія Миколовна. – Мені мабуть сонце голову напекло! Я піду в свою кімнату!

Вона пішла спокійною ходою. Як тілько увійшла в спочивальню, зараз упала на ліжко як підстрелена птаха.

– Боже мій, вона згубить його, згубить; затопче в калюжу! Нехай він мене не кохає; нехай кохає кого хоче: иншу, другу, тілько не таку. Я буду їм товаришем-сестрою.

– Я вирву з серця всяку надію! Я не дорікатиму його ні єдиним словом! Я не ремствую... я... Господи, верни мені його серце! Я не можу без його дихати! Не можу, не можу, не можу!

Вона стискала холодні руки і ні одна сльозина не впала з її сухих очей. Схопилась, зирнула на патрет Верболович; соняшний промінь упав на обличчя і товсті губи наче заворушились. От, здається , вони зараз розкриються і наглий сміх зазнучпть у кімнаті.

– А ти смієшся, глузуєш, радієш?

Пані Рашківська схопила ніж і встромила в патрет; замість рота чорніла величезна дірка. Тр-тр! – рипіло полотно, і вона вже сама не тямила, що робила.

– Можна увійти? – спитав за дверима чийсь голос.

– Можна! – відказати пані Рашківська не думаючи.

– Простіть мене! Я... я сам не знаю, що зо мною коїться! Чи я тоді, чи тепер помилився? Може в другий раз я вам не те казатиму! Прощайте! Я зараз їду!

Михайленко подав їй руку; він навіть не замітив, що скоїлось з сим chef d’oeuvr’ом, що він так хвалив.

– Всього найкращого! – відказала пані Рашківська і показала на патрет. – Бачте, що я зі своїм chef d’oeuvr’ом! Ха- ха-ха! – Вона так зареготала, що Михайленко мов несамовитий, вискочив із кімнати і потім довго не міг забути її сміху.

– Пішов... Не вернеться! Ніколи не побачу!

– Тьотю Же-ню, тьотю Же-ню! Можна увійти?

В кімнату влетіла Верболович.

– Не знаю, що там моя бідна бабуня робить: хочу сьогодні вже додому їхати! Пан Михайленко мене до города підвезе на своїх конях, а потім поїде...

– Що се таке? Нащо ви?... А-а!...

Вона скаменіла на порозі, потім відступила, наче побачила щось страшне; в хвилину догадалась, зирнула здивовано на паню Рашківську... Що вона прочитала в її темних, великих очах? Які муки змалювалися на сьому блідому обличчі? Вона про те не думала; їй хотілось швидче бігти з сього місця, де їй було так весело колись. Вони втікали з села як два злодії, що підпалили хату. Дзвінок жалібно дзвенів і відгукувався попід лісом.

– Ей, ви голубчики! – бадьорив візник коней і вони летіли птахами, розбиваючи тепле, духовите повітря.

ІV.

Рання осінь для малярів-артистів сама найкраща: купи дерев блищать проти осіннього сонечка різними кольорами, мов гарний турецький килим. Небо ясне. Нема спекоти, що силує маляря-артиста кинути свою працю і простягтися на траві. Пані Рашківська, знівечивши свій chef d’oeuvre, не привезла в город ні одного етюда, як то робила кожний рік. Вона змарніла, пожовкла, очі її згасли; вона цілими днями сиділа на стільці з книгою і не читала. Вона думала, думала... і ті думки темною пеленою обгортали її душу.

– Що він тепер робить? Чому нічого не пише? Хоч не мені, а Миколі? Вони ж були приятелі! Напишу йому, то я не кохання його тепер бажаю, я хочу знати: як він живе? що робить? що думає? Напишу йому: „Я хочу бути вашою товаришкою-сестрою. І нема в мене злоби проти вас ні краплі”. Евгенія Миколовна писала, потім рвала на шмаття листи. Ні, я не жебрачка і не буду тобі простягати руку за милостинею. Послати лист на глум, на радість їй. Може вона його читатиме. О-о, ні!

