I.

В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексiєвi Михайловичу перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень виїхати до Києва, щоб прийняти присягу од духовенства, київських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського поперед посланцiв до Києва. Гетьман знав, що київський митрополит Сильвестр Косов i все київське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесiєю i не схоче привести до присяги киян.

Виговський прибув до Києва поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в покої.

Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недоїдки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.

Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.

— Прошу вступити до моєї бiблiотеки, — обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний покоїк, в котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iнеєм гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його.

— Ясновельможний гетьман кланяється вашiй милостi, cвятий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Києва їдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашої милостi, святий владико, од вищого духовенства, київських козакiв та городян.

— Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Києвi. Але нi я, нi духовенство на Українi не думаємо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! — сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.

— Чом же так, святий владико?

— А тим, що поки наша церква залежить од цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i свої права. Не такої заспiває нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламає нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в свої льохи, в котрих вiн карає муками своїх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминається! — знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.

Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своїх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.

— Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думає заново перехрещувати нас всiх на Українi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути її з головою в воду: благодать Божа дається й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.

— Що правда, то правда: тепер у нас на Українi владики й протопопи — люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, — обiзвався Виговський.

— Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.

— Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiєю назустрiч посланцям i привести до присяги київських козакiв та городян.

— Це можна вчинити. З процесiєю я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, — сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.

Виговський встав i розпрощався з владикою.

— От-от незабаром прибудуть посланцi, — обiзвався Виговський, — час би вже, святий владико, i виступати з процесiєю i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.

— Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесiї: це можна вчинити, це можна! — сказав владика. — А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! — сказав з гнiвом.

Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеєм, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:

— Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю української церкви, а я не хочу йти проти їх.

Виговський встав з стiльця i почав прощатись.

— Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж їх прийняти почесне i видати їм добрий обiд, — сказав Виговський.

— Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити їх до себе на обiд i нагодую їх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, — обiзвався владика на прощаннi. — I вашу милість, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ви вмієте провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.

— Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiєю, бо козаки вже давненько виступили з Києва стрiчати посланцiв, — сказав Виговський.

— Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, — сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.

Тим часом тисяча козакiв Київського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Києва i пiшли поперед їх. За козаками конюші вели дванадцять царських коней турецької породїi, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярських синів, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх їхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поїзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.

За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiєю, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святої Софiї. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", — як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит і усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.

Запросивши до себе в келiї посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в свої покої. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу посовувався, благословляючи народ.

До його пiдступили двi панiї за благословенням. Одна з їх була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисокої шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горностаєм. Її повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице її було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.

Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили її блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.

— Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi свої власнi очi, свої брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неї делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатної троянди!

Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з неї очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неї як до особи, котру вiн знає.

"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", — подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.

Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.

"От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" — подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями.

Обидвi панiї провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по саду, обсипаному срiблястим iнеєм, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.

"Вона зирнула на мене кiлька разiв, — подумав Виговський, — i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприємнi менi гостi, i це я для їх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!"

Владика вже входив в келiї. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiєї процесiї, забув навiть про неї i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив її постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить її кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.

"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце моє й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що моє серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяєва, серед вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув її легкий м'який лелiйний вид. Я в Києвi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду її i довiдаюсь, хто вона", — думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покої.

Увiйшовши в келiї, митрополит скинув з себе архiєрейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.

"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила моє серце", — думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.

Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Києвi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий дімок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Києвi. Домок стояв на Старому Києвi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за своє власне i, пробуваючи в Києвi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною.

Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.

— Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi їжа не йде тобi на душу? — питав його брат.

— Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, — обiзвався Iван Остапович. — А може, я втомився од тiєї тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, — сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.

— Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? — питала в його Катерина.

— А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, — знехотя одповiв Виговський.

— Що ж таке ви їли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? — питала цiкава та говорюча Катерина.

— Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке їли, їв i я, але що їли, того вже я не пригадаю.

— Невже-таки не пригадаєш? Та розкажи-бо! — чiплялась Катерина.

— Чимсь закушували пiсля горiлки... здається, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.

— Отже, ти чимсь невдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? —говорила Катерина й дивувалась.

Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян, як обiд в митрополита для значних царських бояр.

— Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Українi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! — сказала Катерина.

— Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, — обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидої панянки.

— А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, — говорила весела Катерина.

— Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наїдкiв.

— Невже-таки всi вони пузатi? — сказала Катерина зареготавшись.

— Усi не всi, а було троє таких, що й на одну паровицю не вкласти, — сказав Виговський.

Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати їх на смiх.

— Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? — обiзвалась цiкава Катерина.

— Їй же Богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, — сказав Виговський осмiхаючись.

— Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, — сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. — Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.

— Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, — обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.

— Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, їм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, — сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Українi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своїх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiєї битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичної умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякої напастi.

— Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаєш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, — сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.

Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.

Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруєю, здавався йому тепер неприємним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покої, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Києва, вештанням та турботами цiлого того дня.

Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.

Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонiї та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своїми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий ніби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбиші вдарили в бубни. Заграли в труби. Міщани привітали посланцiв радiсно. Київ уже давно мав магдебурзьке право: своє міське самоправленство і свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од їх мiського самоправленства, i дуже були раді, що тепер польськi пани, пущені Богданом на Україну ще по Зборовському трактатові вже не вернуться нi в свої маєтності, ні до Києва, i само по собі не накладуть руки на магдебургію Києва.

По обiдi, провівши з козаками посланцiв по дорозі на Нiжин, Виговський вертався на Старий Київ. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого міста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращі й бiльшi домки українських i польських магнатів з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'ї. Кiнь ніби чванився перед людьми своєю красою, своєю розкiшною грівою та рiвною статтю, позуючи на всi свої кiнськi лади. Червоні вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечі, нiби пустували, грались з вітром і неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янці червонiли як жар. Мужній, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рівний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсної узької улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого німецького бурга.

Не доїжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну і старшу панiю, її приятельку. Обидвi панiї спинились, стали i притулились пiд барканом, поки їх поминав сміливий верховець з своїм козаком. Виговський впiзнав їх обох, і його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох паній, і кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.

— Який пишний козак! — промовила старша панi.

— Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, — обiзвалась панна.

— Певно, з козацької старшини, бо я його вчора примiтила на процесiї рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?

— Примiтила, — тихо одповiла Олеся.

— Ото диво! Чи знаєш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твої, неначе вiн украв їх у тебе. Ото диво!

— Украв, та не вмiв сховати, бо виставив їх на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, — промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.

Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панiї одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.

"Певно, вони тут живуть, в цьому домi... Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неї гострий як бритва, вона, певно, їх знає", — подумав Виговський, в'їжджаючи в подвiря.

Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на її кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати їй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселої розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.

— Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Києвi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неї блискучi й темнi; друга багато старша за неї i дуже схожа на неї. Видко, що то її або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приємна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв їх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив їх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаєш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи українки благочестивої вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.

— Ага-га! догадуюсь! Одна з їх, старша — то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка її, а небога, дочка того старого каштеляна.

— Вони живуть тут в Києвi завсiди чи тiльки бувають наїздом?

— Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона має двi дочки. А Олена Стеткевичева приїхала до неї з Новогрудка в гостi i вже гостює в неї тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона наїжджає в Київ до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, виглядає собi в Києвi гарного жениха. Я їх обох знаю. Це мої добрi знайомi. Я буваю в їх в гостях, а вони в мене.

— Невже! — аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з неї висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн.

— Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? — сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила в Виговського свої невеличкi темнi очi, розумнi, як у її батька, гетьмана Богдана.

— То ти їх обох знаєш? — промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.

— Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про їх i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, своєю дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.

— Чом же вiн не видав своєї дочки замiж?

— Певно, ждав жениха для своєї дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали її, бо були високi задля неї, а за нижчих її батько не давав, хоч її вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, — сказала Катерина. — От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збирається квакнути з усiєї сили.

Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З навислої на стрiсi льодової бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панiї повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на їх рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились їй на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши її з рукава. Iван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку.

Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали свої кунтушi на стiльцях. Катерина попросила їх сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти їх. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесiї та церемонiї. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до їх приїхав з Чигирина писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав їй про все. Катерина розказала все, що говорив їй Виговський, так гарно, що обидвi панiї слухали її з великою цiкавiстю, їм обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана.

Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив свої вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своєю мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.

Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодої панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиї лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиї висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неї були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.

Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:

— А ми, пане писарю, бачили вас вчора!

— Де ж ви мене бачили? — спитав Виговський.

— А коло святої Софiї, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, — сказала Павловська.

Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!

— Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.

— Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? — обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.

— Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, — сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.

— Чи ви, пане писарю, самi прибули до Києва, чи, може, й жiнка приїхала з вами? Чи ви жонатi? — знов спитала цiкава Павловська.

Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.

— Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не було часу навiть подумати про оженiння.

А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась... — додав Виговський.

I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, їх очi весело заграли. У кожної майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд її очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до неї, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз.

"Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! — подумала Павловська. — Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана... Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" — думала Павловська.

— Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з своїм весiллям, нема де правди дiти, — сказала Катерина, затягаючи нитку в голку i довго нацiляючись в вушко ниткою, що було таки нелегко в хмарах диму й тютюну.

— А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однiєї, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки чарiвницi! — дрiботiла Павловська i смiялась. Її кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе її куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном Остаповичем i вдарити тропака.

— Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, — промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.

Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.

— Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Києва? — спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловської, а весела Павловська була для неї небогою. Нi один кружок її бiлого лиця не ворухнувся, неначе її бiле личко було висiчене з мармуру.

— Завтра надвечiр треба виїздити до Чигирина.

— Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не проливає за вами слiз, — сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.

— Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Києвi, то я в тому ще певнiший. Треба їхати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Києвi.

— Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже їсти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, — промовила Катерина i встала, поклавши своє шитво на столi.

Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий — з сметаною, поставила тарiлку холодної смаженої риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого — з горiлкою — лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько Євстафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги з сметаною, i риба щезли з полумискiв до останку. Старий батько Iвана Виговського, як хазяїн, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на своєму чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв.

Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.

— Та й загулялись ми, небого, з козаками! — аж крикнула Павловська.

— Та випийте ще кухличок меду на прощання! — припрошував старий господар тiтку.

— Ой, буде вже, буде, моє серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Київ, — говорила весела тiтка.

— цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаєте, що тепер польськi та українськi католики-пани вертаються на Україну, бо гетьман пускає їх. А мiщани ганяють їх з Києва, на передмiстя. Ще подумають, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, — сказала Олеся.

— Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! — промовила тiтка.

— Не бiйтесь! Я вас проведу до самої господи, — обiзвався Iван Остапович.

— От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, — говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. — Але... сьогоднi ми гостюємо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзнє снiдання або на раннiй обiд.

— Добре, спасибi! — обiзвалась Катерина i її чоловiк.

— I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, — просила Павловська Виговського.

— О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! — сказав Виговський зрадiвши.

Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадає та метикує, але що, цього не вгадаю..."

I гостi розпрощались з господарями.

Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловської. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.

Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловської, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловської був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiїв. В Павловської скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловської, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.

— От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаєте, Iване Остаповичу, що ви менi цiєї ночi снились? —промовила Якилина Павловська.

— I менi ви снились, та так страшно! — прохопилась Олеся i чогось почервонiла.

— Як же я вам снився? — спитав Виговський в Павловської.

— Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! — нiби кажу я до Олесi. — Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я...

— Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'ї! — обiзвалась Катерина, усмiхаючись.

— А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, — промовила Олеся. — Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь — то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь — ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi.

"Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", — подумала Катерина.

— Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? — сказала Катерина голосно.

— Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, — промовив Данило.

— Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, — сказала тiтка. — Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!

— Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, — одповiв Iван Остапович.

— Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! — сказала тiтка Якилина.

— I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, — обiзвалась Олеся.

— Невже ви вмiєте їздити верхи? — спитав Виговський.

— О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, — сказала Олеся.

— Чи ви грецької вiри, чи католицької? — спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.

— Аякже! Я i цьоця моя Якилина — ми грецької вiри, — сказала вона, кивнувши головою на Павловську.

— В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, — обiзвалась Якилина Павловська. — Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два — Ян та Христофор — подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки — католички Францкевичевої — стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлiї горох перемiшався з капустою.

— От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, — сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiєї з ним вiри.

— Але оце ми базiкаємо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дiзнається гетьман, то й на мене розгнiвається, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здається, мiй борщ вже докипає, а каша допрiває, — сказала Павловська i побiгла до пекарнi.

— Яка весела ваша тiтка Якилина! — промовив Iван Остапович до Олесi.

— Що весела, то весела! я її люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Києвi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маєток, аж на Полiссi, — сказала Олеся.

— При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, — сказав Iван Остапович.

— Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переїхала з своєю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарює мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, — промовила Олеся.

— Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Київ!

— О, я до неї частенько наїжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, — сказала Олеся, — але все-таки не годиться менi кидати й своєї хати, i свого господарства.

"Можна буде з нею часто бачитись в Києвi, — подумав Iван Остапович. — Не мине ця пташка мого сильця!"

Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї.

— Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, — сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

— Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, — сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

— А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? — спитав в Олесi Iван Остапович.

— Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, — обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками.

— Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, — сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. — Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас Бог за од якого часу, — мовив Iван Остапович до Павловської.

— Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! — сказала Павловська до Виговського.

— Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? — спитав Iван Остапович.

— Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, — сказала Олеся на прощаннi.

— То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, — сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини.

II.

Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'їхав у густий київський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Києвi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заїхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києвi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роєм в головi Виговського.

"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти її з рук гордовитої високої рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiє добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки її поважатимуть; козацька старшина не посмiє заводити в моєму домi запорозької сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", — думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумної соснини, неначе вiн читав на їх свої думи.

Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Києва. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.

Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.

Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.

"От було б добре, якби оце з моєї хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своєю тихою розмовою", — думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.

Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоїчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покої, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своєму вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.

"Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а моє серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! — Виговський важко зiтхнув. — Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде", — подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв, витяг з кишенi свої записи, зробленi в Києвi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.

Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита.

Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поїхав до Києва. Вiн зайшов в гостi до Павловської, побачився з Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неї на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наїдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловської. В кiнцi обiду приїхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своїм князiвством i догадувалась, що Iван Остапович не дурно навiдується до Якилини Павловської та до Олесi.

Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виїздить додому в свою маєтнiсть пiсля Великодня через тиждень.

"Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заповiститись Олесi, що я маю замiр сватати її, а то як заїде в свою маєтнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неї. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виїде з Києва, то й забуде про мене", — думав Виговський, вертаючись з Києва до Чигирина.

А Олеся про його не забувала. Пiсля його приїзду до Києва вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неї, що про його.

— От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! — смiялась тiтка.

— Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобається. Якби менi жити в Києвi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, — говорила Олеся.

— От і не подобається! Ти ще й не була в тому Чигириїii, а вiн тобi вже й не подобається, — сказала тiтка.

— Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою в Варшавi.

— Ой же, моє серце, те саме, тiльки що будеш жити не в Варшавi, а в Чигиринi, — обiзвалась тiтка.

— А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiєї Польщi й України: є на що подивитись, є чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! — сказала Олеся i зiтхнула.

На Великоднi святки Iван Остапович одпросився в Богдана до Києва. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.

"Чи не поїхала вже Олеся часом додому? — подумав Iван Остапович з тривогою на серцi. — От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Києва? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться їхати до неї на далеке Полiсся в якiсь Мокрани".

Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своєму казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своєї тiтки, а вiн все дивився на її височеньку тiлисту та рiвну постать, на її бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку.

Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з її голови, закутаної поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби її несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловської i поздоровив її з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.

— А де ж це Олена Богданiвна? — було його перше слово, як вони вийшли з церкви. — Може, виїхала в свої Мокрани?

— Нi, нi, не виїхала! — сказала Павловська i осмiхнулась. — В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома.

Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловської, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про свої думки та замiри сватати Олесю, їй дуже бажалось стати на цей раз свахою... i потайне бажання її здiйснилось.

— цьоцю Якилино! — почав Виговський. — Менi дуже сподобалась ваша шановна небога i я думаю заслати до неї старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своїми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж?

Тiтка зрадiла, аж засмiялась, їй припадав до вподоби такий жених для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Києвi до козакiв i довiдалась од їх, що уряд генерального писаря при гетьманi — високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.

— Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неї, бачите, багато усякої високої рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.

— Шкода! Ох, як шкода! — аж крикнув Iван Остапович.

— Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моєї хати попоїсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаємо докладно про це дiло.

Вони увiйшли в свiтлицю Павловської. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.

— От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, — сказала тiтка.

— Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, — обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.

— Христос воскрес! З празником будьте здоровi! — сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.

— Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! — промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева її сукня.

Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвоє. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.

— Ну, тепер похристосуємося! — промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.

Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловської. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоїли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Iван Остапович зостались вдвох.

Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто в вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Iван Остапович. Виговський по її очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другої кiмнати.

— Олександро Богданiвно! Я заїздив коня, поспiшаючи до вас в Київ. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. I рано й вечiр так i пориває сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробуває чарiвниця, що причарувала мене одразу своїми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище моє на Українi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й.. i... й досi не знайшов. Не такої пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моїх старостiв, як я пришлю їх сватати вас?

— Прийму... прийму! — сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. — Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки... тiльки... Ох, будемо мати притичину! — промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. — Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання.

— Чому так? — раптово спитав Виговський.

— Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i мої родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, — тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на її бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста.

Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з її високою рiднею.

— Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Україну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! — сказала Олеся.

— Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а "шляхтич в загродi рiвний воєводi"! — сказав Виговський.

— От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Вiн в Києвi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з України. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моїм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маємо вчинити.

— Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поїдемо до князя Любецького, — сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.

Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав їй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала її.

— Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якої-то вони заспiвають, — говорила тiтка. — Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'ємо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, — говорила Павловська, вдягаючись в жупан.

Виговський i Павловська хапком поїхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.

Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Києвi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.

Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на їх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi гадюк, котрi позвiшували наниз свої довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од їх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки.

Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до їх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.

— Поганий для мене знак, отi гадючки! — промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.

— Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, — зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись.

— Хоч не вкусять, так заморозять холодом, — сказав Виговський.

Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлої прозорої тканини i зав'язала кiнцi на шиї нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.

Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецької i поцiлував її в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид її повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.

— А ми вже бачились з вами, пане Виговський! — обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.

— Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловської, — сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.

— Сiдайте ж у нас! — промовила Любецька, сiдаючи на канапi.

Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.

Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського:

"Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маєш до мене? Навiщо ж ти менi здався?"

Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.

— Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з їх близькою рiднею, якою ви їм доводитесь, — обiзвався Виговський.

"Навiщо менi це здалося?" — неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:

— Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моїй господi! — сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.

— Чи по дiлу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?

— Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приїхав я i по дiлу, — сказав Виговський.

— А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, — почав говорити князь.

— Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, — знехотя обiзвався Виговський, — треба було прийняти цих гостей.

— То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас хазяїнами! — сказав Любецький. — Не сподобались менi цi гостi. За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.

— Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Українi, — сказав Виговський.

— Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! — аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.

— Князю, сядь! Не ходи! — промовила Любецька до чоловiка.

— За Польщi нам було добре, — говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, — народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сiл на Полiссi, а з їх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а мої хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моєї землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтностi, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.

— Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! — крикнула Любецька. — Будеш потiм стогнати цiлу нiч... В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, — тихо промовила Любецька до Виговського.

Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

— Але що ж, князю, маємо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоїлось, — несмiливо обiзвався Виговський.

— Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! — прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, — поганi вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! — вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.

— Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!

— Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! — одповiв з криком Любецький.

— Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! — обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.

Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватає Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.

Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання.

— Я оце прийшов до вашої княжої милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? — промовив смiливо Виговський.

Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди.

— Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?

— Хочу, i хочу знати думки вашої милостi про це велике задля мене дiло.

— Гм... гм... Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! — знов, спахнувши, промовив князь. — Не буде од мене на це згоди. Одначе... одначе... Олена має ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в їх!

— Але, князю, коли буде ласка вашої милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. I ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло!

Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: "I як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?" Князь мовчав i тiльки крутив свої довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.

В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив їх медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в її очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка.

Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського.

— Погана справа для мене в цих князiв! — промовив Виговський до Павловської, вийшовши з дому, — неласкавi до мене цi князi.

— Їдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа.

Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушне, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця.

— Нi з чим вернулись? — тихо спитала Олеся в тiтки.

— Нi з чим! — сказала сумно тiтка. — Як заговорив Iван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiгає по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубковi меду, мовчки й з свiтлицi вийшли.

— Пане Виговський! прибудьте до нас в Мокрани i поговорiть з моїм старим дядьком Христофором! Може, вiн буде до вас ласкавiший за князя Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч би уся рiдня стала менi на дорозi i ставила менi притичини! — сказала Олеся i гордо пiдвелася з мiсця. — Не буду я слухати родичiв!

Виговський подякував i поцiлував Стеткевичiвну в руку, потiм розпрощався i вийшов з свiтлицi.

— Не забувайте ж нас! — гукнула до Виговського через порiг Павловська.

III.

Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив свої купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене ї гладеньке море облягало кругом i палац, i село. I тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв.

Олеся Стеткевичiвна приїхала з Києва в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приїздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова.

"Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав її, а мене забув? — думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. — На свiтi всього трапляється. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моїх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я їм тодi дам себе знати!" — марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука.

Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своєю вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою.

Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась її батьковi сестрою в первих. Богдан Стеткевич, повдовiвши, запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надiї вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приїде до неї, несподiвано закохається в неї, i вона пiде за його замiж, виїде з ним кудись далеко на самий край України або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала їх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неї охота оповiдати тi рицарськi iсторiї Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала її оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих.

Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приємнiшi, вистланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутої на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок.

— От i лiто минає, а Виговський не приїздить до нас! — тихо почала говорити панна Павлина. — Не дай, Господи, як вiн не приїде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю!

— Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пускає, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, — обiзвалась Олеся.

— Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених... гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово своє дала, а вiн як поїхав, як заїхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, — говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця.

— Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова.

— Вiр, вiр їм, моє серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й буде з мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався до мене. Тато не хотiли видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич. Тодi вiн намовив мене, щоб я втiкла з ним, їй же богу, признаюся, що я вже хотiла з ним тiкати! — i вiн, як поїхав, то вже й не вернувся! — бiдкалась панна Павлина плаксивим голосом. — Ой, не йму я їм вiри од того часу, i всiм паннам буду заказувати, щоб не йняли їм вiри.

— цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому нiяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецької. Є, мабуть, якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та князiв, такому поважному й немолодому козаковi нiяк не випадає.

— Може, ти й правду кажеш, — сказала тiтка.

— цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуєте, неначе по книжцi читаєте, — просила Олеся.

— Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого.

Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила її думки на iншу стежку: їй заманулось говорити або слухати про любощi.

— Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато знаєте тих iсторiй.

— Потривай! Нехай пригадаю, — сказала тiтка.

— Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували?

— То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однiєї iсторiї про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським.

— Схожа! — аж крикнула Олеся i перестала вишивати. — Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.

— Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в неї були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько її був багатий рицар i мав своє чимале царство як король. Багато молодих рицарiв наїздило в палац, багато їх сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на неї, силували її вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.

— Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? — спитала в тiтки Олеся.

— Нi, не думала... Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяїн того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на неї, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати їй на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту одним-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував її своїми очима. А батько й мати Розалiї про це нiчого не знали й не вiдали.

Ото Розалiя все одвертається од женихiв та одсилає їх з батькового палацу нi з чим. Батько її й каже до своєї жiнки:

"Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'є усiх значних борцiв-рицарiв".

Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в своєму царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при своєму дворi великий турнiр, i щоб до його з'їжджались усякi рицарi, хто має охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподобається Розалiї, то князь видасть її за його замiж.

Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'їжджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i їх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю. Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякої птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.

Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'їжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виїздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виїжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виїхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виїжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до своєї ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.

Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.

— Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! — промовив господар до гостя.

Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.

— Ти — Герман! Ти — син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував мої червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моїх хлопiв! Ти — син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!

— Я — син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоїй пишнiй дочцi Розалiї, бо я її давно полюбив, її одну любитиму до смертi. По твоїй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.

— Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! — обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.

— Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своїх ворогiв не буду видавати своїх дочок! — грiзно промовив батько.

Все в залi затихло i притаїло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.

— Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моєму празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанiї! — додав далi князь Адольф.

— Не маю рицарського права гнiвити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, — обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.

Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака.

— Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоїть та бубонить, — промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.

— Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про... про Олексiя, чоловiка Божого, — обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.

— Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за...

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своєї кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзiї неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.

— Що ж було далi? —не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.

— Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалiї, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалiї, так що їм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в її кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi своє й її iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла ті пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодiї. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неї i посилав їй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiєю їздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виїздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала їздити в той лiс.

Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiє, коли князь не видасть за нього своєї дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити своє молоде життя, розбити своє серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить своє життя.

Довго жив Герман недалечко од замку, але йому не довелося нi разу побачити своєї коханої Розалiї. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руїн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руїн з маленької кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неї i злякався, глянувши на її страшне чорне обличчя, на її дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.

— Молодий рицарю! — промовила до нього циганка. — Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все твоє горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти твоєму горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давнє, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзнає тебе i вiддасть за тебе свою дочку.

— Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своїми чарами? — спитав в циганки Герман.

— Нi, не можу, не маю такої сили. Але їдь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про неї, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо її кожний знає. Сандала — велика чарiвниця. Вона одна знає такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i їдь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип'є те вино або з’їсть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу.

Герман подякував циганцi, сiв на коня i поїхав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради. Їхав вiн пiвроку через усякi царства, потiм приїхав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйської мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руїн замку: вона була її старша сестра. Герман привiтався до неї, передав їй поклiн од сестри, оповiдав про своє горе i просив її допомогти йому в тiй бiдi.

— Добре! — обiзвалась циганка. — Ради своєї меншої сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу.

— Але ж я не вашої вiри, я — християнин, — обiзвався Герман.

— Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й мої лiки бiльше тобi допоможуть, — сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приємний, то противний.

Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руїн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.

Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана.

— Ой цьоцю! Яке страшне ви розказуєте! Їй-богу, я не буду спати цiєї ночi, а коли й спатиму, то тi iдоли будуть менi снитись цiлу нiч, — сказала Олеся.

Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про усяке страхiття, як i про кохання, i вела далi своє оповiдання про страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а найбiльше страшне. Iнколи вночi їй снилось, що її викрадає жених, що вона вже тiкає з ним якимись пущами та борами, хоч той жених нiколи й гадки не мав викрадати такої печерицi, якою була й замолоду Павлина. Тiтка Павлина почала оповiдати далi:

— Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже:

"Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона взяла рицаря за руку, повела в храм i стала з ним перед самими iдолами. В храмi запалали свiчки. Жерцi вдарили в бубни i почали спiвати та дико галасувати.

"Впади на землю i поклонись нашим богам", — тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала.

"Не можу, не можу я молитись до цих страшних богiв. Це не боги, а чорти!" — обiзвався Герман.

Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм. Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в храмi є люди не нашої вiри. Шукайте їх! Це через їх сталася така бiда!"

"Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!"

— Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, — говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу.

В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв. В тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.

— Ой Боже мiй! Хто ж це стукає в ворота такої пiзньої доби? — промовила Олеся, прислухаючись. — Менi страшно!

— То, може, управитель десь запiзнився та вертається додому, — втiшала тiтка, але i в неї самої очi стали переляканi.

Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало тихо. Обидвi женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.

— Нiчого не чуть. — То, може, вiтер де звалив деревину або вивалив частокiл, — обiзвалась тiтка.

— Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, — просила Олеся, i вона в думцi становила себе на мiсце безталанної Розалiї, а Виговського — на мiсце рицаря Германа. Прирiвнюючи її долю до своєї, вона дуже бажала знати кiнець того оповiдання.

— Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму i промовила до нього:

"Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi, i я тобi дам чари й лiки".

Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора. Вже його й мiсто не цiкавило, не зацiкавлювали його нi храми, нi чуднi жильцi того мiста, смуглявi та сухорлявi, повбиранi в квiтчастi запаски, та плахти, та усякi пiстрявi убрання. Сонце стало на вечiрньому прузi, скотилося над пальмовi лiси i неначе заплуталося червоним промiнням в гостролистих пальмових верхiв'ях, неначе огнева птиця червоними крилами заплуталась в гiллi. Герман пiшов до Сандали i застав її дома. Вона сидiла над купою зiлля, держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, i годувала її молоком з ложки. Герман i здригнувся i одскочив од порога.

"Не полохайся, молодий рицарю, бо не дiстанеш чарiв. Для чарiвництва треба смiливостi. Коли хочеш дiстати од мене чари, то переднiше мусиш видержати спокусу. Ходiм зо мною в мiй палац. Я в цiй хатинi приймаю тiльки простих людей, а ти походиш од колiна великих панiв", — сказала Сандала i вивела його через сiнцi в пишний садок з пальм, фiнiкiв, фiг та апельсинiв. В садку було насiяно стiльки усякого пахучого зела та усяких квiток, що в Германа од того духу запаморочилась голова.

Тiльки що вони зiйшли з ганку, Сандала свиснула. З кущiв лавру та рож виплазували чотири товстi та довгi гадюки. Вони плазували просто до Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострi жала. Сандала оступилась назад i стала позад Германа. Гадюки лiзли просто пiд ноги Германовi i були вже напоготовi оповитись кругом його. В його й дух замер. Тодi Сандала позабирала в руки гадюки, погладила їх, почепила собi на плечi, однiєю, найменшою гадюкою, оповила собi шию i повела його далi через сад.

Серед саду стояв розкiшний дiм з ганком, обставлений кам'яними зеленими колонами. Дiм був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вiкнами i з терасою нижче ганка, обставленого бiлими колонами. I ганок, i веранда були застеленi бiлими циновками, а через одчиненi дверi був простелений квiтчастий перський килим. Тiльки що вони ступили через порiг, з кiмнат вибiгли два старi леви. Вглядiвши Германа, вони вищирили гострi зуби i кинулись на Германа. Герман думав, що вже прийшла його смерть. Тодi Сандала махнула батiжком, i леви, як цуценята, побiгли за нею слiдком в кiмнати.

Сандала повела Германа через ряд пишних покоїв, устелених iндiйськими килимами, оббитих дорогими матерiями з золотими квiтками, i привела його в останню кiмнату, де стояла здорова пiч. Сандала набрала зiлля, наклала в казанок, розпалила огонь i приставила казанок до огню. Огонь спалахнув одразу. Казанок закипiв. Дим, чорний як смола, пiшов в широкий комин. Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла.

"От тобi й чари готовi!" — в кiнець усього промовила Сандала.

Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому. Ввiйдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палацi цим напоєм, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. Їх серце наллється любов'ю й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне в їх душi, а в серцi запанує ласка та добро. Тодi проси в старого князя та княгинi чого забажає твоя душа i Розалiя буде твоя".

Герман подякував Сандалi, заплатив їй багато червiнцiв, сам сiв на корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку старого рицаря.

— I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? — не втерпiла Олеся i спитала в тiтки.

— Не встиг прилетiти вiн до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняється замкова брама в високiй баштi, а з брами виходить процесiя. Дзвонять в усi дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами виїжджає висока колiсниця, оббита чорним шовком та оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.

Другого дня Герман пiшов в замок. Розалiя й її мати звелiли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоєм. Чудовий дух пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихої стала добра, а черстве серце її пом'якiшало, як теплий вiск. Вона радо привiтала Германа i згодилась видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i були щасливi ввесь свiй вiк.

Олеся зiтхнула, неначе їй стало легше на душi. В кiмнатi стало тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло в ворота ще дужче, неначе хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла. Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчної тишi було виразно чути кожний удар в браму. I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали.

— Ой Боже наш! Хтось нападає на наш палац! — крикнула тiтка Павлина.

— Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались нашi хлопи, хотять вигнати нас з села? — обiзвалась Олеся.

— Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кiмнатi! — закричала тiтка.

— Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох. Я вiзьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмiлиться ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди їм не слiд, — сказала Олеся.

Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i почала набивати рушницю набоєм, поклавши шаблю на стiл.

— цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! — обiзвалась смiлива Олеся.

— Ой серденько моє! Я боюся й доторкнутися до рушницi. Та не крути-бо тiєю рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, — говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу килима. — Що ми робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть до нас в кiмнату? — говорила тiтка Павлина через пасма основи.

— Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його в очi шаблею, — сказала Олеся.

— Ой страшно! Ой Господи, спаси нас i помилуй од напаси — молилась тiтка, неначе за тином з ниток.

Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до ворiт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув свої кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр. До ворiт вже вибiгли слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора.

— Хто там стукає? — гукнув економ, притулившись лицем до мiцної дубової брами. — Чи свої, чи вороги?

— Свої й не вороги. Я — писар вiйська Запорозького — Виговський. Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього в гостi, але опiзнився в дорозi, — сказав Виговський. — Не бiйтесь нiчого.

— Добре! — сказав економ. — Але чи ти напевно писар? — питав економ.

— Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знає, вона впiзнає навiть мiй голос, — сказав Виговський.

Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич не йняв вiри нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр Олесю. Олеся вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського. Стеткевич звелiв одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в'їхав на чудовому конi Iван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з великої радостi.

— Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий!

— А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiчаєте мене з рушницею? Певно, думали, що наїхав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокiй.

— Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки добре налякали нас в наших пущах, — обiзвалась Олеся.

Виговський скочив з коня i кинув поводи в руки козаковi, а сам привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому Хрйстофоровi, просячи вибачення, що запiзнився в дорозi i потривожив спокiй добрих людей трохи не серед ночi.

— Нiчого те, нiчого! — говорив старий Стеткевич. — Коли ви заблукались в пущах i навiдались в нашi мокрi нетрi, то прошу до покоїв. Будьте моїм шановним гостем. Я чув вже про вас од панi Павловської та од iнших моїх родичiв. Прошу до свiтлицi!

Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов вперед. За ним рушили усi. Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од палаючої живицi облив палац, неначе кров'ю. Ясно виступив палац на фонi чорної ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з ганком, з якимсь прикалабком, причепленим до стiни коло башти, з важкими пiрамiдальними пiдпорками. Свiт лився на чудний важкий палац, мигав, переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло прикалабкiв ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись свiтла i чорнiли, неначе чорнi колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi мрiли червоно-матовим свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь, неначе висiли над палацом десь в хмарах i поглядали зверху наниз на ту несподiвану ворушню й вештання людей на дворi, на гурт людей, котрi посувались до палацу.

Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi не з високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули вони на свiт Божий.

— Прошу до нашої господи! — просив старий Стеткевич Виговського, показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi в товстiй стiнi, як у твердинi.

Молодий хлопчак стрiв їх з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив слiдком за старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка. На стелi по кутках i по серединi були вилiпленi деякi фiгурки: листя, стебла, квiтки й усякi чудернацькi арабески, мiж котрими нiби позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усiєї сили, так що на їх виступили не рум'янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в нiмф та амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження.

Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в багатої рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звичаїв i позаводив i в себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах.

Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш, i Виговському кинулось у вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе чорне i був схожий на якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з чорного оксамиту. Кругом шиї бiлiв комiр ввесь в зборах та складках. На головi чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котрої висунулись i телiпались понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей.

"Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь пустельник, здичiлий в полiських пущах? Що воно за проява?" — подумав Виговський, оглядаючи високу рiвну фiгуру Стеткевича в сiрих панчохах до колiн, в чорних черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками.

— Ви придивляєтесь до мене i, мабуть, чудуєтесь з мого убрання? — спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий і допитливий гострий погляд. — Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик i не православний, i ношу убрання моїх заграничних братiв соцiнiанiв та кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як буває у католикiв полякiв або в козакiв.

I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi очi зорили по пишному малиновому жупанi, нiби розмальованому золотом, по червоних сап'янцях та по синiх широких штанях.

— Прошу сiдати та одпочивати в нашiй господi! — промовив старий Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по обидва боки, застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом.

— То це ви, панно Олено, з рушницею, неначе на вовка? — спитав Виговський Олесю, примiтивши, що Олеся здiймала з плечей рушницю i становила її в куток.

— Думала, що або нападають на палац якiсь вороги, або нашi хлопи збунтувались, i оце налагодилась до оборони, — обiзвалась, осмiхаючись, Олеся.

— То, бачите, пане Виговський, моєму покiйному братовi, а її батьковi Богдановi прийшла думка вивчити її їздити верхи на конi i стрiляти з рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, — говорив Стеткевич. — В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих, i од своїх ворогiв, якби трапився наїзд на оселю, бо в Польщi i на Українi шляхта ще й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: наїде якась лиха сатана, що ворогує з тобою, зруйнує палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене, поб'є челядь, а землю та лiси забере собi та й обладує ними. Ви самi добре знаєте, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не питай: можна вiк прожити спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусiд тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi звичаї! Не всi порядки i в Польщi гарнi!

Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув оком свiтлицю. Попiд стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними нiжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi в формi товстих гадюк, як i в палацi князя Любецького; тiльки в палацi Стеткевича цi гадюки не позвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали їх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись.

"I там в Києвi гадюки, i тут гадюки... Поганий для мене знак з цими гадюками", — подумав Виговський.

— Панi Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклiн, а вас, панно Олено, просила приїхати до неї в гостi, — промовив Виговський.

— Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн там поживає? Як його господарськi справи в маєтностях? — спитав Стеткевич i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприяє вiн тобi?

Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю.

Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки.

Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догадується, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, — все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста.

Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив:

— А що, небого! Гiсть i подорожнiй — Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?

— Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарiлками, — обiзвалася Олеся i вийшла з зали.

— Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх — це правила гуманiстичного вiку.

— Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобається в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан.

— Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде їх з вечерею.

— Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! — просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.

Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що їй треба сiдати за вечерю, її дуже вразив новий гiсть.

— Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, — обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од її слiв.

Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського.

— Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, — говорив Стеткевич.

Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський їв за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Українi, про московських воєвод та стрiльцiв, котрi наїхали в бiльшi мiсця України. Виговський, хапаючись з їжею, насилу встигав йому одповiдати.

— Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в їх маєтностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри. Погане дiло вчинив гетьман, що одiбрав Україну од Польщi, — говорив Стеткевич спокiйним голосом, — погано, погано!

— Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв вольностi, не зважаючи на свою просвiту; та ще треба додати, що тi пани не польського, а українського роду, тiльки вони сполячились, покатоличились i стали ворогами для України, для народу i для козакiв; цi обляшки нашої кровi вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за їх, — сказав Виговський, висловлюючи не свої, а бiльше офiцiальнi думки того часу, думки гетьмана Богдана.

— Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Українi, бо скрiзь в Європi все йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Україну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.

— Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, — обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.

— Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля... Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своєї вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити їх в суспiльствi.

Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею.

— Козаки знищили на Українi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Українi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! — аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. — Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!

"I цей спiває тiєї ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж моє дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. — I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. — Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!"

Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неї тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньої краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського — все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.

— Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас цiле лiто? — не втерпiла Олеся i спитала Виговського.

— Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'єднання України з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили.

— То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? — спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкої задуми.

— Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своєї душi i за ввесь свiй рiд, — обiзвався Виговський.

— I це погано! Погано!

"Ну, та й наважився цей дiд з своїм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", — подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась.

— Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, — сказав Виговський.

— Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий, як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнiє один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не своєю кров'ю та смертю на хрестi, а своїм моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнiє споконвiчне Боже призначення для кожної людини:

"I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", — думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодiї.

— Погано, пане добродiю, погано! — говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення.

"Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! — подумав Виговський. — Але що то вiн менi скаже завтра, як довiдається, чого я прибув до його господи?"

Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла.

— Ну, тепер час хоч би й спати! — промовив Стеткевич. — Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобi, Олесю, життя святого Олексiя, нехай докаже завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий.

— То ви розважаєте себе вечорами оповiданнями про святих? — радiсно спитав Виговський в Олесi.

— То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого Олексiя, чоловiка Божого, — обiзвалась Олеся i спустила очi додолу. Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову.

— Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, — промовив Виговський. — Я люблю смiливих паннiв, таких, як нашi козачки, люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi їздити, i стрiляти з рушницi, бо тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас: треба вмiти всiм ставати до оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери єзуїти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва.

Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла з стола свiчку, покликала слугу i звелiла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кiмнатку.

— На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть в домi — чоловiк Божий, — промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав через залу до своєї опочивальнi.

"Чує моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, — подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. — Хоч вiн кальвiнiст i проповiдує любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнiє на Українi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить своє "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я її викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Києвi. От тодi, дiду, буде й тобi погано!"

I Виговський впав на лiжко i пiсля труської полiської дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном.

Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важкої та далекої дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту.

"Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiдає на коня та й їде слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", — подумав Виговський i заспокоївся на цiй думцi.

Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здорової клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолицьким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи. На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяної соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля труської дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, приємним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори.

— Чи за грошi молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам пiд посiви? — спитав Виговський в чоловiкiв.

— Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, — обiзвались молотники.

"Цебто панщину роблять Стеткевичевi, — подумав Виговський. — От тепер i я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло".

Виговський увiйшов в залу свiжий, бадьористий, з веселими думками в головi. Свiжi зеленi лiси та луги, свiже повiтря пiдсвiжили його душу й тiло. Дверi в кабiнет одхилились, i на порозi став Стеткевич, рiвний, як стрiла, в усьому чорному.

— Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, — промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.

— Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав i гiсть, заспали й нашi. Певно, в них снiдання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабiнету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з снiданням.

Виговський вступив в тiсний кабiнет. Сонце сипнуло косим промiнням в двоє вузеньких вiконець i звеселило тiсний, з простою, навiть убогою обставою кабiнет, схожий на чернечу келiю. Коло однiєї стiни стояло просте лiжко. Двi стiни були обставленi полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату.

— Оце моє кальвiнське добро! Поки усi спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцiєї книги, — промовив Стеткевич. — Ми й соцiнiани любимо книги, але бiльш за все любимо нашi кальвiнськi книги, бо в їх думки свiтлiшi i не заплутують розуму в усякi догматичнi абстракцiї, як вашi й католицькi книги. Нашi книги яснi й зрозумiлi, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщi нам вiльно було заводити i бiблiотеки, й школи, а тепер один Бог вiдає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!

В той час в дверях кабiнету з'явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, лiтнику. Це убрання, делiкатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та бiлого лелiйного лиця. На шиї в неї лиснiло дороге материне намисто з перлiв, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нiчого не було на нiй колоритного, але делiкатнi тони убору дуже приставали до її лелiйного бiлого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську мiсячну нiч з її делiкатними тонами та сутiнками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвiжiшали, вкрились рум'янцями. В очах аж сяла радiсть.

— Прошу до снiдання, бо вже сонце височенько пiдбилось вгору, а ми з тiткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний?

— Спасибi вам! Поснiдаю з добрим апетитом, — обiзвався Виговський, i вони пiшли в столову кiмнату, де Павлина Рудницька ждала їх з снiданком.

Пiсля снiдання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу i приступив просто до дiла, оповiстивши, що вiн сватає його небогу i що небога вже дала йому своє слово ще в Києвi.

— Я вже перечув про твоє сватання i через Павловську, i через князiв Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу тобi, пане генеральний писарю, що з твого сватання нiчого не вийде. I я, i моя рiдня, порадившись, постановили не видавати Олесi за тебе замiж.

— Чому ж так, шановний пане добродiю? Я люблю панну Стеткевичiвну, i вона мене любить...

— То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козаковi не пара. Шукай собi, пане Виговський, козачки, гарної, простенької, хазяйновитої. В вас простi звичаї, в вас простацька обстава, в вас вiйськове мiсто, неспокiйне, як вiйськовий табiр серед степу в час вiйни. Не хочемо ми видавати за тебе нашої небоги. Вона iншого роду, звикла до iншої обстави, до iншого товариства. Погано, погано буде їй в вас.

— Чого ж погано? Я чоловiк з достатком. Маю добрi доходи. Посланцi з усяких держав надаряють мене багатими подарунками. Обставу панна Олена заведе в мене, яка їй буде до вподоби.

— Нi, нi, нi! Погано, пане писарю! Погано для неї буде! Iншi люди, iнше суспiльство, iншi звичаї, iнше в вас усе. Вона занудиться в вашому Чигиринi.

Слуга попросив Стеткевича вийти на двiр до економа, котрий прийшов до його по дiлу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся вскочила в залу i почала розпитувати в Виговського, що одповiдав йому старий дядько.

— Те, що й Любецькi: не видамо! Погано в вас буде для неї, та й годi. Знаєте що, Олесю! Як тiльки я виїду конем з двору, ви звелiть осiдлати собi коня та й виїжджайте з двору в гай нiби на прогуляння. Я вас ждатиму в гаю. Побiжимо на конях до Києва та й повiнчаємось, бо я бачу, що уся ваша значна рiдня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що. Гетьман вже слабує й швидко помре; його син Юрiй ще молодий хлопець. Тим часом, поки Юрiй скiнчить науку в Київськiй колегiї, козаки виберуть мене за гетьмана. Будете гетьманшею!

— Я згодна! — промовила Олеся. — Сяду на коня, як тiльки дядько засяде за свої соцiнiанськi книжки в кабiнетi, i дожену вас. Приїдемо до тiтки Павловської та й повiнчаємось, — сказала Олеся, подаючи руку Виговському. — Нема чого вважати на мою рiдню, бо через неї я нiколи не пiду замiж.

Виговський обняв i гаряче поцiлував Олесю. Олеся почервонiла, але на її виду, в очах ясно виявилась смiливiсть i завзятiсть сливе козацька.

— Я напевно знаю, що моя рiдня буде противитись нашому шлюбовi i нiколи не згодиться на його. Я виїду слiдком за вами, нiби на прогуляння. Нiхто не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом села, — сказала Олеся.

Виговський звелiв осiдлати свого коня i почав прощатись з старим кальвiнiстом.

— Вибачай менi, шановний добродiю, що я не згоджуюсь оддати тобi в козацькi руки Олесю. Попрощаємось i розiйдемось з миром i ласкою, — промовив старий Стеткевич на прощаннi.

Вийшла й Олеся, i її тiтка Павлина i розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбинi гостевi на дорогу харчi: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики i прив'язала торбину до сiдла.

— Будете їхати нашими пущами день i не вглядите нi одного села, нiгде не знайдете й шматка хлiба. Споживайте на здоров'я та й мене згадуйте, — сказала Павлина, втираючи сльози.

Олеся вже сказала тiтцi, що вона виїде з дому i наздожене Виговського, а потiм повiнчається з ним в Києвi.

— Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотiв мiй жених викрасти в батька, я була б ввесь вiк щаслива, — сказала Павлина. — Тiльки буде менi жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вiн вже мене нiчим не розважить. Ох, горенько менi!

Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засiв за книжки, Олеся послала тiтку, щоб вона звелiла конюховi осiдлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кiнь стояв в дворi осiдланий. Олеся впала на плече тiтцi Павлинi i заплакала. Павлина залилась слiзьми.

Олеся перебiгла через сiнцi, скочила на коня i тихенько промовила:

— Тiтко! Я й не тiкаю з дому; я просто їду без дозволу дядька до Києва, до тiтки Павловської. Прощайте! Прощайте!

Олеся помаленьку виїхала з двору, поволi об'їхала тiк, а як тiльки вона в'їхала в гай мiж рiдкi дуби, тодi торкнула коня острогами. Гарячий кiнь полетiв, нiби стрiла, тiльки дуби замигали в очах в Олесi. Вона оглянулась i кинула очима на зчорнiлий старий палац, що миготiв мiж дубами та липами, вглядiла високi виводи, тонкi криничанi журавлi, i її взяв за серце жаль. Їй не шкода було суворого дядька, котрий обрид їй своєю мораллю та вчiнням; їй було жаль за тiткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала її зимнiми вечорами оповiданнями то про святих, то про нiмецьких рицарiв. Олеся згадала, що тiтка зосталась нiби сиротою, i важко зiтхнула.

"Прощай, старе батькiвське гнiздо! Чи доведеться менi ще побувати в тобi? А може, я не переступлю через твої пороги й довiку? Тепер на Українi життя крутиться i клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор i закрутить мене й мою долю", — думала Олеся, летячи на комi томiж соснами, її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях i вернеться в старий палац.

Але швидко мiж зеленою лiщиною заманячiв кунтуш, заблищали на сонцi золотi позументи. З-за кущiв виглядала кiнська голова з гострими настороченими вухами; мiж зеленим листом зачервонiв вершок козацької шапки. Виговський вглядiв Олесю i вискочив з-за лiщини.

— Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! — промовив Виговський i поскакав конем поруч з Олесею.

— Але знаєш що, коханий пане Йване? Мiй дядько не такий тихий та спокiйний, як тобi здається. В йому часами пробуркується давня вiдвага й завзятiсть українського шляхтича. Як тiльки вiн розшолопає, де я дiлась, вiн посадить на коней з десять хлопiв i випустить оцю вовчу зграю навздогiнцi за нами. Нам треба збочити з простого шляху i братись манiвцями та об'їздками, — промовила Олеся.

— Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут знаєш усi шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слiдком за тобою.

Олеся збочила на вузький лiсовий шляшок, неначе прорубаний через молодi рiвнi сосни. Гарячий дух сосни й живицi, здоровий i бадьорячий, вдарив з соснової алейки, як з натопленої печi, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летiв слiдком за нею.

Довго вони їхали цим лiсовим шляшком, неначе тунелем, i незабаром виїхали на чималу в'їжджену дорогу. Довго вони їхали цiєю дорогою, i вже сонце звернуло з пiвдня, як вони прибились до чималого хутора серед лiсу. В хуторi жила сама за себе ходачкова шляхта.

— А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобi буде вандрувати на конi в далеку дорогу?

— Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою i розбитою, — обiзвалась з сiдла Олеся.

— Я так i думав. Пошукаю я в цьому присiлку якого шляхтича, котрий має коненята. Наймемо пiдводу, коли можна буде, припряжемо свої конi i так доїдемо до Києва, — сказав Виговський i побiг конем до хутора.

Олеся скочила з коня i лягла на травi пiд дубом, держачи коня за поводи. Кiнь щипав низьку траву i прихкав, обертаючи голову до Олесi. Олеся встала, прив'язала коня до молодого граба i знов лягла пiд дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на травi. Олеся втомилась од незвичайної для неї далекої промашки верхом на конi. Вона простяглася на ввесь свiй зрiст, потяглася разiв зо два i лежала нерушно, дивлячись вгору на розкiшне старе гiлля столiтнього дуба. Молода панна почувала, як помаленьку розливався по її нервах спокiй. Ще нiколи на своєму вiку вона не почувала себе такою радiсною, навiть щасливою. Їй здавалось, що вона серед зеленого гаю та борiв стала вольною, як повiтря, що усi перетичини, усi намагання значної рiднi далеко десь зостались позад неї, що вони вже щезли навiк i вже нiхто не буде чiплятись до неї з своєю порадою, вже нiхто не насмiлиться розлучити її з милим. Вона пiдвела очi вгору i задивилась на повирiзуваний в зубцi дубовий лист, на клаптики синього, як бiрюза, неба, що блищало помiж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, i зелений луг неначе засмiявся до неї. Її тiшила i сиза далечiнь густого бору, i старi дуплинястi корчакуватi сосни, що росли осторонь на зелених луках i, неначе калiки, повипинали покрученi на всi боки товстi червонуватi гiлки.

"Який гарний Божий свiт! Як легко, як весело менi на душi! Я тут вольна, як пташка в лiсi", — подумала Олеся, потягаючись на травi.

Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий свiтом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давнiй рицар, про котрого тiтка Павлина часто оповiдала їй зимнiми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рiвним станом, рiвною фiгурою, i, як вiн наблизився до неї, вона задивилась на його яснi блискучi очi.

"Якi розумнi в його очi! Ой, правду вiн каже, що буде гетьманом на Українi. Його очi говорять менi це. Буду я гетьманшею!"

I гордовита, i честолюбна душа Олесина нiби заграла од радостi й щастя. Для неї нiби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечiнь борiв, зникла уся поезiя лiсу. В думках її мрiло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затiнить i князiв Любецьких, i князiв Соломирецьких, неприхильних до її милого.

— От я i пiдводу знайшов! — промовив Виговський, сiдаючи на травi коло Олесi. — А вже б час нам i попоїсти. Спасибi тiтцi, що прив'язала менi до сiдла торбу з харчами.

I Виговський звелiв козаковi одв'язати i принести ту торбу. Вiн вийняв печену тетерю, паляницю й сiль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку i поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на травi глечик молока й два кухлики. I здорова, молода Олеся пообiдала з таким смаком, з яким вона нiколи не обiдала в палацi свого батька.

Попоївши всмак, Виговський велiв шляхтичевi лагодитись в дорогу. Вiз був простий, труський. Шляхтич поклав у вiз два кулi, а на кулi наклав соломи i переплiв їх зверху ликами. Виговський припрiг свого коня, а Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сiв за погонича, i вiз покотився швидко по втертiй лiсовiй дорозi до Києва.

Знов повився полiський бакаюватий шлях через яри та луки, через густi сосновi лiси. Сонце стало на вечiрньому прузi, як вони в'їхали в чимале село Микитяни. В кiнцi села стояв пусткою палац якогось дiдича; дiдич, очевидячки, був католик i мусив покинути свою маєтнiсть. В палацi всi вiкна були повибиванi, всi дверi повиламуванi, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення i їй стало важко на душi.

Не встигли вони в'їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловiки i спинили конi, вхопивши за гнуздечки.

— А чого вам од нас треба, люди добрi? — спитав Виговський.

— А того треба, що вам не слiд сюди вертатись! — обiзвався понуро один чоловiк.

Селяни, вглядiвши вiз, на котрому їхали пани, почали сходитись i поставали кругом воза. Декотрi чоловiки вибiгли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, i в неї в душi похололо.

— Отже ж, це яхнянський дiдич! Їй-богу вiн! Це вiн вертається з Польщi в своє село, — обiзвався один чоловiк.