Микола не дуже сподівався зробиться великим психіатром; він угадав своєю чулою душею, яка журба гнала його тітку. Він більш не співав і не жартував, а сидів понуро над книгами. Иноді казав: „Ходім, тьотю, на вулицю, бо вам нездорово усе в кімнаті сидіть!” Вони йшли мовчки по тих вулицях, де колись гуляли з Михайленком. Микола і сам сумував за своїм приятелем і навіть сердився, що він йому не писав.

Колись увечері Евгенія Миколовна сиділа в гостинній і прислухувалась до осіннього дощу, що торохтів у вікна; вона підвелась із стільця, сіла перед пяніном і заграла ту мельодію, що так любив Михайленко. Наче свіжі пахощі конвалії повіяли від весняної нвжної мельодії і в кімнаті наче повеселіло. Вона схилила голову і в перший раз у неї полились гарячі сльози.

– Пані, дівчина прийшла від старої Верболовички! – сказала горпишна.

– Поклич!

В кімнату увійшла дівчина наймичка.

– Стара пані вам кланяються і дуже прохають, щоб ви до них заїхали; вони усе були слабі, такі слабі! Я вже думала, що й помруть. Тепер нічого, трохи віддужали, а з дому ще бояться виходить.

– Підожди мене, Хівре, я з тобою зараз поїду.

Надворі було грузько, слизько; туман білою наміткою обгортав купи будинків і дерева в садках; ліхтарі мигтіли і відбивалися в калюжах. Під воротями мурованого будинку жалібно скиглило маленьке цуцеия. Візник бив коняку пугою, торгав її і цмокав, але вона тільки крутила хвостом, мотала худою шиєю і ледві плелась по нерівним камінням. Евгенія Миколовна чула, що в неї через хвилину заболить голова. Візник виїхав на велику вулицю; там мостовая була краща і коняка побігла швидче з підскоком. Наче сама зраділа, що їй легше везти. На вулиці метушились люди і маґазини сяли вогнями; потім візник повернув у праву руч у таку темряву, що в Евгенії серце захололо; вона спинили візника біля невеличкого будинку, що стояв над яром. Двері ледві відчинились, так вони набухли від дощу; він капав у сіни крізь щілини. В кімнаті стояв якийсь туман, а може й дим, стелі були чорні, в кутку біля божниці горіла лампада, на столі лежала псалтирь, у ліву руч груба, біля другої стіни стояла комода, покрита плетеною скатеркою, на комоді лежало шитво; за темрявою не можна було розібрать, чий патрет стояв посередині, але Евгенія Миколовна догадалась.

За завіскою стояло чепурне ліжко, де сиділа Орина Івановна, пов’язана білою хусткою з темною габою, в темній ситцевій спідниці; вона перебирала тремтячими руками якісь пожовклі листи.

– Здорово! Спасибі ж вам, моя голубочко, що не забули, прийшли в таку негоду! Хівре, постав самовар! Нездужала... Я вже думала, що й не очуняю! Сідайте, голубко, ближче! Мабуть уже не довго! Як то кажуть: „Крути не верти – прийдеться вмерти!” Кирпата сухоребриця десь уже мабуть за кутком мене дожидає. Спасибі Богу, пожила! Ой, працювали ж мої рученьки і ніженьки! Замолоду привикла до праці, а тепер мені скучно склавши руки сидіть. Журюся, чого моя унучка не пише! Що з нею? Може теж заслабла? Хто її буде на чужині доглядать? Не „поклонники” ж ті, що вона колись писала. Щоб вони всі показились! Прости мене, Господи! Оце я вас дуже прохатиму! На вас тільки моя надія: як помру, поховайте мене на сі гроші, що в торбинці в мене висять над головою. Ось послухайте, чи не стоїть там Хівря біля дверей; капосна дівка мабуть підслухує.

– Ні, там нема нікого!