— Та я не яхнянський дiдич! Я козак, я з козацької старшини! — крикнув сердито Виговський. — Поганяй далi, вiзниче!

— Ба, не поганяй-бо! Далi, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довiдаються яхняни, твої давнi панщаннi, — промовив один чоловiк.

— Це давнiй яхнянський дiдич, а то його жiнка! А коли не вiн, то його брат, бо дуже скинувся на його, — промовив один дiд. — Не пускаймо його в Яхни! Їдь собi, пане, назад до Польщi, коли тобi шкода своєї голови.

— Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дiдич? Дивiться, на менi козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися?

— А чи то ж велика труднацiя надягти на себе козацький убiр та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панiв в маєтностi i запрягати людей до панщини, — гомонiв старий дiд.

— Та тепер вже не польський король панує на Українi, а московський цар, бо гетьман i козаки присягли на пiдданство царевi, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Українi, — обiзвався Виговський.

— А Бог його святий знає! Ми про це нiчого не чули, нiчого не знаємо, а тiльки знаємо про те, що польськi пани повертаються з Польщi i неволять людей, силують робити панщину, — промовив дiд.

— Та бреше вiн, оцей пан! Це вiн хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрi, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полi з рушницею та неслухняних пiдстрелює кулями, їй же богу, вiн! Дрючками його! дрючками! Не ймiть йому вiри! — гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки, завзятий ворог панiв. — Повертай назад, вражий сину, з своєю панiєю, бо тут тобi буде й кiнець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скiльки начiпляв на себе золота!

I чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сидiла нi жива нi мертва. Вона стала жовта, як вiск.

— Оце яка напасть трапилась менi в дорозi! Мене жде в Чигиринi гетьман, а тут тобi на!.. Люди добрi, везiть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, — сказав Виговський.

— То й повезiм! — обiзвався один дiд, очевидячки, здатливий i не лихий чоловiк.

Шляхтич погнав конi до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справдi вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто вiн такий. Батюшка вернувся в хату, накинув єпiтрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати i стрiв Виговського як значну особу, на порозi хати. Громада поздiймала шапки. Виговський i Олеся поцiлували хреста i батюшку в руку.

— Еге, високоповажний генеральний писарю, нашi хлопи, нетямущi полiщуки, вважали тебе за католика дiдича i стрiли тебе як ворога? — промовив батюшка.

— Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколiями, а менi не пойняли вiри, що я козак. Запевнiть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києвi, бо й ви менi щось на примiтi, — сказав Виговський.

— Прошу ж до моєї хати! — прохав батюшка. Олеся так i шугнула в дверi, неначе спасаючись од наглої смертi; за нею слiдком вступив в сiни i Виговський. Вона вбiгла в свiтлицю i, сливе непритомна, не сiла, а впала на стiлець. Батюшка оповiстив громадi, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору.

Переночувавши в тiснiй простiй хатi сiльського панотця, Виговський з Олесею доїхали потiм без пригод до Києва i заїхали до двору тiтки Якилини Павловської. Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадковi, як своєму щастю.

— Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? — питала Якилина Павловська, осмiхаючись.

— Та еге ж! — обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежi. — Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли iншi не пускали.

— Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, i здорожились, i од голоду та втоми перепались, — говорила Якилина.

Добре одпочивши, Виговський пiшов ночувати до старого Євстафiя Виговського i зараз таки пiсля снiданку побiг конем на Подiл годити вiнчання в одного панотця. Вiн виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала, що нiхто в Києвi й не догадується про її приїзд до Києва вкупi з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядiв дворецький князя Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецької i розказав їй про цей випадок, зовсiм незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все i другого дня раненько побiгла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю.

Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись в куточку канапи, пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою пiсля довгої труської дороги, зблiдла на виду, а очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв.

Любецька i Суходольська вбiгли в свiтлицю i почали зорити очима по закутках. Вони вглядiли Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи.

Для Олесi цей раннiй вiзит був такий неприємний, що вона аж скривилась i трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрiмала; їй так було гарно та спокiйно в тишi, в закуточку широкої софи. Золотi мрiї роєм лiтали нiби перед її очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона все думала про свого коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про своє будуще високе становище гетьманшi, першої особи на Українi пiсля гетьмана.

— О! А ти, Олесю, в Києвi? — крикнула Любецька.

— О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тiткою Павлиною? — гукнула на всi кiмнати голосна панi Суходольська.

— Я, цьоцю, прибула до Києва з Iваном Остаповичем Виговським, — обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок i знов вгнiздившись в куток софи.

— А то чого так? — спитала Любецька.

— А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два днi й одну нiч через нетрi та пущi, через бори... Це диво та й годi! — гукала Суходольська.

— I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось їхати до Києва. Не їхати ж менi самiй в такi небезпечнi часи. Трапився добрий чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Києва, в доброму здоров'ї, — тихо говорила Олеся.

— Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, — говорила Любецька.

— Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гостi та й годi, — говорила Олеся.

— Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла з дому? — спитала Любецька.

— Ба, я не втiкла, княгине! Я серед ясного дня звелiла осiдлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От i все! — промовила Олеся.

— Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повiнчатись з Виговським, нi в кого не питаючись? — спитала панi Суходольська.

— Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києвi, чи й нi, — говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.

— О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! — гукнула стара й криклива Суходольська. — Чого б тобi й їхати з Виговським вдвох в таку далечiнь?

— Що ти собi задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобi? Ти шляхтянка з дiдiв, з прадiдiв; ти з роду сенаторського й княжого, а вiн... Хто вiн? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волинi, тепер козак, хоч i служить за якогось там писаря при гетьманi, — репетувала стара шляхтянка.

— Вiн, тiтко, займає високий уряд при гетьмановi, має великi доходи; вiн чоловiк з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, — тихо говорила Олеся.

— То шо з того! — репетувала княгиня Любецька. — Тебе вiн завезе мiж козакiв та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопськi стародавнi убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсiм панна, нiби щира варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсiм спростишся. Ох, горе менi тяжке!

— Як не схочу, то мене нiхто нiгде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись, Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском i честю, як природжена шляхтянка, як новосвiтська панi, i такою там i зiстанусь, — гордо обiзвалась Олеся.

— Ой Боже мiй! Горенько тим нещасним сиротам! Нiхто за ними не доглядає, нiхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волi, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобi добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобi жених мiж значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, — говорила Суходольська й трохи вже не проливала слiз.

— Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу себе i новосвiтською особою, i шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщi. Я сама собi дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, — тихо й спокiйно говорила Олеся.

— Ну то й давай собi ради сама! — крикнула Любецька вже спересердя.

— То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш слухати! — репетувала вже сердито Суходольська. — Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому!

— Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi матки ссе, а непокiрливе i одної не хоче.

"Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати! Ой, обридли вони менi своєю порадою та криком!" —думала Олеся мовчки.

— Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потiм на нас не нарiкай, а нарiкай тiльки на саму себе, — сказала Любецька i вийшла з свiтлицi, навiть не попрощавшись з Олесею.

— Ходiм! Ат! Будемо тiльки надаремно гаяти час! Ходiм! — крикнула Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею.

"Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути", — подумала Олеся.

Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда.

— Пiшли? — спитала Якилина.

— Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, — сказала Олеся.

— Пiшли порадницi, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетiв на конi Виговський i сказав, що вже згодив вiнчання в одного священика. Ввечерi Виговський i Олеся пiшли до Софiйського собору на утреню й висповiдались, а другого дня на Подолi запричастились i повiнчались. Щасливi й веселi вони вертались на обiд до прихильної й доброї тiтки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повiнчалась з Iваном Виговським. I нiхто в свiтi не спочував до Виговського та Олесi в їх щастi так щиро, як тiтка Якилина. Вона завсiди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною.

Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, i не мiг натiшитись своєю Олесею. Вiн неначе помолодшав, повеселiшав i одпочивав душею i пiсля важкої вандрiвки в Мокрани, i пiсля тяганини з Олесиною рiднею, одпочивав i од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьманi. Але на Олесi усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не мiг навiть вгамувати своєю ласкою та коханням ввiчливий Виговський. I причеплива уперта рiдня, i довга тяганина з сватанням, i несподiванi втьоки з дому од старого Стеткевича, i несподiване, нiби крадене, вiнчання проти волi усiєї рiднi — все це окошилось на делiкатнiй i випещенiй Олесi нервовою слабiстю.

Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський i переказав Iвановi Остаповичу, щоб вiн зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, i гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського i навiть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києвi. Виговський доручив догляд за Олесею тiтцi Якилинi та старому Остаповi Виговському, а сам, як можна швидше, поспiшив до Чигирина.

Тим часом Олесина слабiсть затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навiдувався до Олесi, пробував по тижню й по два в домi тiтки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козакiв, з неохотою збиралася їхати до Чигирина i, очевидячки, сама длялась з виїздом.

— Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тiтко, а влiтку ми перевеземо її по теплi та при теплiй сухiй годинi, щоб їй наш Чигирин здався кращим, — говорив Виговський до тiтки.

— То й нехай так буде. Вона в мене, як у рiдної матерi. Я її доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозi в тих степах та на тих степових вiтрах! Що тодi станеться з нею? — говорила тiтка Якилина.

Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесi. Настало лiто. Олеся породила сина Юрiя.

— Знов притичина менi з Олесею! Вже й козацька старшина смiється, що я ховаю десь в Києвi свою жiнку-шляхтянку i боюсь показувати її козакам в Чигиринi, щоб вона не одбила її од мене, — говорив Виговський тiтцi Якилинi.

IV.

Як тiльки гетьман Богдан Хмельницький оддав Україну в пiдданство московському царевi, цар Олексiй оповiстив Польщi вiйну. Богдан тiльки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщi ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до України i зiбрати докупи ввесь український народ. Богдан ще перед тим, як мав вiддати Україну в пiдданство московському царевi, приговорив собi спiльника, шведського короля Карла Густава. Вiн посилав листи до Карла Густава через двох шведiв, польських офiцерiв, взятих в полон в дрижипольськiй битвi з поляками, i намовляв його постановити спiлку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вiльгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупi воюватись з поляками i не ставити миру з ними без обопiльної згоди. Вiн переслав через Карлуса грамоту й подарунки: троє турецьких коней з багатою збруєю, три янчарки, три буйволячi роги i три козацькi кунтушi з вишневого оксамиту, обкладенi перлами та золотом.

Московське вiйсько 1654 року вступило в Бiлу Русь. За вiйськом незабаром прибув сам цар. Богдан послав на пiдмогу царевi три козацькi полки пiд приводом нiжинського полковника Василя Золотаренка з правами наказного гетьмана. Московськi воєводи забирали одне мiсто за другим на пiвнiчнiй Бiлiй Русi, завоювали Дорогобуж, Бiлий, Невель, Мстиславль, Рославль, Оршу, Шклов. Золотаренко завоював в Могилiвщинi та Мiнщинi Рiчицю, Гомель. В серпнi московське й козацьке вiйсько розбило вiйсько литовського польського гетьмана Радзивiла. Москалi й козаки пiшли загонами по Бiлiй Русi. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк i Вiтебськ самi оддалися царевi. Чернiгiвський полковник Подобайло взяв заново Гомель, Пропойськ, Новий Бихiв. Цар взяв Смоленськ i все посовувався далi на Литву до Вiльна.

Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань i Велика Польща мусила присягти на пiдданство шведському королевi. Короля Яна-Казимiра пани не любили. Варшава здалась шведам i присягла королевi без битви. Шведи забирали одне мiсто за другим, взяли Ченстохiв i заграбували скарби в монастирi. Польськi пани боялись, що король однiме од їх вольностi й права, кидали короля i приставали до шведiв. Вони поставали зрадниками Польщi i королевi.

В той час, як Польщу забирала Москва й шведи, Богдан вступив з козацьким вiйськом в Галичину вкупi з московським вiйськом пiд приводом Бутурлiна. В Богдана була думка забрати пiвденнi польськi провiнцiї, заселенi українським народом, i довести до кiнця визволення усього українського народу од Польщi. Карпатськi русини, гуцули пiднялись i пiшли загонами по Галичинi, били й грабували польських панiв. Богдан пiдступив пiд Львiв i обложив його звiдусiль. Мiста й твердинi в Галичинi здавались однi за другими або гинули в боротьбi. Козаки взяли твердиню Гродек. Богдан взяв великий викуп з Львова, а Бутурлiн з москалями та козаками взяли Люблiн, спалили й вигубили усiх жидiв.

Вiйна тяглася вже другий рiк. Польща неначе вже гинула. Пани-зрадники опам'ятались. Побачивши, що Польща гине, вони почали думати та гадати, як би спасти рiдний край од загину. Шведи грабували Польщу, зруйнували Ченстохiвський монастир, забрали церковнi скарби. Шведський король не поважав польських республiканських порядкiв i говорив панам, що його шабля покаже закони для побитої Польщi. Пани покидали Карла i знов присягали Яновi-Казимiровi на вiрнiсть. Чарнецький розбив шведське вiйсько. Ян-Казимiр, Чарнецький та Любомирський розiслали заклик до народу. Варшаву одняли од шведiв. Шведський король оступився в Пруссiю. Пани почали думати та гадати, як би спасти Польщу, бо московський цар вже забрав усю Бiлу Русь i взяв Вiльно.

Одiбравши од шведiв Варшаву та Великопольщу, поляки постановили йти на мир з козаками та й московським царем. Ян-Казимiр послав разом послiв до царя i в Чигирин до Богдана Хмельницького, щоб помиритись з козаками i з Москвою.

Ляндскоройський приїхав в Чигирин, просив гетьмана помиритись з Польщею i дати помiч полякам проти шведiв.

— Невже ви думаєте, що ми такi дурнi, що будемо проливати нашу кров за вас, коли пани й досi вважають нас за своїх пiдданих? — сказав Хмельницький. — Оповiстiть нас вольними од вас, незалежними вiд Польщi. Нехай знає Польща, що ми не пiдемо нi на яку приятельську умову з нею, доки вона не одкажеться вiд усiєї Русi. Як пани признають нас незалежним, вольним од Польщi народом, тодi ми житимемо з вами, як приятелi й сусiди, а не як пiдданi й невольники.

I справдi вже минав другий рiк од того часу, як Україна присягла на пiдданство московському царевi, а поляки й до того часу ще не одмежували границь України од Польщi i вважали Україну як польський край.

Ляндскоронський вернувся в Варшаву нi з чим. Зате ж польськi посли в Москвi спромоглись вговорити царя на мир. Вони обiцяли, що пiсля смертi свого короля пани виберуть царя Олексiя за польського короля, i Москва, й Польща стануть одним потужним царством. В Москвi боялись, що шведи стануть небезпечнi для самої Москви, а патрiарх Никон дав раду помиритись з Польщею i почати вiйну з шведами, щоб одiбрати од їх Ливонiю i давнi краї Великого Новгорода.

Цар послав своїх комiсарiв в Вiльно, щоб постановита мир з Польщею. Богдан, довiдавшись про це, послав в Вiльну i своїх посланцiв, щоб вони встоювали за права України. Але московськi комiсари не пустили їх в намет на раду i самi постановили мир з Польщею в сентябрi 1656 року. По цьому трактатовi Польща була повинна пiсля смертi Яна-Казимiра обiбрати собi за короля царя Олексiя Михайловича, а цар обiцяв воювати з шведами, своїми переднiшими спiльниками, i обороняти од їх Польщу, нiби вже своє царство. Богданових посланцiв не пустили на раду в намет i сказали їм, що Хмельницький та козаки — пiдданi, а через те вони не смiють подавати голос там, де про їх долю говорять посланцi монархiв. Козацькi посланцi вернулись в Чигирин до гетьмана.

Тим часом на Українi пiшла чутка, що цар обiцяв польським панам припинити козакiв, заборонити козакам воювати з Польщею як з царською державою, що вiн знов оддасть Україну Польщi, а гетьмановi звелить виставити козацьке вiйсько проти шведiв для оборони Польщi од шведiв. Богдан стривожився. Цар та московськi бояри повели полiтику з Польщею наперекiр усiм Богдановим замiрам та планам.

В Чигирин прибiг один московський гонець з листом. Виговський сердито вирвав в його з рук листа. Гiнця не допустили до гетьмана.

Уся Україна була стривожена чуткою про Вiденський трактат. Скрiзь загомонiли, що цар присилує козакiв йти на помiч Польщi, своєму лютому вороговi, i спасати її од шведiв. Говорили, що цар може знов оддати Україну Польщi.

Вернулись Богдановi посланцi з Вiльна в Чигирин. Вони вступили в Богданову свiтлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов i Виговський. Придибав i його старий батько Остап, котрий прибув до сина в гості. Всi ждали певних звiсток, що таке постановили царськi бояри в Вiльнi, помирившись з Польщею. Усi були смутнi. Усiм було важко на серцi. Богдан вийшов до свiтлицi, стривожений, з неспокiйними очима. В його руки трусились, а очi аж горiли. Iван Виговський стояв, похиливши голову. Темнi, яснi очi неначе пригасли, неначе їх повила iмла. В очах в старшини свiтилась i тривога, й журба.

Посланцi впали в ноги гетьмановi й обнiмали його колiна. Очi в їх були заплаканi.

— Ясновельможний гетьмане! Пропало вiйсько Запорозьке! загине Україна! Нема нам помочi нi од кого. Ми навiть не знаємо докладно, яку умову поставили уповносиленi вiд царя московськi бояри з ляськими комiсарами. Царськi посланцi не пустили нас i в посольський намет. Навiть не допускали нас близько до намету, неначе собак до Божої церкви. А ляхи сказали нам по щирiй совiстi, що вони постановили таку умову з царем, щоб Україна з Запорозьким вiйськом знов була пiд Польщею... А як вiйсько Запорозьке з усiєю Україною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам своїм вiйськом i битиме вiйсько Запорозьке. Загинемо ми! загине Україна!

Посланцi заплакали, обнiмаючи гетьмановi колiна.

— Колись ми бились з самою Польщею, тепер нам доведеться битись з Польщею i Москвою. Пропащi ми навiки! Не наша сила встояти проти їх, — говорили крiзь сльози посланцi.

Хмарний, сумний осiннiй день заглядав в просторну Богданову свiтлицю через невеличкi вiкна i неначе збiльшував смуток, розлитий на смутних обличчях старшини. Iван Виговський стояв, неначе громом прибитий. Двi сльози покотились з темних очей.

Один Богдан не похилив голови. Вiн спахнув, пiдвiв сиву голову. Уста й нiздрi задрижали. Старi руки затрусились. Вiн крикнув, неначе в гарячiй битвi з панами. Злiсть i гнiв на московську полiтику душили його.

— Московськi бояри подурiли й показились! В їх нема не то однiєї клепки в головi, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам пiдмоги вiд Москви. Україна була як чайка в степу, що вивела дiток при дорозi. Я мусив вiддати Україну царевi, бо не було де дiтись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь i божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний!

Дехто з старшини почав плакати.

— Не плачте, не журiться, дiти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва вчинила таке з нами, то треба оступитись од царя. Пiдемо тудою, кудою звелить нам йти найвищий владика. Будемо i пiд бусурменським царем, не тiльки пiд християнським. Московськi бояри грубi, дурнi й темнi. Ляхи їх дурять. Нiколи не станемо до помочi нашому споконвiчному вороговi Польщi! Нiколи не пiдемо бити шведа, нашого щирого спiльника. Пани не одмежували й досi границь України, не вважають на нас, як на вольних, незалежних од Польщi, а Москва знов хоче вiддати нас панам на поталу. Невже ми повиннi стати до помочi нашим ворогам проти наших друзiв? Пани дурять Москву! Нiколи вони не оберуть собi за короля московського царя.

Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав Москву. Розбитий завсiднiми вiйнами та клопотами, завсiднiм, без перерви, тривожним життям в походах та битвах, Богдан не мiг здержати себе, не мiг вгамуватись. Страх за будучину України, за усе своє дiло, що вiн провадив за усе своє життя, помилка московського царя, легкодумнiсть i дурiсть московських бояр збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна.

А Виговський стояв i не промовив i слова. Вiн неначе крiзь сон чув ту лайку та крики Богдановi, як крiзь сон людина чує завивання бурi в лiсi. А його серце болiло й нило. Тихий на вдачу й помiркований, звиклий таїти свої щирi думки й вчиняти Богданову волю, Виговський i тепер не виявив i словом свого збудження проти Москви, свого гнiву; але в думцi вiн згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серцi аж клекотiла обида. Вiн вгадував, що Українi не сподiватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської умови i нiколи не держатиме, що вона вчинить з Україною, що схоче, як покаже її потреба, її iнтереси, а не вигоди України.

Виговський стояв, похиливши голову. Як крiзь сон долiтали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його головi йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його болiло серце так само, як i в Богдана, але болiло тихо, без гуку, без крику, без слiв, як тлiє жар в сухому деревi перед пожежею.

"Що то станеться тепер з Україною? Де їй дiтись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацької кровi! А скiльки ще доведеться її пролити!" — снувались думки в його головi, доки гетьман вгамувався.

Гетьман зараз оповiстив, щоб на днях зiбралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом i вийшла з свiтлицi, неначе громом приголомшена. Вийшов слiдком за нею й Виговський з своїм старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки i слова не промовили, їх наздогнав Данило Виговський. Вони ввiйшли в свiтлицю Виговеького такi сумнi, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину.

Вже був час пiзнiх обiдiв. Виговський звелiв подавати обiд. Слуги накрили стiл i подали обiд. Вйговськi сiли за стiл. Але їм не пилось i не їлось. Страва стояла на столi й холонула. Налитi чарки стояли повнi. Смутний сiрий свiт хмарного осiннього дня ледве свiтив в маленькi вiконця тiсної свiтлицi i неначе додавав смутку засмученим Виговським.

— Отака-то наша доля, тату! — заговорив Iван Виговський.

— Я нiчого доброго для України i не сподiвався од Москви. Не люблю я Москви й нiколи не любив її, — тихо промовив старий Остап.

— Московськi бояри темнi, непросвiченi, ще й до того гордi та чваньковитi. Вони згорда поглядають на нас i на ляхiв, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, — говорив Iван Виговський. — В нас, мовляв, в Москвi, тiльки чиста православна вiра, а ви, українцi, вже полатинщенi, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання... бо ви набрались лядського, католицького духу од Польщi. Москва — третiй Рим, а четвертого вже й не буде. Це тiльки й чуєш од їх. Не ждати нам добра од Москви!

— Я давно нарiкав на гетьмана, що вiн прийняв московське пiдданство i тепер нарiкаю, — обiзвався Давило Виговський.

— I недурно ти нарiкаєш, — сказав Iван Виговський. — Ще нi сiло нi впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тiльки пани покадили їй пiд нiс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границi. Ще ж ми не визволили од Польщi нi Галичини, нi Волинi за Горинню. Ми ще не зiбрались докупи, не змiцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас пiд ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгадає, яка доля нас жде?

I Виговський зiтхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рiдну матiр.

— Аж тепер на старостi лiт гетьман дiйшов до розуму! Розiбрав i втямив добре, чим тхне Москва, — сказав старий Остап Виговський.

— Розiбрав i втямив, це правда, але заплутався мiж двома царствами, — сказав Iван Виговський. — I один Бог вiдає, як ми виплутаємось на волю. Москва оце одразу показала свої норови. Наших козацьких послiв поляки приймали й вiтали, як i послiв заграничних, цiсарських, нiмецьких, венгерських. Їх приймали з честю й пошаною, давали їм харчi, кватири, давали дорогi подарунки, оксамитовi кунтушi, фалендишi голландськi й усякi дорогi сукна. А московськi бояри не пустили їх навiть близько до намету, нiби якусь непотрiб.

— Це недобрий знак, — обiзвався Данило Виговський. — Коли Москва вже тепер, тiльки що прийнявши Україну в пiдданство, проганяє наших посланцiв i не шанує їх, що ж буде потiм, як Москва забере нас в руки та насадовить свого вiйська отут, в нас дома, по наших мiстах?

Увiйшов слуга, старий козак, i принiс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, i чарки стояли повнi. Слуга з дива витрiщив очi. Виговськi тодi тiльки опам'ятались i схаменулись, випили по чарцi i почали їсти страву. Але їжа не йшла їм на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повнi миски й полумиски i тiльки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька.

"Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась неприємна притичина", — подумав старий козак, виносячи тiльки почату страву.

А Виговськi ще довго сидiли за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило їх. Важка дума каменем налягла на їх душу.

Данило попрощався i пiшов додому. Старий Остап пiшов одпочивати до своєї кiмнатки. Iван Виговський усе сидiв край вiконечка i поглядав на хмарне небо, на густi хмари, котрi неначе бiгли понад лiсом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.

"Чи не так вже котилось горе по Українi за усi Богдановi часи, як котяться по небi валами отi чорнi хмари? Битви за битвами, рiки кровi за рiками лились по всiй Українi, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна рiчка зсякнути й висохнути, десь знов пiднiмалась друга кривава рiчка i сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до корiння. Пани спаскуднiли. Польща падає, i при такiм упадi Польщi Україна встояла б i мала б силу одбиватись i вдержувати свої права. Москва росте, набирається сили. Бояри не страшнi тепер царевi: це потомки давнiх двiрських шутiв та скоморохiв Iвана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи царевi, i будуть чинити його волю, i прислужуватись навiть через мiру, i годити царевi, як годить нiкчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну її й я ще бiльше з її нiкчемними, наглими холопами-боярами".

Надворi сутенiло, смеркало. В свiтлицi неначе впали тiнi на бiлi стiни, стали тiнi в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвiшаних вишиваними рушниками. Стало ще сумнiше на душi в Виговського. Його думи полетiли в давнину, лiтали понад полями, де були битви за волю України. Смутна згадка за згадкою летiла швидко, як чорнi хмари на небi. I несподiвано Виговський згадав Корсун, i Пилявцi, i Берестечко, згадав Київ. I от вiн неначе бачить невеличкий домок, а в тому домковi неначе вглядiв Олесю... I в одну мить в його свiтлицi неначе блиснув промiнь ясного сонця, неначе звiдкiльсь повiяло теплом. Свiтлиця одразу нiби повеселiшала, нiби ожила. Олеся нiби стояла перед ним, як жива. Вiн неначе бачив її тихi очi. I йому здалось, що серед свiтлицi зацвiла якась пишна квiтка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Вiн неначе почував пахощi од тiєї квiтки, що пiшли по усiй свiтлицi i сповнили його душу. Йому стало весело на серцi. Якiсь надiї на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душi. Вiн неначе набирався сили. Одна приємна думка викликала другу i розганяла смуток. I одразу вiн пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Україну од Москви.

"Не все пропало! Не загинемо до кiнця! Богдан винесе на своїх подужних плечах i цю напасть. Вiн аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як i менi. Вiн одiрве Україну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!"

I ясний, милий Олесин образ нiби злився докупи з тим сяєвом щастя i надiї на лiпшу долю України, на її волю. Виговський повеселiшав, встав з стiльця i почав походжати по свiтлицi. Надiя додала йому сили, розiгнала смуток.

"Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на своїй кладцi, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш український народ докупи, i тодi пристанемо до хисткої Польщi i матимемо силу й снагу вдержати самостiйнiсть при слабкiй Польщi. Богдан уже звертає з своєї полюбленої стежки. Вiн тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу своєю радою... На Українi розвиднюється аж тепер! От-от засяє сонце волi i самостiйностi! Є надiя! Ще не вмерла козацька мати!"

I не буйним вiтром вирвались його палкi почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та помiркований, тiльки швидше заходив по свiтлицi i все розгладжував долонею своє високе бiле чоло, повне дум, та гадок, та надiй на лiпшу долю України.

Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з своєї кiмнати блiдий, стривожений, сердитий, аж лютий. Вiн i досi не мiг заспокоїтись, лаявся, сердився i проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Українi в справi з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його пiдождати трохи та гаразд розвiдати про це дiло, обнiмав колiна, доказував, що це неможлива рiч, щоб цар оддав Україну ворогам благочестивої вiри й поганцям на поталу.

— Коли ми, не розвiдавши гаразд про це дiло, зопалу пiймемо вiри в таку чутку про Москву i оступимось од царя, то про нас пiде слава як про зрадникiв i кривоприсяжникiв. Треба пiдождати i розвiдати гаразд. Може, це тiльки така чутка пiшла по Українi, а чуткам не все можна йняти вiри, — вговорював i заспокоював писар гетьмана.

Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв.

— Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш вiрний спiльник. Нам треба добивати панiв, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщi границями, — говорив Богдан старшинi.

А тим часом вiн послав в Москву до царя лист. В своєму листi Богдан писав, що польськi пани нiколи в свiтi не додержать свого слова, не сповнять Вiденського трактату, не виберуть царя собi за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послiв до римського цiсаря i просять його брата собi за короля. В кiнець усього Богдан благав царя не вертати України Польщi, як своїй будущiй державi, не давати на поталу ляхам православної вiри.

Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козакiв i навiть не дав вiдповiдi на Богданiв лист.

А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Україну, пiдмовляли й цiсаря. Тодi Богдан, не питаючись в царя, завiв переговори з трансiльванським князем Ракочiєм. З початку 1657 року Україна постановила умову з Швецiєю та Трансiльванiєю роздiлити Польщу мiж собою. Ракочiй вступив з вiйськом в Польщу. Богдан послав йому до помочi козацькi полки. Чутка про це дiйшла в Москву вже тодi, як Ракочiй йшов на Варшаву. Цар Олексiй Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурлiна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьмановi за ту спiлку.

Московськi посли виїхали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж лiтом, третього iюня, вже тодi, коли Богдан слабував, коли вже наступав кiнець його життя.

Богдан знав, що Бутурлiн їде з докорами од царя; вiн не мав думки зусiм розiйтись з царем i послав стрiчати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лiсницький виїхав назустрiч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрiтили послiв гетьманiв син Юрiй, генеральний писар Iван Виговський та вiйськовий осавул Ковалевський. Юрiй просив послiв вибачити, що сам гетьман не виїхав їм назустрiч, бо нездужає i лежить на лiжку.

Другого дня прибув до послiв Ковалевський i привiз на подарунок їм два багато осiдланi конi.

— Добродiй наш гетьман звелiв вам їхати до його, — сказав Ковалевський.

Посли приїхали в гетьманський двiр. В сiнях стрiв їх Iван Виговський.

— Не майте за зле, — сказав генеральний писар, вiтаючись з послами, — гетьман лежить недужий i не мiг нiяким побитом стрiнути вас.

Послiв допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на лiжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, нiс загострився. Голова вже посивiла. Гетьман спав з тiла так, iцо його нiби половини не стало. Вже було знать, що над ним лiтає подих смертi. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в дверi. Тiльки гострi очi горiли, як огонь, i в їх свiтилось давнє завзяття. Свiтився й гнiв на московських бояр за зраду Українi й за нехтування її iнтересами, дорогими для гетьмана.

Бутурлiн, здоровий та огрядний, вступив в свiтлицю i поклонився гетьмановi. Високий комiр синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримiв кругом шиї, неначе клепки дiжi, поцяцькованi парчею та золотими взорцями. З того комiра, неначе з курена, висунулась i нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сiрими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важкої духоти в важкому убраннi, обшитому золотом, Бутурлiн розпарився як у лазнi. З чола лився пiт i стiкав по ситих щоках. Йому було важко й досадно i од духоти, i од злостi на гетьмана. Бутурлiн та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожi на московських поважних протопопiв i своїм убранням, i бородами, i поважними фiгурами та рухами. Бутурлiн тричi перехрестився до образiв, тричi поклонився гетьмановi. Позад посла стояв дяк Василiй Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Вiн хрестився до образiв, кланявся та аж сопiв од духоти в важкому довгому суконному офiцiальному убраннi.

Бутурлiн спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров'я царя та царицi, та їх дiтей. Посли зараз роздали царське жалування по списовi для гетьмана, генерального писаря та для полковникiв. Роздавши жалування, Бутурлiн сказав:

— Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державнi справи, а тобi, гетьмане, наказано вислухати за тi державнi справи.

— Не можна менi теперечки слухати про державнi справи, — сказав гетьман. — Я нездужаю, i дуже нездужаю; нехай вiйськовий писар Iван Виговський вислухає про великi справи його царського велнчества.

— Ми присланi по указу великого государя до тебе, гетьмане, i нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, — обiзвався Бутурлiн.

Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярськi кольнули його в самiсiньке серце. "I я ж такий боярин на Українi як i ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер", — подумав Виговський i спустив очi: нехтування московське вразило його дуже неприємно.

— Я нiяк не можу при своїй хворобi говорити про державнi справи i давати одповiдь, — сказав гетьман, — та про що б ви не говорили те не буде втаєно вiд писаря.

— Не годиться тобi, гетьмане, одмовлятися нiякими причинами: треба слухати указ i загад великого государя без жодної суперечки, — сказав боярин.

— Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворостi менi говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тодi дам знати.

"Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чiпляється до слабого чоловiка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польськi посланцi не чiплялись до нас так нагло й грубо", — думав Виговський i тiльки крутив свого довгого лиснючого вуса.

Надутi й сердитi московськi посли вийшли в велику свiтлицю i хотiли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити їх зостатись на обiд. Посли вернулись в кiмнату до гетьмана i гордо сказали:

— По милостi царського величества для нас обiди наготовленi в нашiй господi: ми будемо їсти в себе.

— Усi посли царськi по милостi царського величества в моєму домi їли i за довговiчнiсть государеву пили. Вчинiть i ви так само. А коли так не зробите, то менi буде здаватись, нiбито буде неласка до мене його царського величества, — сказав гетьман.

Посли згодились зостатись на обiд. Столи накрили коло гетьманового лiжка. До гостей вийшла гетьманова третя жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидвi були убранi в дорогi оксамитовi вишневi кунтушi та в бiлi шовковi намiтки, наверченi на золотi парчевi очiпки. Вони попросили послiв за стiл. Гетьман попросив на обiд Iвана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усi посiдали за столи. За столами при обiдi нiхто не говорив. Усi сидiли мовчки, усi були задуманi. Посли були сердитi, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса i тiльки крутив свої довгi чорнi вуси. Гетьманша й Катерина не насмiлювались говорити з чужими послами. Веселiй та говорючiй Катеринi страх як хотiлось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в їх теремах московськi бояринi, якi в їх звичаї, яка поведенцiя в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись i не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволяє етикет. Обiд був невеселий, вже геть-то поважний, навiть сумний, схожий на обiд на панахидах. В очах в усiх свiтилась обида, невдоволення, заздрiвання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурлiна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотiла мачусi свої уваги i все поправляла на шиї разки намиста з дрiбних червiнцiв.

На половинi обiду гетьман пiдвiвся, звелiв слугам пiддержувати себе, взяв срiбний кубок з венгерським i промовив бажання здоров'я царевi, царицi, царiвнам, ласкавому заступниковi України патрiарховi Никоновi, боярам, думським людям i христолюбному вiйськовi, щоб Господь покорив пiд ноги царевi не тiльки єретикiв, але й самого поганина бусурмана султана турецького.

Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постiль i вже того дня бiльше не вставав з лiжка. Усi хапком доїдали обiд i швиденько розпрощались з недужим гетьманом.

Другого дня царськi посланцi знов намагались, щоб гетьман прийняв їх i вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабує, не може їх вислухати. Посли стояли на своєму i говорили, що вони присланi не на довгий час, що їм треба хапатись додому. Двiчi ходив генеральний писар до гетьмана i двiчi приносив послам ту саму одповiдь, що гетьман не може нi слухати, нi одповiдати, i прийме послiв, як тiльки трохи одужає й подужчає.

Але московськi посли таки приїхали в гетьманський двiр непроханi, їх привiтав Iван Виговський i запросив до свiтлицi. Посли почали вивiдувати в Виговського, навiщо гетьман має стосунки з шведами та трансiльванським князем Ракочiєм.

Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився i сказав:

— Божусь i присягаюсь, що в гетьмановi i в усьому Запорозькому вiйську нема нiякої неправди i зради царевi. Але як пiшли чутки, що нiби цар, ставши польським королем, оддасть Україну Польщi, як поляки почали посилати своїх послiв до султана та до кримського хана, щоб намовити їх напасти на Україну, то гетьман почав шукати собi помагачiв та спiльникiв, щоб бути з ними в приятельствi. Усе це гетьман зробив не для зради царевi, а на честь i хвалу великого государя.

— Дивно нам, що гетьман вступає в спiл з царевими ворогами без наказу й дозволу царського, — сказали посли.

Виговський почав одмагатись, вговорювати i заспокоювати послiв. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Вiн говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. I посли трохи заспокоїлись.

Але через чотири днi гетьман поздоровшав i звелiв Виговському покликати до себе послiв.

Посли вступили в здорову свiтлицю. Гетьман сидiв на канапi, худий, змарнiлий та блiдий. Вiн так спав з тiла, що оксамитовий вишневий жупан став широкий i бгався на його худому тiлi широкими складками. Здавалось, нiби на канапi сидiла тiнь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана.

Гетьман попросив послiв сiсти на почесному мiсцi на канапках в кутку пiд образами. Виговський сiв оддалiк на стiльцi. Бутурлiн почав говорити з докором в голосi:

— Обiцялись ви, присягаючи на пiдданство царевi, в святiй Божiй церквi по непорочнiй Христовiй євангельськiй заповiдi перед святою Євангелiєю служити i бути в пiдданствi у великого государя на усiй його волi й неслуханнi, а по теперiшнiх ваших замiрах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочiя. Тепер ми чуємо, що ти вже вступив в спiл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочiєм i послав полковника Антона Жданова з Запорозьким вiйськом на помiч Ракочiю, щоб руйнувати мiста й села Корони Польської, забувши страх Божий i свою присягу. Тодi було б слiд допомагати царевi, щоб вiн мiг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими єретиками, кальвiнами. Це тобi од Бога грiх, а од нас сором!

Слова московського посла розсердили гетьмана. Вiн спахнув i промовив одкрито й з запалом:

— Од шведського короля я нiколи не оступлюсь. В нас давне приятельство i згода од того часу, як ми ще не були в пiдданствi в царя. Шведи — люди щирi й правдивi, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив з нами свою немилiсть: помирився з поляками i хоче оддати нас в руки полякам. Нам треба не миритись з поляками i не помагати їм вiйськом проти шведiв, а битись з ними до кiнця i знесилити їх до краю. I тепер йде чутка, що цар вже посилає з-пiд Вiльна двадцять тисяч вiйська на нас, шведського короля та Ракочiя. Ми й гадки не маємо оступатись од царя i ладнi йти на його ворогiв, на невiрних бусурманiв, хоч би менi в теперiшнiй моїй хворобi i смерть трапилась в дорозi; задля цього повеземо з собою й домовину... Великому государевi, царському величеству, у всьому воля: вiн монарх великий; тiльки те менi дивно, що йому бояри нiчого путящого не порадять; ще й не дiстали польської корони, з Польщею миру не постановили, а вже з шведами, своїми ж спiльниками, розiйшлись i почали з ними вiйну. А те, що ви говорите, неначе б я давав згоду, щоб царськi воєводи були в Чернiговi, Нiжинi та Переяславi i збирали царськi податi, так цього не було; в Переяславi з боярином Бутурлiним ми умовлялись, щоб царськi воєводи були тiльки в Києвi. Я буду служити великому государевi, а од шведiв нiколи не оступлюсь.

— Гетьмане! — сказав. Бутурлiн. — Говорити тобi такi непристойнi речi сором. Треба Бога пам'ятати i свою присягу царевi, як ти обiцявся великому государевi вiрно служити i усякого добра йому хотiти. А тепер за помiччю вiйська Запорозького шведський король i венгерський Ракочiй пошарпали мiста Польської Корони i великi скарби в монастирях забрали. Ви руйнуєте Польську Корону, на котру обiбрали пани нашого государя... Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невiдомо з якої причини... Нема тобi сорому i Бога ти забуваєш. Служба твоя в великого государя нiколи не буде забута... тiльки непристойнi й високі замiри покинь.

Виговський сидiв у куточку i з дива вирячив очi на московського посла. "Такими гордими словами, — думав вiн собi, — промовляли до Богдана польськi пани тiльки зараз пiсля Корсунської битви з панами, поки козаки не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панiв не знають гаразд, а пiддуренi панами, вони й справдi ще оддадуть нас полякам до рук... Погана справа з боярами" — думав Виговський. I вiн почував, що гнiв на бояр пiдступає йому до серця. Йому хотiлось встати у заговорити i словами стати до оборони i гетьманової полiтики, i iнтересiв рiдного краю. Але вiн здержався. Помiркований, здержливий, тихий на вдачу, вiн вмiв правувати i своїми думками i своїм словом. Уся збуренiсть в йому виявилась тiльки в тому, що вiн двiчi повернувся на стiльцi i згорнув руки на персах.

Бутурлiн говорив далi докори гетьмановi i почав говорити та навчати:

— Ви помагаєте ворогам царевим, руйнуєте й грабуєте Корону Польську, на котру пани обiбрали нашого государя; ви проливаєте вкупi з шведами та Ракочiєм християнську кров. Божим церквам i християнам чините спустошення й глум, про що й слухати страшно. Стережiться "како опасно ходите", щоб часом вам за такi неправди не навести на себе праведного гнiву Божого, — говорив Бутурлiн в тонi навчаючого старого протопопа.

"Це не бояри думськi, а нiби попи з московських соборiв наїхали нас навчати та наводити на добру путь задля своєї користi, а на нашу пагубу. Саме ж московське вiйсько на Бiлiй Русi руйнувало й грабувало i костьоли, й польських панiв-християн, i села, й мiста. Про це бояри й словом не запикнуться, про це вже й забули, а нас цим докоряаоть. Гарнi цi московськi попи-бояри!" — подумав Виговський.

I справдi, якби посланцi не були взутi в жовтi сап'янцi, можна було б по всьому — i по обличчi, i по убраннi, i по мовi — подумати, що вони не бояри, а московськi або вiзантiйськi попи. I гетьман, i Виговський здавались врiвнi з ними європейцями.

Вже були пiзнi обiди. Гетьман звелiв накривати столи i попросив послiв на обiд. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкiшному зеленому кунтушi, з чималим дорогим золотим хрестом на шиї, обсипаним брильянтами. Ганна була ще не стара й дуже гарна з лиця, бiла та чорноброва, з ясними карими очима. Вона попросила послiв сiдати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова дочка. Гетьман звелiв сiдати за столи i синовi Юрiєвi, i генеральному писаревi Виговському, i своєму зятевi Даниловi Виговському. Гетьманша почастувала послiв. Усi посiдали за столи. Але цей обiд був невеселий. Обидва Виговськi i не дивились на послiв: вони їм стали противнi. Усi мовчали, неначе за столом сидiли високi московськi духовнi особи, архiєреї або митрополити, перед котрими було якось нiяково говорити про буденнi справи. I цей обiд був схожий на панахиду.

— Чи це ми були на гетьманському обiдi, чи на панахидi? — спитав Данило в Iвана Виговського, виходячи од гетьмана.

— Менi все здавалось, що я на панахидi: все не розбирав, чи я обiдаю з боярами, чи з московськими надутими попами, — сказав Iван Виговський.

— Ой, коли б цi обiди з боярами i справдi не стали панахидами по Українi! — обiзвався Данило Виговський.

— Але гетьман, слабий та ще й злий на Москву за її дурну справу з Польщею, говорив з послами дуже круто й роздратовано, — сказав Iван Виговський. — Москви дратувати не годиться: може, ще повернемо справу на свiй бiк. Треба буде поїхати до послiв i попросити вибачення за гетьмана. Не раз i не два менi доводилось i за Польщi вгамовувати та здержувати старого гетьмана пiсля його розмови з польськими послами.

I другого дня Iван Виговський поїхав до московських послiв i сказав їм:

— Ясновельможний пан гетьман звелiв сказати вам "добридень" i спитати про ваше здоров'я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за зле: гетьман дуже слабий i тiльки був радий, що ви в його домi хлiб-сiль їли; пробачте йому, що вiн в тяжкiй своїй слабостi палко говорив з вами. Вiн при своїй хворобi тепер на усiх сердиться; такi вже тепер в його норови; i нас усiх вiн усе лає, за якусь нiсенiтницю так розсердиться, що до його хоч не приступай.

Iван Виговський мав талан ораторський i любив говорити, але в розмовi вiн завсiди був дипломатом, i дуже обережним дипломатом.

Посли почали випитувати в писаря про спiл гетьмана з шведами та з Ракочiєм i сказали йому:

— Писарю Iване Виговський! Пам'ятай ласку до тебе нашого царя, служи, працюй для його з щирим серцем i з дорогою душею, без хитрощiв, а твоя служба царевi не буде нiколи забута царем.

— Я гетьмана й полковникiв завсiди наводжу на добру путь, а на знак своєї вiрностi й щиростi в вiрi я оце одружився з дочкою Богдана Стеткевича, благочестивої християнської вiри. Є в його маєтностi коло Оршi в Могилiвщинi, так нехай би цар звелiв вiддати цi маєтностi моїй жiнцi й менi i записати їх за нами, а я буду йому за вiрного слугу до кiнця своєї жизностi. Є государева ласка до iншої шляхти, що царевi не служила, а тi маєтностi були колись Стеткевичевi.

Посли пообiцяли Виговському тi маєтностi, але цар їх не вернув Виговському. Бояри московськi вславились своєю скупiстю навiть за границею, хоч для себе були зажерливi.

Посли знов домагались, щоб їх допустили до гетьмана говорити про свої справи. Але ще їх i до гетьмана не допустили, як в Чигирин приїхали шведський посол, а за ним посол од Ракочiя. Гетьман зараз прийняв послiв. Московськi посли випитували в гетьманських челядникiв, пiдкуповували двома парами соболiв пiдписарiв гетьманської канцелярiї, але нiчого не випитали. Стали вони випитувати в Iвана Виговського, але Виговський запевняв їх, що посли тiльки говорять про любов та згоду з вiйськом Запорозьким i бiльш нiчого.

Одправивши чужоземних послiв, гетьман запросив до себе Бутурлiна та Михайлова на прощання. Iван Виговський та осавул Ковалевський закликали послiв i запросили їх в гетьманськi горницi.

На прощаннi посли довго вмовляли гетьмана, щоб вiн порвав спiл з шведами, помирився з поляками, як будущими царськими пiдданими, i став до помочi полякам проти шведiв.

Одкритий i простий Богдан сказав їм:

— Од шведiв ми не оступимось. Шведи — нашi найкращi спiльники. Нехай цар помириться з шведами. А коли вони не бажатимуть миру з Москвою, тодi ми вчинимо справу на iнший спосiб. А теперечки допроваджуймо до кiнця справу з ляхами: треба наступити на їх з двох бокiв — московське вiйсько по один бiк, а шведський король по другий, i бити панiв, щоб їх з корiнням викоренити i не допустити їх злучитись з iншими спiльниками. Ми їх добре знаємо! Хоч вони на словах i обiбрали государя на свiй престол, але на дiлi цього нiколи не буде. Шукають же вони собi iншого короля в Цiсарщинi.

Посли не знайшли, що на це вiдповiдати гетьмановi. Тодi вони почали домагатись, щоб гетьман звелiв збудувати в Києвi для московського вiйська казарми або понаймати кватири. Гетьмановi було не до вподоби, щоб великоруське вiйсько оселялось в українських мiстах. Вiн почав одникувати й одмагатись. Iван Виговський одразу постерiг, для чого цар думає оселяти московське вiйсько по українських мiстах. Вiн почав потакати гетьмановi i сказав, що однiмати оселi й грунти пiд казарми та дратувати жильцiв небезпечно, щоб з цього дiла часом не вийшло те, що колись вийшло в Суботовi, як ляхи одняли в гетьмана Суботiв, через що й досi ллється кров на Українi. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому.

Бутурлiн спахнув i промовив:

— Дивно менi та й годi! Як це ви Бога не боїтесь i сорому в вас нема? А тобi, писарю, i тобi, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слiв i говорити так голосно. Це звичай людей нiкчемних, негодних!

Виговський зблiд як крейда од боярської лайки. Ковалевський почервонiв з досади й посатанiв.

"Таким тоном говорили колись до нас дикi польськi звiрi Миколай Потоцький, Самiйло Лащ, та й то до Корсунської битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи пiддячий, нижчий за мене, кидає менi в вiчi лайку при гетьмановi, менi, кращому й вищому за його, менi, великому канцлеровi вiйська Запорозького!" — майнула думка в Виговського.

Вiн замовк, бiльше й слова не промовив, стояв блiдий та задуманий, але затаїв в своїй душi ще бiльшу ненависнiсть до московських гордих, непросвiчених, наглих та грубих бояр.

Гетьман перебив цю розмову i сказав:

— Не знаю, я в Києвi давно не бував. Подумаємо, як це дiло зробити, i подамо звiстку вам на од'їздi вашому через генерального писаря.

Посли розпрощались з гетьманом. На од'їздi з Чигирина вони таки встигли випитати через пiдписарiв гетьманської канцелярiї, чого приїздили чужоземськi посли i що гетьман постановив спiл з шведами та Ракочiєм воювати з Польщею i роздiлити її мiж собою на три частки.

Московськi посли виїхали з Чигирина вже пiсля пізнiх обiдiв. Iван Виговський, випровадивши послiв за мiсто, вернувся додому i одпочивав, сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Вiн скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький лiтнiй жупан, сiв на лавцi в просторному ганку i балакав з старим батьком Євстафiєм. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку пiд високою Замковою горою серед розкiшного старого садка, а мiсто спускалось наниз i розстелялось по низинi. Низина, просторнi луки та сiножатi зеленiли неначе застеленi зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долонi. Виговський одпочивав нiби пiсля важкої роботи, скидаючи очима широкий простiр, де бiлiли купами доми, лиснiли хрести церков та позолоченi макiвки на банях.

Виговський не встиг одпочити, як прибiгла Катерина Виговська i бiгцем вибiгла по схiдцях на ганок. Проворна на вдачу та дуже цiкава, вона ледве дiждалась, поки генеральний писар вернеться додому, i, вглядiвши в вiкно, що вiн проїхав вулицею ва конi, зараз побiгла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними.

Не встигла Катерина i на лавцi сiсти, як у хвiртку вскочила Олена Нечаєва, менша Богданова дочка, i бiгцем побiгла до ганку. I її брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвiртка знов заскрипiла, i на подвiр'ї з'явився Данило Виговський, стрункий, рiвний, як стрiла, легкий на ходi, i швиденько попростував до ганку. Зараз за ним надiйшов полковник Тетеря, а за ним генеральний осавул Ковалевський, поважний, важкий на ходi, плечистий та поставний. Прибiгло ще кiлька жiнок старшини. В ганку стало аж тiсно. Олена Нечаєва та зо двi козачки пооступались з лавок i посiдали на сходах, щоб дати мiсце на лавках чоловiкам.

Усiм хотiлося побалакати про московських гостей, котрi на сей час усiм не припали до вподоби, навiть були неприємнi, а декому й противнi. Навiть слуга Виговського, старий козак, i той постерiгав, про що буде тепер розмова на ганку, i був такий цiкавий послухати ту розмову, що став коло ганку i насторочив вуха. Виговський вглядiв його i промовив:

— А пiди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!

"Треба бути обережним, — подумав Виговський. — Москва ще стоїть над нами з келепом, а цi бояри пiдкуплять в нас i слуг i випитають, що їм треба".

— Ну й гарнi ж гостоньки були оце в нас в Чигиринi! — почала розмову Катерина. — I вродилась, й охрестилась, а таких пенькiв ще не бачила в гостях в мого батька.

— Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене... панькався з ними, як з болячками, — промовив Iван Виговський.

— Це такi болячки, що було б лiпше їх повирiзувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тiла, — обiзвався щирий Данило Виговський.

Тетеря мовчав i тiльки хитро осмiхався усiм своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.

— Нагуркотiли, настукотiли московськi цi чорнi хмари та й посунулись на пiвнiч i бодай не вертались! — сказав старий Остап Виговський.

— Лiзуть в палац гетьманiв, мов гуси в тiк: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввiгнали в домовину мого тата, — сказала Олена Нечаєва.

— Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувiкають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городi! — додала Катерина й разом реготалась.

— Ну та й придбав гетьман собi приятелiв в Москвi! Цур їм, таким спiльникам! — додав Данило Виговський.

— I цур їм, i пек їм! Що правда, то правда, — обiзвався старий Остап Виговський. — Польськi пани кращi за їх.

— Принаймнi делiкатнiшi. А цi бояри i гордi, як сатана, i дурнi, як ступа, i чваньковитi, ще й до того наглi, наглi без мiри, без кiнця. Два роки минуло, як Україна доброхiть присягла московському царевi, а цi московськi зателепи вже порядкують та орудують на Українi, неначе вони завоювали наш край, неначе тричi побили нас в трьох битвах, — сказав Iван Виговський.

— Для їх, москалiв, для їх, стрiльцiв, став палаци, пускай їх в усi мiста, куди їм буде завгодно! — сказав Ковалевський.

— Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки мiстах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самiсiнькому гнiздi, — сказав Iван Виговський.

— А якi вони чуднi, оцi бояри! — обiзвалась Катерина. — Не сказати б — московськi попи в рясах та з патерицями... Як вступила я в свiтлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення i трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедiя!

— Де, в дiдька, вони схожi на попiв? Вони схожi на татарських мурз або на Батиєвих баскакiв, — бовкнув Данило Виговський. — Це правдива московська татарва, тiльки вiра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.

— Не мала баба клопоту, та купила собi порося. Оце ж i гетьман купив собi бiду, та й за свої грошi, — пожартував Ковалевський.

— Та якi вони лайливi! як вони грубо говорили з гетьманом! "Тобi, гетьмане, негоже! тобi, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, i Бога не боїшся, i людей не соромишся!" Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, — жартувала Катерина.

— I справдi: "поїхав мiй миленький, бодай не вернувся", як спiвають в пiснi, — додав Данило Виговський.

— Та якi ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крiзь сон в лiжку. Та все чогось позiхають... А пiт на гладких щоках так i дзюрчить, неначе залива з стрiхи. Я вже хотiла встати з-за стола та повтирати їм гладкi морди, бо з їх лобiв аж в полумиски капотiло, неначе з стрiхи, їй-богу, хотiла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я i польських послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.

— Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi бояри і чого нам сподiватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Україну пiд руку турецького султана. Здається, що, пiд турком нам буде вiльнiше, — сказав щирий Данило Виговський.

— Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та помiркує, то, може, скаже iнше, — обiзвався обережний Iван Виговський. — Може, i в Москвi бояри заспiвають iншої, як довiдаються i пересвiдчаться, що польськi пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.

Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, i з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурiсть.

— I добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообiдала з боярами, то з переляку втiкла б з Чигирина в Київ, — сказала Катерина.

— Та й я б не видержала i дременула б слiдком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярськi вереди та лайку, то кожний втiк би од їх хоч i до турка, — обiзвалась Олена Нечаєва.

— Од їх i поли врiж та втiкай чи до ляха, чи до турка, чи хоч i на край свiта. Ну та й цяця ж оцi московськi бояри! — говорив старий Остап Виговський.

— Нелегенько тепер i тiкати од їх, коли запряглись в московське ярмо, — сказав Iван Виговський. — Тепер вони тiльки кричатимуть на нас: "Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас, як схотять i куди схотять. А нашi — вони йтимуть пiд їх загадом, куди боярам потрiбно.

Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тiльки хитро осмiхався чорними очима, а потiм промовив:

— Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч i намуляє собi ним шию.

"Надвоє говорить Тетеря, що i в ступi не влучиш", — подумав Iван Виговський.

— Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярськi пампушки штурхнула б рогами. Ой грубi ж, ще й до того сапатi тi бояри! — говорила Катерина. — Ото буде про що розказувати Олесi, як оце вона приїде в Чигирин!

Гостi Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподiвано застукотiли колеса. За ворiтьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.

— Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вiвця з перебитою ногою, — крикнув погонич за ворiтьми на старого Ярему.

— Хтось приїхав, хтось приїхав! Годi тепер балакати про московських бояр, бо вiтер донесе нашу розмову аж до самої Москви, — сказав Iван Виговський.

"Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворiтьми? Видко, що хапається. Певно, щось спiшне! I хто б це був такий?" — вертiлась в його думка.

Ярема одчинив скрипучi ворота так раптово, що аж ворiтницi захилитались. Вiн вглядiв, що на возi сидiв лицар. В одчиненi ворота шугнули чорнi баскi конi, неначе чотири степовi орли, повернули кругом широкого двору i зопалу неначе осiли перед ганком. В повозi сидiв овруцький староста Юрiй Немирич.

Усi впiзнали його i вмить схопились з мiсця. Iван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетiли по схiдцях на крилах.

— Ого! Саrissimus dominus Немирич! — крикнув Iван Виговський.

— Тuus semper carissimus amicus et frater! — крикнув Немирич з воза i прожогом схопився i скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять рокiв.

Iван Виговський простяг руки i обняв його на льоту, неначе впiймав його на повiтрi. Немирич скочив додолу i тричi гаряче поцiлувався з Iваном Виговським.

Вже сонце скотилось над лiс i обливало двiр i садок червоним свiтом, обсипало лиснючi чорнi з сивиною Немиричевi кучерi, грало блиском на позолоченому держалнi його шаблi, на пiстолетi та кинджалi, заткнутому за черес, на золотистiй кольчузi, котру було видко на персах з-пiд широкого кунтуша. Немирич був рiвний станом, високий на зрiст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.

Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привiтались з Немиричем дуже привiтно. Iван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибiг по сходах на ганок, поцiлувався з старим Остапом i кинув жарт неначе на льоту:

— Ге! reverendissime pater! Сидите тут на ганку та хлiб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочiя! До шаблi та до списа! — крикнув Немирич до старого Виговського.

— Еге-ге! Моє вже минуло. Нам тiльки й зосталось, що на ганку грiтись проти сонечка, — сказав сивий дiд i засмiявся сухими, тонкими, нiби зiв'ялими устами.

— Просимо до господи! до свiтлицi! — просив генеральний писар Немирича.

— Спасибi! Навiщо йти до свiтлицi, коли й тут гарно... Сiдаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибiг до Чигирина, летiв день i нiч, — сказав Немирич i не сiв, а нiби впав як пiдкошений на стiльчик.

— Що ж там таке трапилось? Звiдкiль ясновельможний староста прибiг до нас, так що й воронi твої вкрились пiною, як я оце бачу? — спитав Iван Виговський в Немирича.

— Просто з венгерського стану навiсного Ракочiя з-пiд Люблiна, — сказав Немирич.

— Чого ж ваша вельможнiсть там був? — спитав старий Остап.

— Як чого? Я ж пристав до Ракочiя з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцiнiанами. Нас багато перейшло до Ракочiя, i оце ми бились з королiвським вiйськом. Провчили ми добре короля Яна-Казимiра! Багато панiв присягло на вiрнiсть Ракочiєвi, багато мiстечок та мiст ми поздавали самохiть трансiльванському князевi, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачiпати шляхту. Хотiв вiн обчикрижити нашi права i стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з Варшави. Ракочiй вже в Варшавi з вiйськом.

— Невже! — крикнули всi в один голос.

— Вже! Але був вiн в Варшавi довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богдановi спiльники отi Ракочiєвi вiвчарi та свинопаси, не вартi доброго слова.

— Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запiчку або на печi, отi вiвчарi, волохи та венгри, а не на полi битв, — обiзвався Iван Виговський.

— Вже чи так, чи iнак, а Ян-Казимiр буде пам'ятати до нових вiникiв, як небезпечно зачiпати шляхту. Шляхта ще й переднiше була пооддавала польськi мiста шведам i присягла на пiдданство Карловi Густавовi, щоб показати Яновi-Казимiровi, що шляхта в Польщi дужча за короля i зробить, що схоче. Тодi Ян-Казимiр мусив тiкати в Сiлезiю. А тепер i ми з Ракочiєм дали йому пам'ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати нашi права. Король хотiв приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурнi i приборкала короля.

— То ваша милiсть вкупi з шведами бились з королем? — спитав Данило Виговський.

— Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимiр намiрився обтяти нашi привiлеї i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведiв, а потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, — сказав Немирич, — але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочiя i оце прибiг просто з Ракочiєвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана...

Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився бiгти по сходах.

— Гетьман нiкого тепер не пускає до себе, вiн давно слабує. Тут тiльки що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i лiг на лiжко, бо дуже втомився. Здається, вiн вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом? — сказав Iван Виговський.

— Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника Ракочiя i його вiйсько. Ракочiй не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки, та усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не вартi вони, щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж з ними. Зараз поїду до гетьмана!

Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.

— Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять до гетьмана. Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi. Побалакайте з нами та оповiдайте нам докладно, чого там накоїли тi супряжичi з дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь! — впрошував Iван Виговський.

Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та привiтний голос неначе свiжим вiтерцем подихнули на палку, неспокiйну Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi боки, неначе його силою посадили на стiльцi, неначе хтось держав його силою на одному мiсцi i не давав йому знятись з мiсця i полетiти в гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокiйною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Вiн був ладен кидатись в усякi битви, переходити з шведського стану до Ракочiєвого або й до iншого, аби захистити привiлеї шляхти.

— Ракочiєве вiйсько — це якась наволоч, а не лицарське вiйсько, це ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та пастухiв. А до їх поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що живляться вiйною, та якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або мiстечко, зараз грабують, палять, руйнують, рiжуть товар, вiвцi, кури, качки, свинi, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п'ють, а потiм посваряться, полаються за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В їх все гульня та рiзанина. Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його i я. Менi сором бути в спiлцi з цiєю дикою ордою. Шведи... О! Це iнша рiч! Шведи — це шляхетнi лицарi: з ними варто держати спiл. А Ракочiєвi трансiльванцi... пху! Нi! Зараз поїду до гетьмана i усе докладно заповiщу. Нехай порве спiл з Ракочiєм!

I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi чималi очi його блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця. Ненависнiсть до дикої Ракочiєвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так що вiн не мiг всидiти на мiсцi.

— Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах переднiше за все й вартнiше за все. Сiдайте та вип'ємо по кубковi доброго меду та побалакаємо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана. Може, вiн подужчає до завтрього. Скидайте, carissime amice, кунтуш та кольчугу i будете в нас дорогим гостем! — сказав Iван Виговський i тихенько бiлою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати шаблю та витягати з-за череса пiстоль та кинджал.

— Коханий пане! ой, не здiймай з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом! — сказав Немирич i знов насунув на плечi кунтуш.

— Не доступитесь сьогоднi до гетьмана, бо вiн нездужає, про це нема що й казати... Чоловiче! випрягай конi та одведи до станi! — гукнув Iван Виговський до погонича. Немирич трохи заспокоївся. Iван Виговський плеснув тричi в долонi. Старий Ярема принiс здоровий жбан меду. Данило поналивав медом срiбнi кубки. Немирич вхопив кубка обома руками i втопив гарячi смажнi уста в холодний напиток, заспокоїв жагу i став i сам спокiйнiший. Випивши кухоль холодного меду, вiн глибоко зiтхнув, неначе з самого дна нервових персiв, i його очi одразу стали спокiйнiшi: їх гарячий блиск трохи пригас. Вiн скинув кунтуш, одчепив шаблю, а потiм скинув тонку кольчугу, сiв i заспокоївся.

— Навiщо це ваша милiсть їхала в кольчузi, коли в нашому краї, хвалить Бога, нiгде нема битви? — спитав Тетеря.

— А задля того, що по всьому Подiллi блукають ватаги надднiстрянських левенцiв та диких волоських заволок. Ракочiєва армiя потягла за собою довгого хвоста з розбишакiв та усяких волоцюг, неначе Батиєва дика орда. Ой, пiду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих розбишак. Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.

I Немирич знов схопився з мiсця. Його брала така нетерплячка, що вiн i попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи своєї зброї.

— Ласкавий друже! Нехай вже зостається на завтра ця справа. Ваша милiсть завсiди або на вiйнi, або коло книжки та коло науки, а все не всидить без дiла, — сказав Iван Виговський.

— Це правда. Марс та мудра Мiнерва — це улюбленi боги вашої милостi. Од шаблi та до книжки, од книжки та до шаблі, в цьому усе ваше життя, — обiзвався Тетеря.

— Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та до шаблi, од меча та до списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачiпати нашi шляхетськi привiлеї, нашу шляхетську вольнiсть! — сказав Немирич.

— А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з своїм королем, — промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди з московськими боярами i так жваво обмалювала їх навкруги, i спереду, i ззаду, що Немирич заслухався.

— Ваш панотець, — сказав Немирич, — а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в пiдданство Москвi. Я пристав до гетьмаиа, покинув свою соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестiє i вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому, доки й мого живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послiв i до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Українi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме i зломить нашi привiлеї, нашi умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед царем. А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б гетьмановi оступатись од Польщi.

— Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усiма нiкчемним, негодною людиною, — обiзвався Iван Виговський.

— То це так вiн назвав в вiчi нашого генерального писаря, великого канцлера України! — крикнув Немирич i схопився та нiби скипiв. — Так назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це перевдягненi в дорогi шати неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi й гордi, як сатана. Вони здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не тiльки нам, а й самому гетьмановi.

Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали. Катерина, Олена й iншi жiнки повставали, розпрощались i пiшли додому. Тихi, делiкатнi сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на яснi фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад Днiпром, навкруги обрiю, небо нiби пiдперезалось фiолетовим поясом — широкою гарячою фiолетовою смугою. А серед тiєї смуги викотився на небо здоровий, як вiко з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi, неначе кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.

Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi знов розговорились, i розмова їх велася довго, доки не залиснiв свiт мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду красуня Iвана Виговського, на високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi i довгому волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi Тетерi. Свiт блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних жбанах та кухлях i освiчував найпросвiтнiшi чола тодiшньої України, найпросвiтнiших її синiв, що вже були зовсiм європейцi i стояли нарiвнi з лiпшими європейцями i бажали добра Українi, i дбали про її гаразд, про її просвiтнiсть скiльки в них було змоги й сили.

Юрiй Немирич зовсiм заспокоївся, одпочив пiсля важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою давню вандрiвку в чужоземнi краї: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна. Старий дiд Остап слухав, неначе дитина слухає казку.

— Якого там дива я тiльки не бачив! Якi там пишнi краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгiвля в Амстердамi, в Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з моря в порти, неначе степовi орли, i привозять скарби з далекого сходу, з багатої Iндiї. Якi там багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки розбишацькi турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв — неначе хатiв в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давнiх лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще стоїть шляхта на своїй волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.

— Стоїть тiльки в Польщi, це правда, — обiзвався Iван Виговський.

— Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москвi: при Москвi нiгде нiчия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, i загасить те свiтло науки, що i в нас засвiтилось. Помре старий гетьман, тодi нам треба повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привiлеї, — сказав Немирич.

— Я й сам бачу, що нi волi, нi науки Москва не понесе на Україну, а понесе тiльки грубих, здирливих та лайливих бояр, — обiзвався Iван Виговський.

— Тодi нам треба б заснувати на Українi вищi європейськi школи для мирської науки, унiверситети, от хоч би в Києвi та в Вiнницi або деiнде, — тихо промовив Немирич.

— Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись i заснуємо, — промовив Iван Виговський i задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здiйснити отi золотi мрiї Немиричевi та й свої на добро, на просвiтнiсть рiдної України.

— Тiльки шкода, що гетьман знiс унiю... Навiщо було зачiпати унiю? — обiзвався з кутка старий Остап Виговський.

— Нi, тату! Унiї нам не треба, — сказав Iван Виговський. — Од неї в нас тiльки сварка та змагання i мiж нами самими, i в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камiнь за пазухою держи! Ляхи не повиннi микатись в нашi справи, хоч би ми й пiд Польщею.

Вже мiсяць високо пiдбився вгору, а гостi ще довго сидiли та балакали про невiдому будущину України, про її просвiту та вольнi права. Але в усiх тiльки й мови було про права шляхти, котра в Європi вже втрачувала свої геть-то вже широкi феодальнi привiлеї, як шкiдливi для широкого розвитку народу й городян.

— Як будемо коли пiд Польщею, то козакам треба зрiвняти свої права з великими привiлеями польської шляхти i стати шляхтичами на Українi; отодi нами нiхто не насмiлиться орудувати по своїй вподобi: нi король, нi сейм в Варшавi, нi цар, нi бояри, — сказав Немирич, встаючи з-за стола.

Iван Виговський задумався, похиливши голову, i мовчав. В його мигали думки про уклад на Українi, який треба було запровадити, який здавався Немиричевi i йому найлiпшим.

"Немирич каже правду: найлiпше було б, щоб козаки мали права й привiлеї на Українi, якi має польська шляхта в Польщi", — майнула думка в Виговського.

Чи думали, чи гадали цi найпросвiченiшi люди свого часу на Українi, що великi шляхетськi привiлеї впадуть вагою на народ, i що вони самi потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морi, а їх нащадки, споляченi до п'ят, стануть ворогами Українi й народовi...

Ще довго балакав Немирич i розказував про пишнi чужоземськi краї. Гостi повечеряли на ганку i розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ганку на лавi i лiг на одпочинок. Але сон не брав його. Мiсяць високо пiднявся на небi, i на ганок впала тiнь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в мiсячному сяєвi... А в його думцi виникали якiсь чудовi чужоземськi здоровi мiста десь над Рейном, десь над морем в Голландiї. Вiн неначе бачив кораблi в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, нiби бачив якiсь собори пишнi, високi, бачив школи. I це усе вiн переносив в своїй думцi на Україну: багатi кораблi уявлялись йому вже на Чорному морi, а школи — в Києвi, на Українi... I йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тiльки позаводити це усе i на Українi.

V.

Гетьман Богдан вже був старий i часта нездужав. Виговський знав, що йому зосталось недовго жити i передпочував, що вiн сам швидко буде обраний на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсiм слабий, покликав до себе старшину i просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрiя, а досвiдного у всiх козацьких справах Iвана Виговського або полковника Лисницького. Наїжджаючи в Київ до Олесi, Виговський оповiдав Олесi про волю гетьмана, про свої надiї. Честолюбнiй Олесi ця думка сподобалась.

— Ото якби менi довелось в'їхати в Чигирин гетьманшею! От би я тодi пiдвела голову вгору i показала б себе своїй гордовитiй та неласкавiй до мене рiднi! — говорила Олеся Виговському. — Тодi б i вона схилила голови передо мною. Ой, яка б я була рада! Я в'їхала б в Чигирин пишно, як польськi королеви в'їжджають в Варшаву, бо хiба ж я тодi не була б королева на Українi або трохи не королева? — говорила Олеся, розпускаючи свої смiливi мрiї, котрi збурювали її честолюбну натуру, перейняту в наслiдок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та матерi, з роду князiв Соломирецьких.

— А знаєш, моє серце, що твої мрiї можуть справдитись навiть швидше, нiж ти гадаєш? — говорив Виговський. — Гетьман зовсiм недужий, i слабiсть в його смертельна. А пiсля його тiльки мене оберуть за гетьмана, принаймнi доки гетьманiв син Юрiй скiнчить науки в Київськiй академiї. Душа моя почуває, що так воно станеться.

— Ото я була б рада! Ой, яка б я була тодi щаслива! Хоч би на кiлька рокiв менi того блиску, тiєї слави, того високого становища! — марила Олеся, сидячи поруч з Виговським на софi. — I знаєш що, мiй коханий Iване? Я готова зостатись в Києвi, аж доки не помре старий гетьман, хоч я люблю тебе, i мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за гетьмана, тодi я в'їду в Чигирин, мов королева.

— Про мене й зоставайся в Києвi, хоч менi важко жити без тебе. Але я вже не молодий: серце моє любить тебе тихо, як тихо грiє осiннє сонце, — говорив Виговський.

— Тiльки приїжджай до мене з Чигирина частiше!

— Ой, важко менi жити без тебе в Чигиринi солом'яним удiвцем, — сказав Виговський, зiтхнувши, — але для тебе я готовий на все згодитись.

I сталося справдi так, як говорив Виговський.

27 iюля 1657 року помер гетьман Богдан. Ще перед смертю Богдана козацькi полковники, поважаючи старого Богдана, обрали за гетьмана його сина Юрiя, не вважаючи на те, що сам Богдан радив їм вибрати за гетьмана або Лисницького, або Виговського. Але як тiльки помер Богдан, козаки схаменулись i почали нарiкати, що над ними постановили гетьмана, котрому було всього шiстнадцать рокiв, i перестали покорятись Юрiєвi. Юрiй питав поради в Виговського, що йому вчинити.

— Оповiсти збори на раду, зречись гетьманства, поклади булаву, а я й уся генеральна старшина так само зречемося свого уряду. Нехай козаки вибирають за гетьмана й старшину, кого схочуть. Може, як ти зречешся гетьманства, козакiв це вразить, i вони стануть прихильнiшi до тебе, — так радив Юрiєвi Виговський, але в його була думка: самому взяти булаву.

Про раду оповiстили. Виговський закликав на раду полковникiв, сотникiв та по два козаки з кожної сотнi. Такий був давнiй козацький звичай. Для ради Виговський i його прихильники призначили гетьманський двiр, щоб в йому змiстилось небагато козакiв. Тим часом Виговський пiддобрювався до козакiв, звелiв викотити з льохiв кiлька бочок горiлки, напував простих козакiв горiлкою, справляв для їх багатi обiди, сам частував козакiв, сам пив й прикидався п'яним, щоб пiдiйти пiд козацькi норови, бо Виговський не любив пити i нiколи не був п'яний.

В недiлю 24 серпня довбишi вдарили на раду. Козаки рушили в двiр. Як тiльки двiр став повний козакiв, ворота навiщось зачинили. Багато козакiв i сила хлопiв зостались за ворiтьми.

З дому вийшов Юрiй з булавою в руках. За ним несли бунчук, обтiнюючи його голову.

— Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд, котрий ви менi дали, пам'ятаючи мого батька, але я ще молодий i недосвiднйй, i не менi пiдняти й знести на собi вагу гетьманського уряду. Вибирайте собi за гетьмана iншого, старшого i вартнiшого за мене. От вам булава й бунчук!

Юрiй поклав гетьманськi клейноди на стiл, поклонився i пiшов в дiм. Пiсля Юрiя вийшов Виговський, подякував козакам за честь, зрiкся писарського уряду, поставив на стiл чорнильницю i одiйшов в дiм. Обозний Носач поклав на стiл свiй пернач та печатку, поклонився i одiйшов.

Гетьманська булава лежала на столi серед двору, i багато було таких, що хотiли її взяти, та не насмiлились без волi народу.

Тим часом за ворiтьми пiднявся шум, неначе там шумiв бiр або загуло море на вiтрi. Пiднявся крик стовпища, котрого не пустили в двiр, котре догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нiкого не пустити на раду. Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворiтьми неначе заклекотiло море в час бурi мiж скелями.

— Бий ворота! ламай баркани! — кричали козаки за ворiтьми. — Висаджуй ворота! Нас не пускають на раду!

Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались помiж козаками i похапцем питали:

— Кого хочете вибрати собi за гетьмана?

— Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! — крикнули козаки.

Юрiй вийшов з дому i сказав, що йому треба їхати до Києва i вчитись в академiї.

Тодi вихопився якийсь сотник i гукнув.

— Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собi, а командувати вiйськом буде Виговський i на той час буде брати булаву й бунчук з рук Хмельниченка.

— Дайте менi час подумати, — обiзвався Виговський.

Рада дала йому часу три днi.

В середу 27 серпня довбишi знов вдарили на раду. Знов зiбралась рада в гетьманському дворi. Рада знов викликала Виговського i просила його взяти булаву на той час, поки Юрiй скiнчить науки i дiйде до повного зросту. Виговський все кланявся i зрiкався. Спустивши очi вниз, з покiрливим видом, з сльозами на очах вiн дякував радi за честь, одмагався i просив вибрати за гетьмана кого здатнiшого.

"Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи програю?" — вертiлось в його головi, неначе якийсь маятник стукав i вибивав в його душi цi слова, стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце в грудях стукотiло, кидалось, неначе рвалось, хотiло вирватись з грудей. Виговський ждав, що от-от настане одна мить, коли вiн або все програє, або все виграє. Вiн усе кланявся та одмагався, говорив тихо, спокiйно, але почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасницi, що йому забиває дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що вiн сам у битвi десь на Жовтих Водах або пiд Корсунем, що настає час, коли битва буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський одмагався i кланявся, козаки ще бiльше просили його взяти часово булаву. Роздратованi упертiстю писаря, козаки почали вже, по-козацькому звичаю, закидати на лайку. Тодi Виговський, нiби знехотя, присилуваний волею ради, згодився взяти часово булаву. Рада крикнула радiсно. Цей крик неначе воскресив Виговського. Вiн весь задрижав на радощах.

Тодi Виговський сказав:

— Як же менi прийдеться пiдписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в Києвi, доки вiн стане станiвним чоловiком?

Тодi з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського i промовив:

— Нехай пан Виговський пiдписується так: "Iван Виговський, гетьман на той час, вiйська Запорозького", бо коли в його будуть клейноди, то правдивим гетьманом буде вiн.

— Добре! Нехай буде так! — гукнули козаки. Виговський взяв булаву i сказав так:

— Ця булава доброму на ласку, а злому на карнiсть; а манити в вiйську я нiкого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Вiйсько Запорозьке без страху не може бути.

На радi в Чигиринi були не всi козацькi полковники, i ця рада могла здаватись нiби не зовсiм законною. Виговському хотiлось таки, щоб уся старшина настановила його правдивим гетьманом. Вiн оповiстив знову раду у Корсунi на 25 сентября. З'їхались усi полковники i сотники, прибув i польський посланець Казимир Беньовський та Юрiй Немирич, овруцький староста, шляхтич православної вiри. На цiй радi вибрали й затвердили Виговського на гетьманствi.

Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз поїхав в Гадяч i викопав з землi закопаний гетьманом Богданом в Гадяцькому замковi великий скарб, цiлий мiльйон талярiв. Виговський вважав на цей скарб як на козацький, скарбовий, а не за власний, Богданiв. Цей скарб Виговський задумав тратити для своїх замiрiв, щоб оддiлити Україну од Москви i оддати в пiдданство польському королевi; думав за Богдановi таляри найняти орду, найняти в свiй Чигиринський полк нiмцiв i ходачкових шляхтичiв для своєї особистої оборони.

Виговський вернувся в Чигирин щасливий, веселий, вдоволений. Вiн перебрався з своєї тiсної убогої кватири в палац померлого гетьмана, новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове добро, як на палац гетьманський, ранговий. Високо пiднявши голову, вiн гордо походжав по просторних свiтлицях, устелених перськими килимами, обвiшаних дорогою збруєю, дорогими рушницями, шаблями, прикрашених полицями, на котрих лиснiли срiбнi та золотi миски, жбани, тарiлки, кубки, пугарi та чарки. Смiливi думи заворушились в його головi, замиготiли, як блискавки в темну нiч. Власть, слава, честь, золото i срiбло, багатство, блиск, iдеали полiтичнi, щастя України, просвiтнiсть — все це натовпом товпилось в його головi, змiшалось в думах, як золото й срiбло, пересипане перлами, облите огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана, не давали спокою, то шугали орлами, то линули пташками, заслiплювали його, забивали памороки.

"Ой думи мої, думи, золотi мрiї! аж тепер ви справдитесь, як пишнi золотi сни. Тепер сила в моїх руках! Тепер я поверну назад колесо iсторiї України! Не пущу я тепер на Україну грубих причепливих московських бояр, одiрву Україну од Москви i оддам в пiдданство польському королевi. Онде мої iдеали! Онде зразець для України! Он звiдкiль поллється на мене слава й золото! Король щедрий, вiн надарує мене за цей вчинок землями, селами, лiсами, золотом i срiблом. Я поставлю умову для Польщi, щоб Україна стала великим князiвством... щоб забезпечити мiцнiше незалежнiсть од Польщi... Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю i славою, вдоволю її золотi давнi мрiї, обсиплю золотом та перлами. Народ не пiде за мною... але в мене тепер сила в талярах... Найму орду, найму полякiв, заб'ю баки хлопам i простим козакам i таки пристану до Польщi, до просвiченої i вольної польської шляхти. Заведу я тодi на Українi просвiчену козацьку шляхту, заведу школи, унiверситети, заведу просвiтнiсть, високо пiднесеться моя рiдна Україна, як високо стоїть Європа. Ох думи мої, думи золотi! Треба написати Олесi, нехай їде до Чигирина! Нехай їде з блиском, з честю! Нехай в'їжджає в Чигирин з великим поїздом!"

Виговський зараз послав козака-верховця в Київ з листом до Олесi, в котрому оповiстив її, що козаки вибрали його за гетьмана, i велiв їй прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радостi. Вона почувала себе такою щасливою, що зразу поздоровшала, i незабаром щастя i радiсть закрасили рум'янцями її лелiйно-бiлi щоки. Дiставши звiстку од гетьмана, Олеся забажала побувати в князя Любецького та в панi Суходольської. Але вона добре знала, що зусiм втеряла в них ласку пiсля того, як вийшла замiж за Виговськога не послухавши їх поради. Олеся послала до їх тiтку Якилину на розвiдки.

Тiтка Якилина другого дня вранцi побiгла до князя Любецького нiбито по дiлу за свiй хутiр коло Києва, котрий вона оддала в посесiю Любецькому, i при цiй нагодi розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, i Олеся тепер вже гетьманша.

Князь Любецький витрiщив з дива на Якилину свої чорнi очi; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподiвались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. I князь, i княгиня тепер постерiгали, що не вони, князi та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищi особи на Українi. Обоє вони стали ласкавiшi до Якилини Павловської, вiтали її ласкаво, були ввiчливi до неї i просили, щоб Олеся прибула до їх на обiд другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесi, як її привiтно прийняли обоє Любецькi. Олеся засмiялась.

— Тепер вони заспiвали iншої й веселiшої, заспiває iншої i мiй старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, — сказала Олеся.

Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обiд до Любецьких. Там вони застали i Суходольську. I Любецькi, й Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були переднiше. Не тiльки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесi, поздоровляли, цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але її очi виявляли ледве примiтну насмiшкуватiсть. За столом Олесю посадили на першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь — по другий.

— Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Українi мiж усiма козачками, — говорив Любецький. — Тiльки пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу мiж козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жiноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так i польської. Не забувай i про Польщу, бо хоч гетьман Богдан i оддав Україну Москвi, але Польща ще стоїть, ще не впала i буде сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона стоїть i процвiтає, бо ми звiдтiль добули собi шляхетськi й панщаннi привiлеї i вищу просвiтнiсть.

— Добре, добре, князю! — обiзвалась Олеся, хоч вона й почувала в душi, що нездатна по своїй вдачi втручуватись в полiтичнi справи i заправляти ними, бо любила бiльше домове й сiм'єве життя.

— Намовляй i настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобi радить князь, — додала й собi Любецька, подаючи Олесi кубок чудового меду пiсля останньої потрави.

Помирившись з Олесею за обiдом, Любецькi знов обцiлували Олесю i в уста, i в щоки i розпрощались з нею.

— Тобi, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опiкуна, попросити в його вибачення. Все-таки вiн твiй опiкун i доводитися тобi дядьком, — сказав Любецький на прощаннi.

— Думаю поїхати оце завтра, — сказала Олеся. I вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тiткою Якилиною та з її двома дочками.

Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподiвався їх до себе в гостi i був дуже здивований.

— Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигиринi, — промовив Христофор ласкаво й привiтно.

— Нi, мiй дорогий дядьку! Я довго слабiла, а потiм завагонiла i породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще й досi не була. Так якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман хоче, щоб я в'їхала в Чигирин з пишнiстю, вартою високої особи, вартою гетьманшi, — сказала Олеся.

— Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'їхати в Чигирин з парадом i з пишнiстю. Але ти не маєш доброго екiпажа: твiй, ще батькiвський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартiсть, i їдь до Чигирина з пишнiстю, а ти тепер висока особа.

Олеся поцiлувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було двоє дверець з вiкнами.

— Окрiм того, — говорив старий Стеткевич, — не годиться тобi їхати самiй: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрiй Немирич й iншi українськi шляхтичi. Вiзьми з собою тiтку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай їде з тобою i оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат.

— Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! — аж крикнула Павлина Рудницька. — Ото надивлюсь на людей i побачу свiта!

Вона встала i поцiлувала в руку Христофора Стеткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками.

— Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! — говорив далi дядько. — Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привiлеї. Не забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до неї з Польщi. I коли я дiстав просвiтнiсть, добувся розумом до вольних просвiтних соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з Європи, але дiстав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить i нiякого свiта не пустить i з Польщi, i з-за границi; тодi темрява вкриє Україну.

— Добре, дядю, добре! — сказала Олеся, але її думки вертiлись не коло просвiтностi Європи та Польщi, а коло французької карети та уборiв. Вона вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного в'їзду в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi, в жупани, в плахти та в намiтки.

Олеся i Павлина зiбрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києвi, щоб пошити собi нове убрання. Швидко потiм вони виїхали до Києва.

Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Василькiвського, котрий вчився кравцювати в Варшавi i вмiв шити моднi польськi убори. I Олеся, й Павлина, i тiтка Якилина понабирали собi дорогої матерiї на сукнi. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тiтку, щоб вона взяла з собою в Чигирин i своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прiсю. Тiтка пристала на це i почала й їх прибирати та чепурити. Олесинi знайомi та далекi родички, Лговська i Подарицька, запрошенi Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотiли їхати до Чигирина, скiльки їх не благала Олеся. Тiльки Олесин дядько, князь Соломирецький обiцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої iнтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Українi коло Бара, звiдкiль його вигнали козаки як католика.

Гетьман дав знати Олесi через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрiнути її в Чигиринi, як високу особу. З поїздом Олесi виїхала i невiстка її Маруся Стеткевичева, жiнка брата її Юрiя, котрому гетьман обiцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафiй Виговський, що проживав в Києвi, не поїхав з гетьманшею до Чигирина i прибув перегодя, щоб жити при синовi.

В той час в Богдановому домi проживали Богданiв син Юрiй, шiстнадцятилiтнiй хлопець, та третя Богданова жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв. Овдовiвши пiсля першого чоловiка Пилипа, вона вийшла замiж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворi гулянки та п'янство i була доброю, господинею в домi. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палацi двi свiтлицi, а Юрiєвi — одну кiмнатку рядом з свiтлицями старої гетьманшi, щоб вона повсякчас мала спроможнiсть наглядати за молодим слабовитим i неслухняним хлопцем.

Просторнi свiтлицi покiйника Богдана були розкiшно убранi й вимальованi усякими арабесками. На дверях були намальованi картини з давньої священної iсторiї. На поличках блищали рядки дорогого срiбного й золотого посуду: полумискiв, блюд, усяких кубкiв та здорових пугарiв. Все в свiтлицях було поновлено, вичищено, вибiлено. Свiтлицi прибирались, як iк Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманшi.

Виговський дав знати листом Олесi, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрiнути з пошануванням її поїзд. Вiн просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першої жiнки, Катерину й Олену, щоб вони стрiли нову гетьманшу в найбiльшiй свiтлицi з хлiбом та сiллю.

В самий день приїзду Ганна Хмельницька сидiла в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зрiст i трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На нiй було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квiтками, кунтуш, та шовкова бiла намiтка, переткана срiбними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест вiзантiйської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покiйного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської i задумалась серед тишi, котра панувала в здоровому домi, нiби завмершому пiсля смертi старого гетьмана. Ганнi Хмельницькiй було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманшi, але вона мусила коритись, мусила згодитись.

"Ох Боже наш милостивий та милосердний! — думала Ганна, сидячи коло стола, пiдперши щоку долонею. — Минула моя слава, як красне лiто, i тепер я мушу чинити, що менi загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче вiн оддати своїй жiнцi-шляхтянцi. Як я прибула в Богданiв палац, мене нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями, а тепер я, така сама гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував вiн обiдати вкупi з чужоземськими посланцями... А колись я мала своїх гайдукiв, своїх паннiв, дiстала од гетьмана право видавати гетьманськi унiверсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi посланцi... А тепер... Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".

I стара гетьманша пiдвела вгору свої пишнi карi очi i зiтхнула важко-важко, аж її широкi плечi та голова, заверчена срiблястою намiткою, пiдвелась вгору.

Дверi рипнули. Ввiйшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Вiн поклонився Ганнi i поцiлував її в руку.

— Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, йдiть до свiтлицi i будьте напоготовi з хлiбом та сiллю, та не забудьте привiтати мою Олесю щирою привiтною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богдановi: Катерина Виговська та Олена Нечаєва. Ви станьте посеред свiтлицi, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побiч вас.

— Добре! зараз iду! — сказала Ганна, виходячи вкупi з Виговським до парадової свiтлицi, де сидiли на довгiй канапi, застеленiй розкiшним перським килимом, Катерина й Олена.

Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. — На Катеринi був дорогий парчевий зелений з дрiбними золотими квiтками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убiр з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв, на котрому внизу висiли зубчастi причiпки, облямованi кругом нiби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на нiй був оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору i шовкова голуба спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На шиї бiлiло шiсть разкiв чималих перлiв i один разок добiрних брильянтiв —подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак нової гетьманшi, i Катерина, i Олена не завертiли голiв намiтками, а надiли парчевi золотi низенькi очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi срiблястi намiтки.

— Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i хлопець, але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, — сказав Виговський i вийшов в двiр виряджати сотню козакiв, котра пiд проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустрiч поїздовi за Чигирин на київський шлях.

Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В свiтлицю влетiв Юрась, худенький, блiдуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив галасу на всю свiтлицю.

— Мамо! що це таке? що тут дiється в палацi мого батька? — кричав Юрась.

— А що ж тут дiється, сину? Ми зiбрались оце стрiчати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути її отут в свiтлицi, вкупi з нами, — обiзвалась до його Ганна Хмельницька.

— Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господi? Що це тут витворяє Iван Остапович? — репетував Юрась на всю свiтлицю.

— А що ж вiн витворяє? — обiзвалась Олена Нечаєва. — Стрiчає нову гетьманшу, Олену Богданiвну.

— Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої конi?

— Нi, не знаємо. А де ж твої конi? Певно, в станi, — промовила Ганна Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася.

— Еге! в станi... в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мої конi! А Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! — кричав Юрась. — Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то мене б не брала така досада, як за мої конi.

— Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi твої конi, — обiзвалась Ганна, — i повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як твої конi постоять час в повiтцi.

— Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повiтцi свої конi, та мої? Хто тут господар в домi? Вiн, чи я? Я — господар! Я — гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i Суботiв, викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон талярiв, i забрав теж на булаву. Це гарно! Я — гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в Гадячi моїм батьком грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!

— Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьманської булави на який час, бо тобi треба їхати до Києва в академiю та кiнчати науки, — сказала Ганна.

— Навiщо менi їхати до Києва? Я й дома скiнчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої конi не поставлять в моїй станi! — репетував Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.

Ганна Хмельницька схопилась з мiсця i кинулась до Юрася. Вона зауважила, що вiн став дуже роздратований, i боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами i трохи заспокоїла, обiцявши, що його конi знов поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'їзд гетьманшi та роз'їдуться гостi. Юрась заспокоївся.

— Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрiчати вкупi з нами молоду гетьманшу, — сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози одразу висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну хворобу; тепер та слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.

Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху — дрiбок солi.

Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:

— Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!

Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив:

— Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з'явився на шляху за верстов п'ять-шiсть од Чигирина!

— Час менi виїздити з козаками назустрiч моїй гетьманшi! Прощавайте тим часом! — промовив гетьман до Ганни Хмельницької i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав своєї гетьманшi й гетьман з старшиною.

Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла чутка, що молода гетьманша — дочка князя, що вона їде з великим поїздом в золотiй каретi, а за нею їдуть усе князi, шляхтичi та польськi сенатори, котрi знов запанують на Українi за нового гетьмана. Мiж простим народом розповсюдилась чутка, що вкупi з гетьманшею наїдуть польськi пани i привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма знов заведе панщину.

Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрiй сидiла гетьманша, її невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловської. На всiх конях над головами, на кракiвських високих хомутах, манячiли червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих сидiли Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi багатенькi шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за її веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з Павлиною Рудницькою. I перед поїздом, i позад поїзда скакали на конях козаки, а позад усiх їхали на возах дворовi слуги гетьманшi: кондитер, пивничий i кравець Василькiвський, котрий згодився їхати до Чигирина за добрi грошi.

Гетьман i Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив дверi в свiтлицю i провiв її, взявши пiд руку. Гетьманша була убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно накрохмалений бiлий як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i справдi вступила в господу Виговського, нiби яка королева. Козацькiй старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе й осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi знайомi так само були багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то в французькi сукнi. Уся свiтлиця сповнилась гiстьми.

Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i подала їй хлiб та сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.

— Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, — тихо промовила Хмельницька до Олесi.

— От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, — тихо обiзвалась Олеся, — в шляхтичiв нема цього звичаю.

— А ми, по нашому старому звичаю, стрiчаємо тебе з хлiбом-сiллю. Пошли тобi, Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з Iваном Остаповичем панували довго, жили в щастi та в добрi i дiждали онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку!

— Спасибi! спасибi! — промовила Олеся. Катерина приступила до Олесi, взяла з її рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i поставила блюдо на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась з нею тричi, потiм вони обидвi, в знак обопiльної поваги, як обидвi гетьманшi, поцiлували одна другу в плече. Привiтавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною.

— А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, — сказала Ганна.

— Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! — обiзвався насуплений Юрась.

Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася.

— Я з Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Києвi i таки частенько бували одна в другої в гостях. А от тепер ми вже й рiдня, — сказала Олеся, обертаючись до Катерини.

— О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з ким i поговорити, i розважити себе, — обiзвалась весела й говорюча Катерина.

Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок. Ганна привiталась з ними дуже привiтно i щиро.

— Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх твоїх гостей сiдати в нашiй господi! — просила Ганна Хмельницька.

Молода гетьманша сiла на турецькiй софi на першому мiсцi. Родички посiдали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сiдати. Полковники й сотники посiдали на стiльцях та на довгих ослонах проти гетьманшi. За козацькою старшиною слiдком натовпилось в покої чимало усякого народа, мiщан та простих козакiв. Домашня прислуга заглядала в дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв нової гетььманшi. I козакам, i мiщанам не сподобався пишний приїзд гетьманшi та її родичок в дорогих блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкiшна обстава приїзду нової гетьманшi була схожа на обставу поїздiв українських католицьких панiв та польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з України.

— З молодою гетьманшею наїхала шляхта провославна. Чого доброго, слiдком за цiєю шляхтою наїде до гетьмана в Чигирин і польська шляхта, — гомонiли козаки й хлопи, оглядаючи з усіх боків блискучi екiпажi, кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях.

Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi і випровадити з свiтлицi зайвий натовп мiщан та козаків.

Як же тобi, панi, показався наш Чигирин? Здається, ти оце вперше в Чигиринi? — спитала Хмельницька в гетьманші.

— Після Києва вiн менi здається дуже простим. Менi не сподобалось, що в Чигиринi дуже багато вiйська, дуже багато козаків. На яку улицю не поверни, скрiзь козаки та козаки, неначе я опинилась десь в вiйськовому таборi, — промовила Олеся.

— Бо Чигирин — вiйськове козацьке мiсто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козакiв? — спитала в Олесi Олена Нечаєва.

— Нi, не те, що не люблю... але де багато вiйська, там жити недобре, неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як у Києвi коло святої Софiї, де тепер оселились московськi стрiльцi. Я, бачте, шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, — сказала Олеся.

— Нiчого те, нiчого! — обiзвався гетьман Виговський. — Поживеш в Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як потеплiшає надворi, переїдемо на життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та свiтлий. А там сади, як рай, там пасiки в садках, куди не повернись. Там тобi буде спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу.

— От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навiдуватись в Суботiв, — промовила Катерина.

— Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в новому мiсцi, мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на далекiй чужинi, — сказала Олеся до своєї давньої знайомої Катерини, котру вона любила за її веселу вдачу i за природжену розмовнiсть.

Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька старшина гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було, що гостi були притомленi пiсля далекої дороги. Молода i проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позiхнула, а потiм встала з стiльця, потягла за руку з собою Маринцю, i вони вдвох пiшли кругом свiтлицi, оглядаючи химерно посплiтуванi малюнки на стiнах та дорогу зброю, що була порозвiшувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину, почала бiгати i навiть пустувати. Маруся Стеткевичева спробувала спиняти свою дочку, але Христина про неї й вухом не вела i пiдбивала на пустощi й Маринку; здiймала з стiн рушницi та шаблi i подавала Маринцi, котра не знала, що робити з тими рушницями та шаблями, i вертiла їх у руках. Гетьманша насилу впинила Христину i звелiла паннам не зачiпати того, що до їх не належиться. Христина надулась i сiла. Маринка сiла поруч з нею, i вони почали тихо балакати про молодих сотникiв, котрi сидiли проти їх.

Тим часом вiстовець дав знати, що їде посланець од короля — Беньовський, котрого гетьман сподiвався до себе на днях. Гетьман вислав йому назустрiч двох полковникiв, а сам з старшиною вийшов на ганок i ждав його. Приїхав незабаром i Беньовський з двома панами. Виговський щиро привiтався з ним i запросив до свiтлицi. Незабаром в свiтлицю вступив Казимир Беньовський, давнiй приятель гетьмана Виговського, тепер посланець з Варшави у польського короля. Вiн ввiйшов в свiтлицю тихою, поважною ходою, i Виговський знов привiтався з ним, обнявся навхрест i тричi поцiлувався. З цього гарячого i радiсного привiтання можна було зауважити, що гетьман i пан Беньовський вже давненько, ще за живоття гетьмана Богдана, були в великому приятельствi. Не потаїлось це їх, очевидячки, давнє приятельство i од козацької старшини, i од Олесi.

Виговський взяв за руку Беньовського i повiв до Олесi:

— Моя дорога гетьманшо! Це ясновельможний пан Казимир Беньовський, волинський каштелян i посланець од його милостi найяснiшого короля. Прибувши цим часом до Чигирина, його ясновельможнiсть хоче поздоровити тебе, гетьманшо.

Гетьманша встала i радо привiталась з Беньовським. Беньовський навистрiчки почав говорити їй красномовну промову. Вiн вславився своїми промовами i в Польщi, i на Українi, задля того король часто вибирав його за посланця на Україну, коли треба було облесливими словами прихилити козацьку старшину до польських iнтересiв i, само по собi, пiддурити її красномовними обiцянками. Беньовський став серед свiтлицi проти гетьманшi, щоб сказати свою привiтальну промову. По стародавньому звичаю ораторiв вiн починав свої промови або од Адама й Ноя, або од самого Бога, що в нашi часи виходить трошки смiшно.

— Найвищий розум, котрого ми нарiкаємо Богом, найвища сутнота, цар над небом i землею, колись сотворив першого чоловiка Адама i першу жiнку Єву, — так почав Беньовський свою промову. — Найвища сутнота увiв першого чоловiка i його супружницю в пишний рай, зумисне для цiєї першої пари засаджений. Ви, ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом тепер в Чигиринi та в Суботовi, як Адам i Єва були в раю. Вiтаю ж вас, ясна панi з великого роду, i бажаю вам щастя-долi в цьому новому раю на пишнiй Українi, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом нiби королеви на Українi по вашому становищу в українському суспiльствi.

Беньовський поцiлував гетьманшу в руку, вона поцiлувала його в плече.

— Прошу ж вас, ясновельможний пане, сiдати. Будьте нашим приємним гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигиринi i в нас в гостях, хоч ви й далеченько-таки од нас живете, — сказала гетьманша.

Беньовський сiв проти гетьманшi коло стола.

— Ох, не близький свiт! Я тепер пробуваю в своїй маєтностi на Подiллi, коло Бара, але бiльш того, що живу в Варшавi або на Волинi.

— Прибувайте до нас частiше, будете оповiдати менi про Варшаву, про двiр, про двiрськi звичаї, про двiрське життя: буде що менi послухати, бо я, признаюся, дуже цiкава знати; як живуть люди, вищi за нас i просвiтнiшi.

— Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибi!

— Тут, в Чигиринi, в палацi гетьмана Богдана, все дуже по-старосвiтському: на стiнах, за образами, вишиванi рушники, на стелi понамальовуванi янголи та усякi малюнки, неначе в церквi. Це менi не подобається.

— Чому ж? Янголи нiкому не шкодять, — Обiзвалась стара гетьманша Ганна.

— Воно так, але церква церквою, а палац палацом, — сказала Олеся. — От у палацi мого покiйного панотця, i в князя Соломирецького, i в князя Любецького то все вже по-чужоземському: на стелi скрiзь понамальовуванi амури та венери, як в Луврi або в Варшавi в палацi короля.

— Нiчого те, ясновельможна гетьманшо, нiчого те! Поживете, то й ви поставите палац, а варшавськi майстри понамальовують вам таких амурiв та купiдонiв, що аж гарно буде подивитись: сама любов так i проситиметься в серце з стелi та стiн. А лукавi купiдони будуть з стелi пальчиком кивати на ваших красунь: стережiться, мовляв, красунi, бо мої стрiли не жарти! Ой стережiться! бо й чигиринськi козаки не вiльнi од стрiл Купiдона: побiджують вони й козакiв.

Беньовський обернувся до дам та паннiв i покивав на них пальцем. Дами усмiхнулись.

— Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав'як, — обiзвалась смiлива й проворна Павловська.

Дверi одчинились, i в свiтлицю вступив шляхтич, київський пiдкоморiй Юрiй Немирич з кiлькома провославними дiдичами-панами, котрi, по волi чи по неволi, були прихильнi до козакiв ще за гетьмана Богдана i пiшли навiть в козаки до його на службу, хоч i гнiвались на його за те, що через його хлопи одбились од панщини. Довiдавшись, що молодої гетьманшi ждуть в Чигиринi, Немирич заздалегiдь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рiвний станом, з розумними очима, поважний на ходi, славний оратор того часу та вчений чоловiк, Юрiй Немирич вступив в свiтлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, i вiн говорив в сеймi та сенатi дуже красномовнi й розумнi промови латинською мовою. Немирич був убраний в французьке убрання XVII вiку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом шиї бiлiв високий цупкий комiр, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечi козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.

— Моя дорога гетьманшо! Це Юрiй Немирич, дiдич, овруцький староста i київський пiдкоморiй; це мiй дорогий знайомий, — промовив Виговський до своєї жiнки.

Олеся встала. Немирич поздоровив її коротеньким привiтанням, мiшаючи старосвiтську книжну мову з живою українською мовою. Юрiй Немирич поцiлував Олесю в руку. Вона попросила його сiсти. Немирич привiтався i з старою гетьманшею. Вiн бував в останнi часи i в гетьмана Богдана, в його палацi, помирившись з новим козацьким суспiльським укладом життя на Українi. Немирич привiтався i до Беньовського, як до давнього знайомого.

— Який я радий, що ми тут стрiлися, неначе змовились, — сказав Беньовський до Немирича. — Як ми давно бачились! як давно!

— Нема де правди дiти, таки давненько, — обiзвався Немирич.

— Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опiкуна Христофора Стеткевича. Вiн дуже хвалив вас, як вченого чоловiка i славного оратора. Вiн кальвiнiст, як i ви.

— О нi, ясновельможна! Я був колись замолоду соцiнiаном, але повернувся до вiри свого народу, — сказав Юрiй Немирич. — Я вже давно став знов православний.

— Ви бували в чужих краях? У Францiї, в Парижi?— спитала в його гетьманша.

— Бiльш того, ясновельможна, що в Голландiї. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвiтити, бо i в наших, i в польських школах ще нема правдивої свiтської науки, яка вже тепер сутнiє по чужоземських краях. Я бажав би позаводити такi школи i в нас на Українi замiсть духовних церковних шкiл. Я вернувся до вiри своїх предкiв, пристав, як i багато наших православних дворян-дiдичiв, до покiйного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки мiж усякими верствами нашого суспiльства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохiть, визволив народ од крiпацтва.

— Пане Юрiю! пани повиннi бути в кожнiй державi, бо на їх лежить висока повиннiсть обороняти рiдний край i дбати про науку та просвiтнiсть, — сказав Беньовський.

— Це вже моє дiло, а не твоє, пане Беньовський, — обiзвався Юрiй Немирич, — я й сам не зрiкаю вартостi вищої верстви, шляхетства для своєї вiтчини, але рабство менi не подобається. Кожний чоловiк носить в собi образ Божий.

— Ясновельможнi панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно доїхала з Києва до нового житла. Мамо, час би вже привiтати гостей старим медом, од котрого усякi хмари зсовуються з чола! — сказав гетьман до Ганни Хмельницької. — Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та моїх вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться.

Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потiм вернулась. За нею слiдком вступив в свiтлицю козак i винiс на срiбному блюдi здоровий жбан старого меду i вже поналиванi медом срiбнi кубки: Виговський подав перший кубок Олесi, взяв один кубок у руки, усi гостi взяли по кубковi меду i повставали.

— Вип'ємо за здоров'я моєї дорогої молодої гетьманшi! — промовив Виговський.

— За здоров'я ясновельможної молодої гетьманшi! Даруй же, Боже, щоб ваше життя було солодке й мiцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! — гукнув Беньовський на всю свiтлицю. — Вiват! вiват! вiват!

Усi гостi гукнули тричi "Вiват!". Саме в той час прибув в двiр дядько гетьманшi Олесi по матерi, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зiнаїдою. Одчинились в свiтлицю дверi i, як гостi пили мед i кричали вiват, на порозi з'явився Соломирецький поруч з своєю гарною дочкою.

— Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип'ємо за здоров'я князя i його дочки Зiнаїди! — гукнув Виговський назустрiч родичевi-князевi, радий, що до його завiтали в гостi тi Олесинi родичi, котрi йшли проти Олесиного шлюбу з ним.

— За чорнi очка та гарнi брiвки молодих паннiв Маринцi, Христини та князiвни Зiнаїди! вiват! — гукнув Беньовський, неначе вiн був молоденький панич.

— Вiват! — гукнули гостi, а панни засоромились, почервонiли i тiльки поглядали одна на другу: звiдкiль, мовляв, i для чого це така нам честь. Козацька старшина тiльки переглядалась та осмiхалась. Козаки знали, що п'ють за здоров'я паннiв та жiноцтва тiльки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказiй за здоров'я жiноцтва. Окрiм того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичiв та родичiв гетьманшi високого колiна.

Маринця й Христина кинулись до Зiнаїди i почали з нею обнiматись та цiлуватись.

— Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зiнаїдо, приїхали до Чигирина, — говорила Христина до молодих паннiв, — буде менi з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то менi втiха з старих тiток та дядин! — жартувала Христина, скоса поглядаючи на тих тiток та дядин.

— А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигиринi та в Суботовi, — тихо шепотiла Маринка Христинi на вушко.

— Невже! От i добре! — сказала Христина i аж крутнулась на одному мiсцi, а потiм пiдскочила.

— А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? — спитав Виговський в паннiв здалеку.

— Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! — сказав веселий Беньовський. — Ой панни! стережiться лишень ви молодих козакiв, цих степових орлiв. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молодi шляхтянки й панни, й панiї та й... декотрi й додому не повертались, навiть замiжнi, не тiльки панни: позалiтали на вольнi степи з красунями козаками, покинули навiть своїх чоловiкiв. Ой стережiться козакiв! Бо козак, як орел, як побачив дiвчину, то i вмер, — жартував веселий Беньовський.

— Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечнi, — обiзвалась весела Христина.

— Ми не боїмось козакiв, — додала за нею Маринка.

— Моя гарна панно! Не зарiкайтесь заздалегiдь i не ручайтесь за своє серце, бо серце вольне, як вiтер, — сказав Беньовський.

— Я зарiкаюсь заздалегiдь, — обiзвалась Христина.

— I я зарiкаюсь, — сказала Маринка.