– Як я умру, дак ви мене поховаєте, так як я вас прохаю. Напечіть, матіночко, пирогів, нехай Хівря дасть тим людям, що понесуть мене на кладовище. Я завше любила бідних, працьовитих людей. А се я собі набила стружками подушечку, щоб ніхто не турбувався, як прийдеться мене класти в домовину.

Евгенія Миколовна якраз поклала руку на ту подушку і з жахом від неї відсунулась: їй здавалось, що вона пахне ладаном.

– Не пише і грошей більш не прохає. Бог із нею! Тепер уже й бабуні не треба! Прочитайте мені її листи! Мені легче тоді, коли я їх читаю! Здається, що вона зо мною розмовляє!

Орина Івановна втерла сльозину. Евгенія Миколовна видержала сю нову інквізіцийну муку; вона читала і перед нею малювався наглий, глумливий погляд і нещирий, різкий сміх.

– Що се ви наче змарніли? Я не придивилась, а тепер бачу, що й ви... Мабуть теж слабували?

– Трохи була слаба! Простудилась!

– Хиба тепер довго простудиться в таку негоду! Ох, хо-хо! В мене спину розломило: ні зігнуть, ні розігнуть, наче не моя спина, а колись я була така ж швидка, як моя дзиґа. Вона приїхала з вашого села з тим, як його... Рудий такий, з вусами. Де він тепер? Та він у вас бував!

– Михайленко?

– Еге, еге!

– Він кудись поїхав! Я нічого про його не знаю!

Стара гостро подивилась на свого гостя, наче не вірила їй.

– Гм! моя дзиґа щось мені тоді торочила: начебто він дуже багатий і один син у батька. Чи се ж правда? Може й він її дурив?

– Не знаю; він мені ніколи не казав про своє богатство, а коли він справді вашій унучці се казав, то се правда; він ніколи не бреше.

– Ну, щоб ніколи, то се не може бути! Де ви бачили таких люднй, та ще й хлопців! Охо-хо! Хе-хе-хе! Кхи-кхи! – закашляла стара чи засміялась, не можна було розібрати; її лукаві очиці на хвилину блиснули і знов згасли. – Бог із нею! Нехай буде щаслива! – додала вона і журливо захитала головою. – Не такого я їй щастя бажала!

Евгенія Миколовна ще трохи побалакала, або краще сказати, послухала старечої розмови і вернулась додому.

На другий день Микола аж зрадів душею, коли побачив, що його тітка витягла скрипку з фарбами і пензлями. Обличчя в неї було якесь празникове, очі знов загорілись; вона твердою і смілою рукою наводила контур на туго натягнутому полотні. Небожу здавалось, що вона вийшла з якоїсь лихої хвороби. А вона думала:

– Поки старість далеко, сором сидіть, склавши руки! Ще насижуся, як ся стара; тоді, коли руки і очі не схочуть служити, буду дивиться на свої твори, що повинні пережити мене.

V.

Настала весна. Зацвів бузок по садках; весняні пташки принесли свої веселі пісні з темної країни в холодний Петербург. По вулиці йшов молодий пан із рудою борідкою, в темно-синьому пальті і в модньому циліндрі; за ним дибала на височенних закаблуках білява пані в сірій ротонді і величезнім капелюсі, де гойдалася червона птаха.

– Дивись! – сказала вона перебиваючи його речі, і показала на стовп, де було надруковано великими буквами: „Картинная виставка”.

У його серце стрепенулося і бліді, худі щоки почервоніли.

– Ходім! – сказав він.

– Хо-дім, коли хочеш! – відказала пані і позіхнула.

Пан купив „катальоґ” і увійшов у салю; пані захитала боками, закрутила головою, прижмурила очі і так близько почала придивляться до картин, наче вона хотіла понюхать, чим вони пахнуть. Окуляри їй були не до лиця, і вона не хотіла їх носить, хоч оддалік зовсім нічого не бачила.

– Чудова картина!

– Чого ви так кричите? – сказав тихо молодий пан і сіпнув себе за борідку, що він завше робив, як сердився.

– Він ще й досі не звик до мого голосу!

– Він мене б’є по нервах!

- А мене не б’є по нервах, як ви цілу ніч кахи та кахи!

– Про се ми побалакаєм дома! – відказав сердито пан.– На нас люди дивлються!

– А ви б хотіли, щоб на мене вже ніхто й не дивився! – відказала пані глумливо.

– Чудова картина! – сказала вона знов голосно, щоб усі почули. Инші повернули голови.

– Зовсім не чудова! У вас нема ніякого естетичного почуття!

– У вас не питатиму! Коли б хто-небудь инший сказав, то-то ви б із ним згожувались! Я се давно вже у вас бачу! – відказала пані і насупила брови.

- А-а! Се ж моя бабуня! – сказала пані уже зовсім тихо і підійшла ближче до картини, де стояла купа людей, і закусила губи. Не треба казати, що читачі вже пізнали, що то була Верболович і молодий артист-малярь Михайленко; він почав шукати в катальозі № 128.

„Послѣднее утѣшение” – картина г-жи Рашковской.

– Остання втіха! – подумав Михайленко і не міг відірвати очей. – З рями, наче з вікна, визирала старенька бабуся в міщанському убранні; вона сиділа на ліжку, перед нею на столі лежали пожовклі листи; видко було, що вона їх не раз читала і плакала над ними. І навіть тепер блищали дрібні, старечі сльозини на зморщеному обличчю; маленькі очиці так жалібно дивились, як у маленької дитини, що мати ненароком покинула в темній кімнаті.

– Тут діла драма з людського життя; щоб се скомпонувати, треба серцем почути чуже горе. А техніка яка! Се я... я її навів на сю стежку і вона працювала, а я... що я зробив зі своїм таланом? Де моя праця?

Згадав він своє життя і пекучий сором почав точити його серце. І не вернеш, не вернеш марно пропащих годин! Де ж він розвіяв свою силу, молодість, талан? За кулісами, по ресторанах, де він братався з такими пройдисвітами, що на другий день він згадував і зарікався з ними бачиться. Що б він писав їй або Миколі? Прийшлось би брехати, а він не звик до брехні, І Верболович теж на хвилину задумалась; в очах у неї навіть блиснули сльози; потім вона покрутила головою і сказала нетерпляче:

– Ну, що ж, довго ми тут стоятимем? Коли б божевільна Рашківська не знівечила мого патрета, то перед ним стояло б ще більше публіки!

– Се певна артистка і щира душа! – відказав Михайленко з серцем.

- Ого, як ти за неї заступаєш ся! Я й тоді замітила, що ти в неї закоханий був, і мені захотілось відбить! І відбила – дарма, що вона краща мене! – шепотіла у його над вухом Верболович.

– Мовчіть! Ідіть від мене! – відказав крізь зуби тихо, але виразно Михайленко.

Верболович махаючи катальоґом пішла далі.

– Pardon! – сказав офіцер, заплутавшись в її довгій сукні і стрельнув на неї чорними кавказькими очима.

Верболович наче розцвіла від сього наглого погляду. Мовчки вийшов Михайленко з салі і сів на дорожку. Верболович глянула на гарного офіцера, що теж узяв дорожку, і почервоніла як мак. Увечері вона задумала, що справді треба послать листа до бабуні. І вона написала вкінці: „Перекажіть пані Рашківській, що я їй посилаю стонацять поцілунків за ваш патрет!” Михайленко стурбовано ходив по кімнаті; він вгадав, що часто страшенно мучився і хотів змалювати хоч невеличку, але „ідейну” картину, і тільки що вона починала виясняться у його в голові, як з другої кімнати летіла Верболович з непевним реготом, що різав його вуха: або співала осточортілу „TITLEТарарабумбіюTITLE”, і жовч закипала проти всього „пошлого”, що було в його житті. ІІо своїй мягкій натурі він не міг виявить різко свій гнів. Вона його гнала і тягла вниз, і він летів як камінь у гниле болото, далі вже ні про що не думав: день за день, як ві сні.