— Глядiть лишень та стережiться! Не дурно ж спiвають в пiснi: "Ой дiвчина-горлиця до козака горнеться", — промовив Беньовський i покивав делiкатно пальцем на трьох паннiв. — Ви три грацiї, а декотрi козаки люблять грацiї, хоч вони все в битвах трохи не щодня.

Панни i справдi зорили скоса очками по козаках, котрi сидiли попiд стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли й молодi, й гарнi сотники i простi козаки, сини декотрих поважних старих сотникiв та полковникiв.

— А придивiться й вгадайте, хто з молодих козакiв тут найкращий? — говорила весела Христина до Маринки та Зiнаїди.

Маринка й Зiнаїда осмiхнулись i мовчали.

— Але жарти жартами, а нам час i честь знати, дати спокiй молодiй гетьманшi i подорожнiм, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане пiдкоморiй? — сказав Беньовський, вставши з мiсця.

— Правда твоя, правда! Треба нам i честь знати, — обiзвався Немирич.

Беньовський, Немирич i вся козацька старшина заворушилась, вставши з мiсця: всi вони розпрощались з гетьманшею та з приїжджими. Гетьман запросив усiх до своїх свiтлиць, доки покличуть їх на обiд.

— Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навiдуйтесь до нас! I ви, пане Немиричу, не минайте нашої господи! — запрошувала їх гетьманша.

— Вже чию господу мину, а вашої так не мину! — говорив Беньовський, обернувшись на порозi.

Гостi зостались в свiтлицi i розбалакались. Якилина Павловська сiла поруч з Ганною Хмельницькою i швидко познайомилась з нею i розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що заїхала в далекий i новий для неї край. Козаки вчинили на неї дуже приємне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигиринi до неї причепиться якийсь козацький прудиус, закохається в неї, доконечне посватає, i вона виїде з Чигирина вже замiжньою, а не панною.

Довгенько балакали гостi, ждучи обiду, коли несподiвано в свiтлицю увiйшов Юрась i, без сорому казка, голосно промовив, не вважаючи на гостей:

— Що це таке, мамо? що це таке?

— А що ж це таке? Свiтлиця, а в свiтлицi нашi шановнi гостi, — обiзвалась Ганна Хмельницька.

— Я їсти вже хочу! Чом ви й досi не даєте обiдати? Я вже давно їсти хочу i вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообiдав, а ви й не думаєте про обiд i гадки не маєте.

— Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям i справдi вже час би й обiдати. А пiди, Катерино, та спитай в кухарiв, чи вже готовий обiд?

Катерина вийшла на часок i знов вернулась в свiтлицю.

— Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обiду гетьман та старшина, — сказала Катерина.

Тим часом увiйшов Виговський i спитав в Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповiстила, що можна, бо обiд вже готовий. I Ганна Хмельницька, добра господиня, нагодувала гостей i гетьманшу таким смачним обiдом, який їм рiдко траплялось їсти. Молода гетьманша сподiвалась, що при обiдi i по обiдi буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без мiри пити та гуляти. Але нiчого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не велiла подавати на столи багато горiлки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворi гетьмана гулянку та п'янство.

По обiдi, як козацька старшина, небагато випивши, розiйшлась, Виговський, зовсiм тверезий, пiшов до свого кабiнету з Беньовським, Юрiєм Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кiлькома православними шляхтичами, котрi приїхали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з приїздом. Закуривши здоровi люльки, вони посiдали на низьких турецьких софах i почали балакати од щирого серця.

— От ви, Йване Остаповичу, тепер i гетьман на Українi. Що ж тепер далi буде? — спитав в гетьмана Немирич, вивiдуючи його думки.

— Те буде далi, що криється потай од усiх i в вашiй головi. Але я вгадую вашi думки, пане Немиричу, навiть просто скажу, що не помиляюсь... — обiзвався гетьман i глянув пильно просто в вiчi Немиричевi своїми розумними гострими очима.

— Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досi не послали навiть посланця в Москву, щоб оповiстити царя про своє вибрання, — говорив Немирич.

— Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подобається менi Москва, не подобаються менi московськi непросвiченi, й дуже грубi, й наглi московськi бояри. Не люблю я i тих московських воєвод, що вже засiли з стрiльцями в наших бiльших мiстах, навiть в тих, в котрих по умовi гетьмана Богдана з царем Олексiєм, вони не повиннi бути, як от: в Чернiговi, в Нiжинi, — сказав Виговський.

— Засядуть московськi воєводи i у всiх наших мiстах i заберуть Україну в свої руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! — говорив Немирич. — Москва вже склалася з розбитих удiлiв в монархiю, а монархiя не стерпить нашої республiки на Українi i чи тепер, чи потiм зламає й знесе нашi порядки, нашi привiлеї, наш уклад. Польща i тепер є республiка, i республiка шляхетська: при Польщi i на Українi вдержиться гетьманщина.

— Це ви, пане Немиричу, неначе читаєте мої думки в моїй головi, — обiзвався гетьман Виговський, осмiхаючись. — Окрiм того, Москва непросвiчена i вона не дбатиме про свiтло науки i не поважатиме нашої просвiтностi на Українi.

— При Москвi наша просвiтнiсть впаде, нашi школи впадуть, бо не з Москви йде до нас свiт науки, а з чужоземських країв через Польщу. Нам треба завести два унiверситети: в Києвi i в Вiнницi, найменше два, i такi унiверситети, якi я бачив за границею, з науками свiтськими, правдивими, а не з теологiєю нашої Києво-Могилянської академiї. Польща це попустить, а московськi бояри назвуть цi заграничнi школи безбожними й лютерськими, — говорив далi Немирич.

— Буде в нас з Москвою за такi школи велика тяганина, — обiзвався Данило Виговський.

— Москва нiколи не попустить волi нашiй шляхтi, хоч би й православнiй, не тiльки католицькiй; а скiльки гетьман Богдан вигнав з України таки української, хоч i не вже покатоличеної, шляхти! — промовив, князь Соломирецький, — Хiба це добре дiло? Хiба ж цi шляхтичi й дiдичi не дiти однiєї матерi України?

I Виговський, i Немирич змовчали i нiчого не одповiдали на цю думку князя Соломирецького.

— Знов i те, що держава без шляхти неможлива рiч, — почав говорити Немирич. — Шляхта i тiльки шляхта має спроможнiсть дбати про свою просвiту i розповсюднювати науки по всiй державi. Вам, козакам, треба б добуватись шляхетських привiлеїв, а не змiщуватись з плебсом, котрому нема часу дбати про виховання й просвiтнiсть.

— Оце свята правда! — аж крикнув гетьман. — Вашi думки правдивi. Козаки повиннi зрiвнятись з шляхтою i дiстати шляхетськi привiлеї, а не ставати запанiбрата з плебсом. Через це то нам Польща бiльше стане в пригодi. Але що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть простi козаки? Що скаже народ? Польщi не люблять на Українi.

— Буде бiйка, буде колотнеча повсякчас, але потiм, як усi побачать, що поляки не втручаються в справи на Українi, то й замовкнуть, а потiм потроху звикнуть до нових порядкiв, — промовив Немирич.

— Я задумав знов з'єднатись з Польщею, — обiзвався гетьман Виговський, — i вчиню це дiло хоч би й декотрi козаки i не пристали на це, хочби полились рiки кровi. Король само по собi повинен нас з'єднати з поляками, як рiвних з рiвними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку старшину нiби на пораду i довiдаюсь, якi в їх думки та гадки, який в їх погляд на це дiло. Серце моє лежить до Польщi, а не до темної Москви. А ви, ясновельможний пане Беньовський, приходьте завтра до нас на пораду i вчинiть пропозицiю од короля й сената. Менi нiяково самому починати цю пропозицiю.

— Добре, добре, ясновельможний! Нехай i пан Немирич приходить, i ви, шляхтичi, приходьте: може, ми i вмовимо непокiрливих i незгодних з нами полковникiв.

Гетьман Виговський другого дня ввечерi скликав до себе козацьку старшину на пораду, щоб вона вислухала пропозицiю королiвського посланця Беньовського. Гетьман ходив по ясно освiченiй свiтлицi тихою ходою, спустивши голову додолу. Думи роєм вилися в його головi, одна одну попереджаючи, як хвилi на водi в негоду на здоровому вiтрi. Виговський, як тiльки став гетьманом, одразу задумав план з'єднання України з Польшею, але почував, що пiсля Богданових побiд над Польщею це дiло буде трудне й небезпечне.

"Ой велике й небезпечне дiло задумала моя голова! — думав гетьман, ламаючи руки так, що аж пальцi лущали. — I треба хапатись з цим дiлом, бо Юрась вийде з академiї i вiзьме од мене гетьманську булаву. Пориває всю мою душу не на пiвнiч, а туди, на захiд, до Польщi, до Європи. Там для мене сяє сонце, а пiвнiч неначе заслонена чорними хмарами. Король надарить мене маєтностями, селами, лiсами; рiчкою поллється золото з Варшави. Ой думи мої, мрiї мої золотi! Не даєте ви менi спокою нi вдень нi вночi. Але треба... треба провадити дiло розумно й обережно, щоб часом i моя голова не покотилась додолу, як дитячий м'яч: в цьому дiлi — або пан, або пропав!

I хруснули усi пальцi на обох руках в гетьмана; знов похилилась його голова ще нижче, а хода по свiтлицi стала тихiша. Гетьман спинився i став на одному мiсцi; його голова неначе захрясла в натовпi смiливих думок, неначе не могла знести великої ваги великих думок. Вiн неначе бачив перед своїми очима той блиск, силу й славу України, бо дуже любив рiдний край.

Почала збиратись в свiтлицю козацька старшина, яка тодi нагодилась до Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру гетьмана Виговського; надiйшов Богданович-Зарудний, генеральний судець; Тимiш Носач, генеральний обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким Сомко; прийшли Цюцюра, полковники Данило Виговський та Нечай, Богдановi зятi й iншi сотники, котрi тодi прибули до Чигирина. Незабаром увiйшов в свiтлицю Юрiй Немирич, а зараз за ним вступив королiвський посланець пан Беньовський.

— Од найяснiшого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана, i до вас, козацька старшино, посланець ясновельможний Беньовський з королiвською пропозицiєю. Просимо вас вважливо вислухати пропозицiю i, порадившись вкупi з нами, сказати посланцевi свою одповiдь, — почав говорити гетьман Виговський.

— Чи це, гетьмане, буде рада, чи тiльки порада?-спитав в гетьмана дехто з старшини.

— Нi, це тiльки порада, так... тим часом... Як дiло пiде в нас на лад, тодi ми зберемо й правдиву козацьку раду i оповiстимо цю пропозицiю од короля та польського сенату, — промовив Виговський.

Гетьман став посеред свiтлицi за столом. Кругом стола стала в коло козацька старшина. Пан Беньовський виступив перед колом i почав висловлювати польську пропозицiю в ораторськiй промовi.

— Найвища сутнота, отець наш небесний, що створив небо i землю, ще в раю дав велику заповiдь нашому праотцевi Адамовi i нашiй праматерi Євi, а через їх i всiм людям заповiдав любитися i жити в згодi. Усi ми дiти нашого одного праотця, ми всi брати. В раю не було нi католика, нi православного. I в нас колись був рай i на Українi, i в Польщi; жили ми колись в згодi по-братерськи, любилися, мирилися i лиха не знали. Не зазнали ми нiякої сварки, нi бiйки, бо ми побратались, як рiвнi з рiвними, вольнi з вольними.

— Ясновельможний пане, кажеш правду, — обiзвався Павло Тетеря.

— Свята правда! — сказав гетьман.

— Це, певно, було тодi, як єзуїти поробили з наших українських панiв перевертнiв-католикiв, — промовив Сомко насмiшкувато.

— От ви менi й перебили промову, — сказав Беньовський. — Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне пiдвiв нас, пiдбив на сварки на нашу погибель. Вдаривши себе в перси, пiзнаймо свої грiхи i простiмо однi другим нашi обопiльнi провини. Забудьмо про давнi сварки та змагання i знов зiйдемось докупи i будемо жити в згодi, як жив наш праотець Адам в раю з нашою праматiр'ю Євою. Гетьман Богдан недобре дiло вчинив, одiрвавши Україну од Польщi. Забудьмо про Богданове дiло, вимажмо його з карток нашої iсторiї, з козацьких чорних лiтописiв.

— Ну, пане Беньовський! Що написано пером, того не вивезеш i волом, — обiзвався Цюцюра.

— Я прибув до вас, гетьмане й старшино, з пропозицiєю од найяснiшого нашого короля прилучити Україну до Польщi. Приставайте до Польщi, як рiвнi до рiвних, вольнi до вольних. I нам без вас погано, i вам без нас недобре; i поляки були виннi, i козаки не без грiхiв та помилок, — говорив далi Беньовський. — Найяснiший наш король, наш правдивий отець, простить i вибачить козакам їх провини, їх помилки, а значнiй старшинi дасть право шляхетства, зрiвняє їх в привiлеях з польською шляхтою.

— А чи не стане часом наша тiнь довша, як станемо шляхтичами? — не втерпiв Носач, щоб не пожартувати.

— Я думаю, що шляхта повинна бути в усякiй державi, повинна бути i в нас, — сказав Юрiй Немирич. — Козацька старшина повинна мати шляхетськi привiлеї, бо вона здобула їх мечем i на дiлi вже їх i має. Я пристаю, i вся православна шляхта охоче пристане зо мною до Польщi, як до держави багато бiльше просвiченої, нiж Москва, держави пiдхожої до укладу життя козацького.

— Пан Немирич говорить правду, — сказав Данило Виговський.

— Отже ж, ви все менi перебиваєте, — почав говорити пан Беньовський. — Я посланий од короля до вас, як та Ноєва голубка до ковчега, i принiс вам, козакам, масличну гiлку миру i згоди з Польщею. Розривайте з Москвою i пiдхиляйтесь знов пiд мiцну руку найяснiшого польського короля, нашого й вашого природженого отця й добродiя.

Декотрi з полковникiв загомонiли, зачувши таку пропозицiю Беньовського. В свiтлицi пiднявся гомiн. Однi не хотiли слухати далi тiєї пропозицiї, другi спиняли їх, щоб вони не перебаранчали говорити далi пановi Беньовському. Палкий Сомко, палкий Носач повиймали шаблi з пiхов i почали ними махати.

— Не хочемо цього далi й слухати! Не пристаємо на таку пропозицiю! Не треба нам польського короля! Вiн напустить на Україну польської та католицької споляченої української шляхти, нашле єзуїтiв! Знов будуть повертати народ на католицтво! Знов будуть сполячувати українську шляхту!

— Чи не отаку масличну гiлку ви нам принесли, ясновельможний пане? — сказав Сомко, показуючи йому свою шаблю.

— Неправда! Не меч, а мир приносить нам ясновельможний пан Беньовський. До Польщi! до Польщi! до з'єднання з Польщею! — крикнув Павло Тетеря.

— Не буде цього нiколи! Нам не треба шляхти! Ми всi тепер тут рiвнi: i шляхтичi, й козаки, й мужики, — говорив Остап Золотаренко.

— Згода! Годi! Не галасуйте! Подумайте, погадайте, а потiм скажете свою гадку. Це ж тiльки пропозицiя найяснiшого короля, а до самого дiла ще не близький свiт, ще буде добра промашка, — говорив гетьман, заспокоюючи старшину. — Вкладiть шаблi в пiхви! Ми ображаємо посланця найяснiшого короля. Посланець — особа освячена. Ш-ша!

— Я тiльки принiс вам пропозицiю про згоду! Нехай буде мир мiж нами на землi, як на небi мiж херувимами та серафимами! — заспокоював козакiв Беньовський. — Чи є ж що в свiтi кращого, як мир та згода, коли братерськi народи живуть в згодi, як рiвнi брати? Хіба ж ми не брати i тiлом, i духом? Хiба ж ми не дiти отця небесного? Хiба ж ми не близькi до других? Наш отець, польський король, не понехтує тими, котрi покаються перед ним i пiдхиляться пiд його руку. I ми будемо жити в згодi. Знов буде рай на Українi.

— Ми вже знаємо тепер про твою пропозицiю пане Беньовський, то вже нема чого бiльше й балакати про це, — промовив Сомко. — З цього пива не буде дива. Дiло вже зроблено гетьманом Богданом, а мертвого з гробу не вертають.

— Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з своєю пропозицiєю не мир, а меч, — обiзвався Тимiш Носач. — Король та пани пустять на Україну польських дiдичiв та єзуїтiв, насадять на уряди в Українi своїх урядникiв, знов роздiлять наше суспiльство на ворожi верстви: на щляхту, козакiв, хлопiв, а цей порядок нам непотрiбний, це польський порядок! Ми не згоднi на це. А коли ти, гетьмане, пристанеш до цiєї королiвської, польської пропозицiї, то ми доберемо способу проти цього дiла.

Сомко вийняв шаблю i показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило Виговський вийняли i свої шаблi з пiхов i показали Сомковi.

— А ми пристаємо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий спосiб! — гукнув Павло Тетеря.

I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.

— Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип'ємо по чарцi горiлки та по кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця, — сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспокоїлась.

— Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i тодi вже доконечне постановимо умову з'єднання України з Польщею, — шепотiв гетьман Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.

— На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам'яну гору. Схочеш — зробиш усе i зумiєш зробити усе з твоїм хистом та великим розумом, — шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. — Але знаєш що, ясновельможний ?

— А що? — спитав тихо Виговський.

— Переднiше за все обстав свою особу й Чигирин вiйськом з найнятих чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай дiло з'єднання України з Польщею. На своїх козакiв не дуже покладай надiю, — шепотiв Беньовський.

— Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з його ордою, — сказав Виговський до Беньовського. — Я таки думаю справдити свою думку, як би там не гомонiла заднiпрянська старшина. Вiнницький полковник Богун, київське духовенство й митрополит — це наша сторона, бо всi вони не присягли Москвi й досi.

Тиждень гостювали в гетьманшi Виговської її родички та знайомi i тiльки другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала їх додому, просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговтається на новому мiсцi в Чигиринi та освоїться з новими для неї людьми. Одначе гостi не згодились зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до своєї господи, до свого господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.

— Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрiм Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадницi, окрiм неї, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигиринi, доки звикну до його... Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, — говорила гетьманша на прощаннi до своєї тiтки Якилини. — Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигиринi тепер пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае мiй дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною та князiвною Зiнаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.

— Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут i замiж пiде за якого прудиуса-козака, — сказала тiтка Якилина i зареготалась.

— Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце моє мене потягло, — обiзвалась Олеся. — А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? — спитала гетьманша, покликавши Маринку.

— Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся. Менi буде тут весело з Христиною та з Зiнаїдою, — весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в неї заграли.

Окрiм Христини та Зiнаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особiсть: Зiнько Лютай з своїми бiлявими кучерями, з веселими синiми очима, з веселою розмовою, жартами та пiснями. В Лютая був чудовий дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiває сiльський веселий парубок.

Виїхали гостi з двору. В просторних покоях стало порожньо i якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась i переступила порiг просторної свiтлицi. Але три молодi панни i справдi не дали гетьманшi сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та зачiпала подруг, пiднiмаючи їх на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i розвеселила її.

VI.

Недалеко од Чигирина проживав в своєму хуторi старий Демко Лютай з жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай був осавулом в вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту Павлюком. Ще 16З7 року, тодi як пiд приводом Павлюка реєстровi козаки пiдняли повстання проти Польщi, Лютай служив в вiйську за осавула. Повстання козакiв пiд гетьмануванням Павлюка скiнчилось битвою з поляками пiд Кумейками та Мошнами. Козаки були побитi i мусили постановити невигiдний для себе мир з польним польським гетьманом Андрiєм Потоцьким. Демко Лютай мусив пiдписати умову того миру вкупi з Богданом Хмельницьким, котрий служив тодi в вiйську Павлюка за писаря i котрий потiм якраз через десять рокiв сам пiдняв усю Україну на Польщу i розбив польське вiйсько пiд Корсунем.

Чимала Лютаєва хата стояла пiд горами на височенькому пригорку i неначе оглядала зеленi луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з свiтлицею, i двома кiмнатами, але така стара, як i її господар Демко Лютай: вона осiла, ввiйшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками, вкритими штучними, але чудернацькими вирiзками, перехнябився, неначе налагодився лягти набiк на одпочинок, нiби втомлений давнiми лiтами. Маленькi вiконця хати ледве були примiтнi на бiлих стiнах, чорнiли здалеку, нiби покрученi в стiнах дiрочки, i тiльки проти вечiрнього сонця ясним блиском нагадували про невеличкi склянi шибки, вставленi в тi дiрочки. За хатою на долинi розрiсся старий густий садок; далi за садком нанизу лиснiла зелена левада з розкiшним огородом, а за левадою знов розсипались понад луками, неначе череда, веселi пригорки та горби, вкритi старим лiсом. Попiд зеленими горами та пригорками, скiльки сягало око, слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високi очерети. Серед мочарiв вився гадюкою Тясмин мiж купами вiльхи, верб та лози. На схiд сонця синiла смуга високої гори, котра нiби нависла над самим Чигирином, а на горi стримiв чорний замок з баштами, валами та високим дубовим частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирiзувалась проти неба нiби зубчаста смуга пiскiв, широка та довга, скiльки сягало око. Смуга пiскуватих кучугур, могил та горбiв була облита червоним свiтом i зливалась з синiм небом, вилискувалась.

Була недiля. Сонце вже стояло на заходi i обливало червоним тихим свiтом i луги, i лiси, i пригорки. Луги зеленiли, аж лиснiли проти сонця. Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворi стояла тиша. На ганку на лавцi сидiла стара Ольга Лютаїха, висока й сухорлява, в шовковiй картатiй плахтi, в бiлiй намiтцi. Проти неї на другiй лавцi сидiв її син, молодий козак, Зiнько, високий, здоровий та плечистий. Русявi короткi кучерi сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак втупив очi в широку зелену низину, нiби милувався широким простором долини, але задуманi яснi очi показували, що його думки лiтали не над лугами та гаями, а полинули десь далеко, в iншi мiсця, в iншi садки, в iншi гаї.

— Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак, втомлений битвами, неначе на твої плечi лягло сiм десяткiв рокiв та сiмдесят битв з ворогами? Я по твоїх очах бачу, що думки твої не тут, а десь iнде, десь пiшли в гостi, — говорила мати до сина.

Син неначе прокинувся од сну i кинув на матiр гострий погляд.

— Як тiльки сонце йде на захiд, спускається над луки, на мене, мамо, все находить задума й журба. I з якої це причини, я тому невiдомий, — тихо обiзвався син.

— Ба, причина є. Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та тiльки не хочу тобi говорити про неї, — обiзвалась стара Ольга, i її чорнi невеличкi очi засвiтились. В їх мигнули на одну мить жiночi хитрощi i насмiшкуватiсть.

— Як же ви можете знати ту причину? Хiба ви, мамо, заглядали в мою душу, як у криницю, та бачили ту причину? — сказав син i засмiявся. Бiлi рiвнi, як пiдрiзанi, зуби блиснули. Вид в Зiнька став веселiший.

— I не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить твої думки.

Старий Демко Лютай в той час стояв в свiтлицi коло стола i набивав тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зрiст, що його сива чуприна на здоровiй круглiй головi трохи не черкалась об сволок. Набивши тютюну в люльку, вiн викресав огню i хотiв вже запалити люльку, але ненароком глянув на два рядки образiв в кутку на покутi в золотих та срiбних шатах. Усi святi неначе дивились старому Демковi в вiчi. Старому стало нiяково кадити таким зiллям перед образами. Вiн прислухався через поодчиненi хатнi i сiнешнi дверi до розмови матерi з сином. Розмова його очевидячки зацiкавила. Демко тихою ходою пiшов на ганок.

Незабаром маленькi дверi з сiней в ганок неначе заслонила синя заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька i неначе глянула огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з здоровим жилавим загорiлим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на смерть людину, якби ним Демко телепнув пiд вухо; за кулаком висунулась сива, аж бiла, чуприна на круглiй однизу пiдголенiй головi; з-пiд чуприни виглядали кiнцi сивих вусiв, як двi жмiнки конопель; за чуприною та вусами висунулись з дверей мiцнi та широкi плечi, черкаючись од одвiрки. Здавалось, нiби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавнiх низьких i вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.

Демко протиснувся через дверi, пiдвiв вгору здорову голову i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Пiдголена голова лиснiла ледве притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по головi. Демко стояв на ганку, як дуб, хоч i старий, але мiцний, кремезний, широкоплечий. Синiй кунтуш розхристався на грудях; з-пiд широких рукавiв бiлої сорочки було видко жилавi товстi руки, на котрих лиснiли напруженi товстi жили, неначе обидвi дуки були обкрученi мiцними вiрьовками. Демко потяг диму з цибука. Люлька спахнула. Дим повився синiми клубками попiд стелю гайка. Демко сiв на лавцi коло старої, i лавка увiгнулась пiд ним i заскрипiла.

— То це на тебе, Зiньку, находить сум перед вечором?— спитав старий Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. — Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба — це бабське дiло, тiльки баби люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" — хоч би її курка брикнула або муха за нiс вкусила.

— От i вигадує старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасiвськi? — обiзвалась Ольга.

— А то ж нi! Сам чув на свої вуха, як зiтхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой лишечко моє! ох! ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати — це дiло бабiв. Козакам сором сумувати!

— Та то я, може, зiтхала чого iншого, а не од того, що мене мухи кусали, — обiзвалась стара.

— Мабуть, нi! бо є такi молодицi, що як їх кусають мухи, то вони гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються руками й ногами, а є такi, що тiльки охають та стогнуть, — жартував старий Демко.

— Смiйся, смiйся собi на здоров'я! аби не плакати! — обiзвалась стара.

— От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще такi молодi, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думцi. А як угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа заграє, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще й старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта.

Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками. Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не швидко загримлять гармати на Українi, не швидко буде литись козацька кров, i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в оселi, буде доглядати господарства, догляне до смертi i стару матiр.

— Зiнько сумує i зiтхає, певно, не од того, що мухи кусають його за нiс, — обiзвалась стара Ольга, — От ти старий i розумний чоловiк, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз i догадаємось, хоч ви, чоловiки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом люди.

— О, ви вже i справдi митцi на все! — смiявся старий Демко. — З якої ж то причини Зiнько сумує?

— Та це ж та причина, з якої сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не признаєшся.

— Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, — сказав Демко i осмiхнувся.

Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.

— Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а iнший — з перцем, — сказала Ольга.

— Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, — промовив Демко Лютай. — Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?

— От там вона! — сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток, де стояв гетьманський палац.

— Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показуєш? — спитав Демко.

— Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, — сказала Ольга.

— Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! — обiзвався Демко.

— А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенько, що Маринка — шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, — сказала Ольга.

— Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди? — обiзвався син.

— Та, сину, й люди, але...

— Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, — жартував старий Демко.

— Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, — жартувала й собi стара.

— Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? — пiшов навпростець батько.

— Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, — сказав син i задумався.

— А до залицяння то близько звiдсiля, — додала мати. — Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! — сказала мати i зiтхнула.

— Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! — промовив Демко.

— В неї рiдня шляхетська, в неї рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидiєш, зачеврiєш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! — сказала мати.

— Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, — сказав син.

Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.