Верболович перебила його невеселі думки; вона увійшла як кітка в кімнату і почала його дусить своїми поцілунками.

– Мумуся, чого ти сердишся?

Михайленко мовчав, тільки ще більше зблід.

– Добре, що Серпановська заслабла! Я гратиму її роль; з’їсть вона облизня! Ха, ха, ха! Пишалася, а тепер заплаче, як я заграю її роль краще, з більшим запалом, бо я все ж таки молодша! Ще як я одягнуся в нове убрання, то вона лусне з заздрости!

– Та чого се ти, Мумусю, нічого мені не кажеш? Се ти за Рашківську! Може ти хвалебну рецензію напишеш про її картину?

– Може й напишу! – відказав із серцем Михайленко і відвернувся.

– Я сього від тебе мабуть з роду не діждуся! Чужі пишуть, а ти хоч би на сміх коли-небудь...

– То було б справді на сміх, як би я став про вас писать! Ха, ха, ха! – реготав зі злістю Михайленко.

– Хиба мене не можна поставить поруч із вашою панею Рашківською? Я така ж артистка, як і вона!

Верболович пишно задерла голову вгору.

– Знаєш, хто ти? Ти хижа прожорлива акула! Ти зажерла, проковтнула мій талан, мій розум, мою волю, все, що було живого, святого в моїй душі! Що я тепер за людина? Я сам себе ненавижу! Полюбовник Верболович, ха, ха, ха! Яка честь! Яка слава! Пріч! Ідіть, ідіть до своїх приятелів, брешіть їм свої побрехеньки, співайте нікчемні пісні, а мені верніть мою волю! Чуєте? Волю, волю! Ви мені обридли, огидли! Я дихати вільно не можу при вас!..

В його захопило дух, синя жила нап’ялася на білому, мармуровому лобі; він схопився за груди, впав на стільце і закашлав. Червона крапля упала на його хустку.

– Ах, ах, ах! – крикнула Верболович, підвела очі під лоб і впала на канапу.

Михайленко гидливо зирнув на неї, втер хусткою піт, що виступив у його на чолі, схопив шапку і вискочив у коридор; він уже взявся за двері, щоб вийти на вулицю, коли почув хрипкий бас: „Ти не лу-ка-ви-ла зо мно-ю!” – співав хтось у коридорі впівголоса.

– Миколо!

– Михайленко! Та хоч би мене повісили, не пізнав би тебе нізащо! – Приятелі поцілувались.

– Що з тобою скоїлось? Я вже думав, що ти вмер! Ні слуху, ні духу! Ні чутки, ні звістки!

– Батько вмер... їздив після того за границю: був у Галичині, в Варшаві. Де мене не носило! – І він безнадійно махнув рукою.

– Ну, а твоя праця?

– Не питай! – Михайленко тяжко зітхнув.

– Се мабуть тебе та „комедійна особа” заплутала?

– Ну-ну, вибачай! Я не буду! Ходім до тітки; вона тут недалеко! Буде дуже рада!

– Та як же так? Ні, я зайду в другий раз! Я не знаю, може вона...

– Еге, брате, та ти відвик від нашої мови і наших звичаїв! Ти в нас завше дорогий гість! Ми про тебе не забули! Ні, ми не такі, як ти! Ха, ха, ха! Ну-ну, я жартую, ходім!

Микола тягнув його за руку і вони пішли балакаючи по вулиці. Евгенія Миколовна аж злякалась, як побачила Михайленка, так він змарнів із того часу, як вона його не бачила. Михайленку здавалось, що він наче риба, що лежала на гарячому піску викинута бурею, і чиясь милосердна рука знов вкинула його в рідну стихію. На хвилину він знов нагадав того Михайленка, що проводив такі гарні вечери в гостинній Евгенії Миколовни на Вкраїні; він говорив про її картину, спорив з Миколою об критичних творах звісного рецензента великої ґазети. Він побачив, що багато дечого не читав; а Евгенія Миколовна не втратила дурно ні одної години. Йому знов стало соромно; він просидів до вечера і йому здавалося вже, що він ніколи не розлучався з сими рідними людьми, рідними по духу і мисли. Коли він став прощаться, Евгенія Миколовна просила його приходить до них якнайчастіше. З Верболович він не мав би сили порвати, коли б не замішався Микола.

– Дайте йому спокій! – казав він їй. – В його дуже поганий кашель; йому треба тікать із Петербурга!

Верболович зовсім не хотіла тікать із Петербурга; її притягували кавказькі очі, а хороба Михайленка її лякала: вона зовсім не хотіла зробиться милосердною сестрою.

– Він мене ненавидить! Не знаю, за що? За те, що я йому віддала свою дівочу волю і серце... Я...

Микола холодно перебив її і сказав поважно, діловитим голосом: – Мене пан Михайленко просив, щоб я вам сказав про його хворобу і що він тільки бажає спокою, а з вами він його не побачить!

– А-а! я все розумію! Не кажіть мені більш нічого! За се я повинна дякувать пані Рашківській!

– Я так поважаю свою тітку, що не дозволю нікому знущаться з неї!

Микола встав і взяв свого капелюха.

– Коли б я схотіла, то одружилась би з Михайленком! Нехай вона мені ще за те подякує, що я йому даю волю! – сказала Верболович, як королівна, і теж устала з стільця.

І так вони розійшлись. Коли б не кавказькі очі, що почали до неї учащати, актриса не таку б повела річ: дорого б досталась Михайленку його воля! Михайленко повеселів; він уже думав малювати свою „Українку”, як вернеться з Петербурга на хутор.

– Се так, як у Гоголя з TITLEТараса БульбиTITLE: „Стара Українка виряжає свого сина Запорожця на війну; вона вхопила його старечими руками за сідельце; вона ще раз хоче глянуть на любе обличчя, що може ніколи не побачить! Кінь здіймається; старий батько стоїть на порозі і махає йому рукою, щоб швидче вже їхав. Молодий Запорожець усміхається, а в очах блищать сльози; він наче хоче сказать: „Не плач, мамо! Я привезу тобі добрий подарунок: козацькую славу!”

– Коли б я скінчив сю картину, я був би щасливійший і молодший в світі! – казав із запалом Михайленко і Евгенія Миколовна вірила, що справдиться його бажання. Тільки Микола ходив по кімнаті, сумно звісивши голову.

– Миколо, як ти думаєш, він одужає? – питала вона і так дивилась свойому небожу у вічи, наче хотіла сказать: – Дури мене! Не гаси мою надію! Дай хоч хвилину пожить!

– Одужає! – сказав Микола і щось мугикаючи вийшов з кімнати. А вона повірила, вона так хотіла вірить! „Ще не всьому кінець, не всьому!” – думала вона, ходячи по кімнаті і всміхалася радісним, теплим усміхом.

Але Михайленку не довелось скінчити свою працю; він умер, і не на хуторі, а в Петербурзі. За його труною йшло тілько двоє : пані Рашківська та Микола. Вона без сліз плелась по слизькій дорозі на Волкове кладовище, не зводячи очей з труни, де лежав вінок із незабудьок та барвінку, перевитий мережаною хусткою. Катафалк в’їхав на кладовище; люди підхопили труну і плюхнули її в слизьку могилу. Коли почали закидувать могилу землею, Микола взяв грудку, кинув у могилу і сказав стурбованим голосом: „Пером тобі земля, вірний товаришу!” Пані Рашківська наче прокинулась, схопила й собі жменю землі і кидаючи сказала: „Брате мій, друже мій, товаришу мій! Присягаю ся тобі: коли в мене є хоч мала іскра, що зветься таланом, не згасне вона в мене, поки і я не заплющу очі! Прощай!” – Вона взяла другу грудку землі і сховала її в хустку ; вона згадала все, і як тяжко і гірко кохала того, що лежав тепер нерухомо в холодній домовині. Наче натягнута струна порвалась в її серці, і вона з плачем упала на коліна на сиру землю...