— Та це твоїй матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона охає, а не через Маринку, — говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.

Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав її на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.

Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки.

— А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? — почав балакати Мiняйло.

— Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Україну, але це нiсенiтниця, — сказав недбайливо Демко. — Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.

— Це, мабуть, гетьманша його пiдбиває, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, — сказав один сивоусий козак.

— Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, — обiзвалась з порога Ольга. — Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!

— Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на неї з гармат та рушниць! — сказав Демко.

— То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, — сказала Ольга. — Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох!

— Це гетьман хоче запровадити на Українi польськi шляхетськi порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привiлеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, — сказав Демко.

— Пху! — плюнув Мiняйло на один бiк.

— Пху! — плюнув один старий козак на другий бiк.

— Не дiждуть вони цього! — крикнув Мiняйло. — Ми знов станемо в козацькi ряди! Ще раз помiряємось з польською шляхтою шаблями.

— I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усi на Українi повиннi бути рiвнi i мати однаковi привiлеї. Навiщо ж так воно, що одному привiлеїв з головою, а другим нема нiчого, тiльки латанi свити? — промовив молодий Зiнько.

— Розумнi слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й на! — сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.

— Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! — обiзвався Мiняйло.

— Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! — обiзвався один козак.

— Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна — знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, — сказав Демко.

— Але вiн i сам вп'ється на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! — сказав Мiняйло.

— I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Україну, — сказав Демко Лютай.

— Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! — крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.

— Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не покладає цього! — кричали козаки. — Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо!

— Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! — кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

— Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому їх дiло й спиниться: тпру! далi не повезе! — сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

— Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої полiської шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! — говорив Демко. — Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.

— Не попустимо цього! — кричав Мiняйло.

— Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! — закричали старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi половицi скрипiли, неначе немащенi осi.

— Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, — тихо промовив Демко, — не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на брата i роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.

— Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! — говорила Ольга, зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.

— От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а на нашу оселю нападуть жовнiри? — говорив Демко Лютай до своєї жiнки. — Певно, сховаєшся в погребi за дiжками та кадовбами?

— Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, — сказала Ольга.

I вона говорила правду. За часiв воєн Богдана Хмельницького i козачкам, i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, українськi молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.

— Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на викопанi в Гадячi Богдановi скарби наймає в вiйсько нiмцiв, полякiв та усяких пройдисвiтiв, — обiзвався один старий козак Чухрай.

— Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, — сказала стара Лютаїха.

Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали вiвцi: прийшли череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi дошки. Телята обзивались до їх з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно, як у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе, сiльське, господарське життя, неначе страшної руїни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи й не було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не зазнали пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини та руйнування. Ольга Лютаїха пiшла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двiр, вiвцi побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями. Сама осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала доїти корови вкупi з своїми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корiв, держали за нашийники телятка, котрi пручались i рвались до корiв.

— А що, старi! коли натанцювались вже на помостi, то час би вже й полуднувати. Чи вип'ємо гiркої, чи солодкого меду? — говорив старий Демко.

— Мабуть, гiркої, бо нам знов буде гiрко, а не солодко од тих замiрiв Виговського, — сказав Мiняйло.

Тим часом старий Демко винiс на ганок добру пляшку горiлки i полумисок з пирогами. Старi козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про старовину, про битву пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, котрий пiдняв проти Польщi реєстрових козакiв i задумав пiдняти усю Україну, про смiливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Iлляша Караїмовича, котрий виказав польському гетьмановi про замiри Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських панiв. Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку в руки, надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вiчi, i її делiкатний вид з палкими очима все нiби стояв перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових очей, як орлинi очi до сонця.

Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв коня, накинув сiдло i проворно скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а потiм знявся з мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки махнула рукою слiдком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору!

Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось дуже низько i пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сидiла на лавцi коло самого ганку. Коло неї на стiльчиках сидiли Катерина та Олена, Богдановi дочки, деякi немолодi жiнки козацької старшини обсiли сходи ганку. На ганку стояв обозний Тиміш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в гостi до гетьмана. Маринка, Христина i кiлька дочок полковникiв та сотникiв бiгали по садку, грали в хрещика. Зiнько вступив в садок, привiтався до гетьманшi та її гостей i став пiд грушею, спершись об стовбур своїм дужим плечем. Вiн розглядав паннiв: шляхтянок та козачок. Паннiв зiбралось чимало. Усi вони були в квiтчастих дорогих жупанах: i червоних, i блакитних, i рожевих. Блищали золотi дукачi та сережки, блищали золотi позументи, манячили усякi стрiчки. Прогалина нiби цвiла пишними квiтками. Панни грали й щебетали, неначе ластiвки. Було чимало мiж ними гарних з лиця, але нi одна не сподобалась Зiньковi так, як Маринка. Вона вглядiла Зiнька i почервонiла, її карi яснi очi стали ще яснiшi. Вона стала веселiша й проворнiша, почала пустувати, прудше стала бiгати з подругами, ганятись за ними, переганяти їх, все вешталась, все бiгала, не могла на мiсцi встояти.

— Чого це ти, Маринко, стала така прудка? — спитала в неї Христина, скоса поглядаючи на Зiнька. — То ходила, неначе нежива, а тепер лiтаєш, неначе та птиця.

— Я й давно була прудка, тiльки стала оце прудкiша, щоб доконечне тебе впiймати, — єказала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, пiд котрою стояв широкоплечий Зiнько в чорнiй шапцi з червоним верхом, з-пiд котрої вибивались русявi кучерi i лиснiли на сонцi.

— Навiщо ти, небоже, пiдпираєш грушу плечима? Чи боїшся, щоб не впала та не задавила панянок?— гукнув з ганку Тимiш Носач i насмiшкувато зирнув на Зiнька. Вiн знав, що його небiж дуже несмiливий при дiвчатах.

Зiнько пiдвiв свої яснi вiка, зирнув на дядька i осмiхнувся. Вiн догадався, що дядько пiднiмає його на смiх.

"Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопатi, перед паннами, що я боюся паннiв, — подумав Зiнько. — Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин мiряй. Ой ляпне, сором менi буде перед... перед Маринкою, однiєю тiльки Маринкою".

Довгенько гуляли дiвчата в хрещика на широкiй прогалинi, вкритiй зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зiнько i придивлявся, котра з їх найкраща, i бiльше за всiх сподобалась йому Маринка i височеньким зростом, i тонким гнучким станом, до котрого нiби влип вишневий оксамитовий корсет, i ясними карими очима, i тонкими, довгими, гострими на кiнцях, як стрiлки, бровами.

Дiвчата потомились, розчервонiлись од бiганини i обсiли довгим рядком схiдець ганку, неначе ластiвки гiлку вишнi. Тiльки Христина й Маринка не сiли вiдпочивати i стали за гетьманшею поблизу од тiєї грушi, де стояв Зiнько. Зiнька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачiпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зiнька язик неначе прилип.

"I чого це на мене найшла така несмiливiсть? Чого це я неначе боюся цiєї молодої дiвчини? — думав Зiнько, поглядаючи на Маринку. — Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз смiливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, i смерть менi була не страшна... а тепер чогось не смiю слова промовити до цiєї молодої шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько i поглядає на мене".

Тим часом надiйшли ще новi гостi. Прийшов Сомко, а з ним ще кiлька молодих козакiв, синiв старих сотникiв. Дiвчата встали й розсипались по прогалинi. Молодi козаки балакали з ними, жартували, а Зiнько все стояв пiд грушею, неначе прилип до неї плечима, i не насмiлився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом бiлої сорочки. Вiн думав промовити до неї слово, а те слово неначе спинилось у його на кiнчику язика.

— Давайте, дiвчата, грати в цiцi-баби! — гукнула проворна Христина.

— Давайте! Ми вже одпочили, — сказала Маринка. Почали вибирати цiцi-бабу. Всi поклали пальцi на стiл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальцi i промовляючи:

— Котилася торба з великого горба, а в тiй торбi кишн-паляниця, хто впiймає, тому доведеться жмуриться.

Христинин палець спинився на Маринчиному пальцi. Маринцi зав'язали очi, повели до грушi, пiд котрою стояв Зiнько, поставили її й звелiли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зiнько оступився од грушi на ступiнь. Усi панни шелеснули, як птицi, на всi боки i поховались в садку по кущах. Христина сховалась пiд стiл, за котрим сидiла гетьманша з Катериною.

"I чого це менi ця цiцi-баба з зав’язаними очима наче страшна стала? Така гарна i така страшна? Не насмiлюсь заговорити з нею та й годi, — думав Зiнько, оглядаючи височеньку фiгурку Маринки. — Але вона тепер з зав'язаними очима стала вже не така страшна... А дай, заговорю з нею..."

I справдi, пишнi очi дiвчини, зав’язанi хусткою, не тривожили молодого козака. Вiн став смiливiший.

— Ой довго тобi, панянко, прийдеться шукати паннiв! — заговорив таки Зiнько до Маринки.

Маринка впiзнала його голос i почервонiла.

— Чому ж довго? Може, панни поховались в свiтлицях? — одповiдала Маринка. — Їм не можна ховатись нiгде, тiльки в садку.

— Та вони то в садку, але дуже далеко позабiгали, — сказав Зiнько.

— А я їх таки знайду, хiба вони пiрнуть пiд землю, то тодi не знайду, — сказала Маринка.

Стало тихо, навiть старi гостi замовкли: то був знак, що вже всi поховались. Маринка розв'язала хусточку i скинула її з очей. Нi однiєї панни не видко було в садку.

— Нiкого не видко, неначе татари похапали паннiв, — несмiливо промовив Зiнько до Маринки.

Маринка осмiхнулась i з-пiд її рожевих уст блиснули два рядки бiлих, густих та рiвних, неначе пiдрiзаних зубiв. Червона неширока стрiчка вiнком обвивала її голову та товстi чорнi коси на головi. Та червона стрiчка незвичайно приставала їй до лиця, надавала краси темним карим чималим очам.

"Гарна, як калина в зеленому листi", — подумав Зiнько, почуваючи, що його серце стривожилось i закидалось в грудях. Маринка все стояла коло його; їй не хотiлося бiгти в садок та шукати дiвчат в густих кущах. Вона тупцяла на одному мiсцi, не одходила од Зiнька, неначе ждала од його розмови.

"Чом це менi одпала охота шукати паннiв? Все б стояла та дивилась на цього Зiнька. Якi в його тихi яснi очi! якi в його м'якi русявi кучерi! Як менi хочеться погладити тi кучерi, м'якi та лиснючi, неначе шовк!" — думала Маринка i все стояла поруч з Зiньком.

— Показати тобi, панно, на декотрi кущi... де сидять пташки? — спитав в неї Зiнько.

Гетьманша посварилась на його пальцем i насупила брови: мовчи, мовляв, не твоє дiло!

Маринка побiгла в гущавину i почала шукати своїх подруг. Довгенько вона блукала в гущавинi i нiкого не знайшла. Вона повернулась до ганку, вискочила по сходах на ганок i заглянула за густий лист винограду, котрий гнiздом висiв на стовпах ганку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача.

— Отам, панно, в мене за спиною, певно, знайдеш когось. А тут у мене в кишенi ще одна панна сховалась, — жартував Носач, вдаривши себе по жупанi збоку.

Зiньковi стало жаль Маринки. Вiн пiдморгнув раз до неї, а другий раз пiд стiл. Маринка заглянула пiд стiл i зареготалась. Пiд столом почувся Христинин регiт, дзвiнкий, як срiбний дзвоник, котрий дзвенiв десь неначе за тонкою стiною. Гетьманша й Катерина Виговська й собi засмiялись. Засмiялись усi гостi. А Маринка тягла з-пiд стола за руку проворну Христину. В той час з кущiв посипались дiвчата в квiтчастих уборах, неначе райськi птицi вилiтали з-пiд зеленого гiлля. Пiднявся регiт на ввесь садок. Христина розчервонiлась. Щоки в Маринки аж горiли.

— Це тобi хтось сказав, де я сховалась! Ти б сама зроду-звiку не догадалась, де я сиджу. Я знаю, хто тобi сказав! — говорила i реготалась Христина i моргнула одним оком на Зiнька.

Маринка опустила вiї на щоки, втупила очi в траву i засоромилась. В той час вона була така гарна, що Зiнько не мiг одвести очей од її довгих чорних вiй, котрi спадали кружками на її делiкатнi матово-бiлi щоки, зарум'яненi рожевим прозорим одлиском. Зiнько ледве вдержав в персах важке зiтхання.

"Загорiлось моє серце од твоїх очей, од твоєї краси, та не знаю, що з того вийде задля мене: чи щастя, чи одна мука", — подумав Зiнько.

Вiн пригадав, що Маринка — шляхтянка, не козачка; пригадав, що його батько не любив шляхти, хоч би й своєї, української, не то вже польської; пригадав, що й мати його була неласкава до шляхти, i вiн вже неначе передпочував тi докори, якi мали сказати йому батько й мати.

"Ой дiвчино мила! навiщо ти занапастила моє серце карими очима, чорними бровами?" — подумав Зiнько i важко зiтхнув.

I поважний батько несподiвано неначе став перед ним на ввесь свiй козацький високий зрiст i впiк його страшними неласкавими очима.

Надворi вечорiло. Зорi несмiливо виступали на ясному синьому небi, неначе боялися пишного одлиску сонця, котрий одбивався своїм замираючим червоним свiтом на червоних хмарах, на оранжевому гарячому небi десь далеко за лiсом. На садок впала гаряча iмла. Гетьманша встала i запросила гостей, паннiв та козакiв до покоїв. Зiнько пiшов слiдком за паннами в свiтлицю. Гетьман не виходив до гостей. Обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько з материної руки, пiшов в покої гетьмана. Там держали раду, як прийняти московського посланця, що прибув з Москви з докорами од царя, чому гетьман не дав знати в Москву про вибори його на гетьмана. В свiтлицi накривали столи, готувались подавати вечерю. Панни розсипались по здоровiй свiтлицi, неначе пташки по садку. Зiнько таки насмiлився приступити до Маринки. "Ану, чи буде говорити з козаком ця шляхтянка, чи, може, погордує, як гордує козаками сама Виговська?"

— Чи ще не занудилась ти, Марино, тут, в Чигиринi? Не нудьгуєш за домом, за матiр'ю? — спитав Зiнько.

— А чого менi скучати? Менi в Чигиринi веселiше, нiж дома, — промовила Марина. — В нас рiдня все або не молода, або й зовсiм стара, або дуже значна, що нехтує вже нами, простiшими шляхтичами, хоч би й рiдними. Моя мати не цурається й простiших людей в Києвi, але в нас мало буває в гостях паннiв.

— А менi здавалось, що тобi в Чигиринi так весело, як в тюрмi, — сказав Зiнько.

— От i вигадав! Я в такiй тюрмi готова сидiти хоч i десять рокiв або й довше, — сказала Маринка i зареготалась.

— Що ж тут в нас гарного, що так тебе принаджує до Чигирина? — спитав Зiнько.

— А он! — сказала Маринка i показала рукою на паннiв. — Глянь, скiльки в мене веселих подруг! Хвалити Бога, є з ким i погуляти, i розважити себе. Та й вашi козаки все веселi: все жартують i старi, й молодi, неначе їм i лиха нема. Хоч вони все в битвах та в битвах десь по степах, але видко, що про смерть їм байдуже, неначе її й на свiтi нема. Якби надi мною лiтала смерть трохи не щодня, менi було б не до жартiв.

— Ми, Маринко, звикли до битв. А як свистять над головою кулi, то це все одно, що гудуть над головою джмелi або бджоли, — сказав Зiнько.

— Цур їм, таким джмелям та бджолам! Я не охоча до такого гудiння.

— О, не говори так, Марино! Той свист куль для нас все одно, що музики для дiвчат. Аж жижки чогось задрижать, як почуєш той свист; аж кров закипить, а серце так ходором i ходить, неначе ти напився старого меду або доброго вина; на душi весело, й кидаєшся в битву, неначе йдеш на якийсь веселий бенкет; як зачуєш свист куль, зараз так би й кинувся в битву на ворогiв i рубав би їх, i кришив, як черствий хлiб, i шаткував би татарву, як капусту.

Зiнько запалився, згадуючи битви з татарами. Очi в його засвiтились, вiн махав руками, неначе в його i справдi в руках була шабля, неначе вiн углядiв перед собою татарву i був напоготовi кинутись в битву i шаткувати ворогiв, як капусту. Марина замилувалась, дивлячись на смiливий вид козака, ловлячи матовий блиск в його синiх очах, котрий ставав все гострiший. Зiнько дуже сподобався Маринцi в той час.

"Ой, який вiн, мабуть, гарний в той час, як в його руках свистить шабля, як вiн кидається в битву на ворога! Яка смiливiсть в його очах! Який огонь заблищав в його ясному поглядi!" — подумала Маринка i тiльки тепер догадалась, чому Чигирин був для неї такий веселий та принадний. Молода дiвчина тепер почувала, що i Чигирин, i гетьманський палац стали для неї ще принаднiшi, ще веселiшi. — Тут би я хотiла жити i не виїздити з цього Чигирина... Не хочеться менi вертатись додому... Тут би я й вiк звiкувала, дивлячись на... Зiньковi яснi очi, стоячи з ним вкупi!" — думала Маринка, задивляючись на Зiнька.

Перед вечерею вийшла з своїх покоїв i стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Вона якось неохоче привiталась до молодої гетьманшi, зараз одiйшла од неї i сiла за столом оддалеки. Мiж двома гетьманшами, мiж двома господинями в палацi вже починалась незгода то за те, то за друге, то за слуг, то за господарськi справи.

За столом Маринка сидiла мiж паннами далеченьке од Зiнька, але вiн примiтив, що Маринка не зводила з його очей, все дивилась на його, розчервонiлась, все балакала з подругами та смiялась, неначе впилася мiцним медом. В неї очi блищали, вона все кидала очима на молодого козака. Зiнько почував, що на його сипались iскри з тих ясних очей i западали десь глибоко в душу, в його серце. Вiн був тепер певний, що Маринка його любить, i йому забажалось признатися, що й вiн її любить. Але де сказати, коли в свiтлицi повно гостей?

"Ой який гарний цей молодий бiлявий козак! Гарний вiн i з тихими очима, гарний i з сердитим поглядом, гарний, як смiється, гарний, як i сердиться", — думала Маринка, не зводячи цiлий вечiр очей з молодого козака.

Пiсля вечерi гетьманша встала i почала походжати по свiтлицi тихою ходою, неначе вона гуляла. Ганна Хмельницька скоса поглядала на неї i все ждала, що молода гетьманша сяде поруч з нею i ласкаво побалакає. Але Виговська все ходила i навiть не глянула на Ганну: вона все наглядала за Зiньком, придивлялась до його i зiтхнула легенько.

"Мiж цим козаком та Маринкою починається любов, — подумала Виговська, — але Маринка шляхетського роду, а Зiнько i його батько з простих козакiв. Ой коли б те кохання мiж ними не стало причиною лиха для бiдної Маринки! Вийде те саме, що було зо мною та з Iваном Остаповичем, коли моя рiдня хотiла нас розлучити... А Зiнько — хлопець гарний та кучерявий, i на вдачу моторний та добрий. Батько його, хоч з простих козакiв, але заможний чоловiк... Добре було б, якби Маринку одружили з Зiньком, але ж його батько — страшний козарлюга!" — I Виговська поважно приступила до молодих козакiв, що стояли купкою в кутку i промовила:

— Оце ми на днях виїздимо до Суботова. Прошу вас, молодi козаки, не забувати нас i навiдуватись до нас в Суботiв. В Суботовi в нас не будете нудитись. Мiсце гарне й веселе, а я хлiба й солi, й мiцних медiв не пожалiю для вас. I ти, Зiньку, не забувай нас, прибувай до нас в гостi, не жалуй свого коня вороного, не заїздиш його, Суботi в недалеко од Чигирина. Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мої iменини.

— Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо! Коли дозволите, то ми ладнi заїздити не одного коня вороного, а до вас в Суботiв прибудем, — промовив Зiнько i поцiлував гетьманшу в руку.

Iншi молодшi козаки й сотники так само подякували гетьманшi i поцiлували її в руку.

Зiнько приступив до Маринки, котра сидiла серед подруг. Йому здавалось, що Маринка мiж ними, як те сонце, краще й пишнiше за всi зорi, за ясний мiсяць. Йому так забажалось промовити до неї одне словечко, що вiн її любить, що вiн без неї жити не може, але кругом неї вилися молодi панни, як тi бджоли. Зiнько одiйшов мовчки. "Нехай вже iншим разом, лiпшим часом скажу я Маринцi те одне словечко, а тепер не можна. Нехай вже в Суботовi..." — думав Зiнько i оступився од Маринки.

Вже пiзньої доби вернувся Зiнько додому. В домi всi спали. Зiнько одвiв коня в станю, а сам пiшов спати в клуню на сiно. Другого дня вранцi мати спитала в Зiнька, де вiн був, де вiн загаявся до пiзньої доби.

— Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була привiтна до мене, казала, щоб я й iншi молодi козаки, що були в неї в гостях, прибували в Суботiв в гостi на її iменини, — сказав син.

— А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привiтна до тебе, чи не дуже? — спитала мати.

— I Маринка була привiтна до мене, привiтнiша за всiх паннiв. З усiх паннiв вона найбiльше говорила зо мною.

— Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось...

— А як договоримось? — сказав син i осмiхнувся. — Чим же вона не гарна?

— Та вона гарна, ще й дуже гарна. Я не раз бачила її в Ганни Хмельницької на обiдi. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, i за тебе замiж не пiде. Вона, певно, гордує нами, козаками, як i вся наша православна шляхта. Та, сказати по правдi, менi не хотiлось би мати невiстку-шляхтянку.

— Чом так, мамо? — аж крикнув син.

— А тим, що i наша православна шляхта спанiла, набралась панської пихи од польської шляхти. Шляхтянка-невiстка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати твоїм старим батьком, хоч вiн був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору i задирає носа перед козаками, хоч би козаки були й багатi, й значнi.

— Мамо! Це ще вилами писано по водi, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багатої шляхти, — сказав син.

— Та вона, Зiньку, за тебе й не пiде, а коли б i захотiлася вийти за тебе замiж, то гетьманша за тебе й не оддасть її. Дурнiсенько ти топчеш до неї стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечiрня зiрка на небi, та ти її не дiстанеш: не для тебе вона свiтить, а для когось iншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, — обiзвався батько з кiмнати.

— Я, тату, постерiгаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, — обiзвався син. — Здається, сама ясновельможна гетьманша приставляє менi драбину до неба.

— Так, так! говори до гори, а гора мовчить! — крикнув старий Лютай з кiмнати. — Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч i дiстанеш ту зорю, то попечеш руки i будеш хукати на пальцi цiлий вiк.

— Ой сину, i не думай собi, i в голови не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможнi, але не багатирi якi. Я сама не цураюся усякої роботи, як буває в господарствi багато дiла. А Маринка — панi: вона не схоче робити простої господарської роботи. Шляхтянки звикли панiти, а не господарювати. Зроду-звiку не прийму я шляхтянки за невiстку. Цур, пек їм, тим панiям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та смiятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.

— А може, й не буде? Звiдкiль, мамо, вам знати про це? — сказав син вже з невдоволенням.

— Отже ж, мати чи не каже правду, — сказав батько i вийшов з люлькою в ротi з кiмнати в свiтлицю i сiв коло стола на ослонi, вкритому килимом. — I менi не хотiлось би брати в свою хату невiстку-шляхтянку. Не хотiлось би менi й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Україну, а Польщу дуже любить. I гетьман тягне туди ж, до Польщi, — сказав батько.

— А я не тягну до Польщi, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пiшла, — несмiливо обiзвався син до батька. — Маринка сама по собi, а гетьманша сама по собi.

— Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочується од яблунi. А Маринка з тiєї ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зiтхає ще заздалегiдь, може, за рiк, може, й за два почала вона важко зiтхати та охати. Це погана прикмета! — сказав батько вже поважно й насупився.

Зiнько примiтив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ганок, сiв на лавi i задумався. Вiн постерiгав, що матиме багато клопоту, як тiльки Маринка згодиться вийти за його замiж, що йому треба сподiватись великої притичини од старих. Зiнько зiтхнув й сперся лiктем об гратки ганку i втопив очi в небо, в той бiк, де був Суботiв.

Надвечiр другого дня Зiнько сiв на лавцi в ганку i засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, i Чигирин став йому немилий.

"Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуваєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би менi заборонив батько й мати. Не життя менi на цьому свiтi без тебе в парi! — думав молодий козак. — Осiдлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина", — подумав Зiнько.

I вiн осiдлав коня, побiг в Чигирин, об'їхав гетьманський палац, заглянув в подвiр я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрiзь було пусто; нiгде не було видко й душi. Зiньковi здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманськiй оселi.

"Скрiзь, скрiзь пусто, скрiзь мертвота, неначе в гетьманськiй оселi усi вимерли. Тiльки слiди твої живi й милi для мене, моє серце!" — подумав Зiнько, вертаючись додому з засмученою душею.

Щовечора сидiв Зiнько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бiк за горою, де був Суботiв. Мати знала, чого син сидить задуманий, i мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Марннку.

— Отже ж, пропаде хлопець нi за що, нi про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! — говорила Лютаїха до Демка.

— Цур дурної навiсної! Пропаде... Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччинi, чи в Польщi? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жiноче кодло. А коли який козак i пропав через це, то вiн, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурiв, а потiм вже й пропав! — кепкував старий Демко.

"Пориває до тебе, молода дiвчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невiстку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити i любитиму, доки й мого вiку. Осiдлаю коня, побiжу в Суботiв смерком... Може, де тебе вгляджу в оселi, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то менi буде легше", — думав Зiнько, поглядаючи на гори, на лiси.

Надвечiр вiн осiдлав коня i поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бiк майдану мрiла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бiк неначе тонула в темрявi друга церква на шпилi. Зiнько приїхав до гетьманського двору, оглядiв подвiр'я. Скрiзь було тихо. В палацi вже погасло свiтло, очевидячки, там вже спали. Зiнько повернув коня поза частоколом i пустив його тихою ходою. Вiн заглянув у садок. Свiтло свiтилося в одному вiкнi з самого краю палацу.

"Чи не в неї свiтиться свiтло? I що вона робить тепер? i про що думає? Як менi хочеться побачити її, знати її думки! Перелiзти б через частокiл та хоч заглянути в вiконце..." — подумав Зiнько, але вiн здалеку примiтив, що те вiконце було заслонене заленуватою завiсою.

Зiнько об'їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь-неначе знявся з мiсця, як птиця, i полетiв по битому шляху. Зiньковi стало легше на серцi од швидкого руху. Свiже вогке повiтря прохолодило його гаряче лице.

"Ой, коли б тi гетьманшинi iменини швидше, а то моя душа занидiє од довгого ждання!" — думав Зiнько, вже свiтом вертаючись в батькiвський двiр.

Через тиждень старий Демко Лютай послав Зiнька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасi, i звелiв йому прикупити двi пари молодих волiв до плуга. З Зiньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому тi воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.

Купивши двi пари волiв, Зiнько звелiв наймитовi гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги i завернув до Суботова. Вже смерком вiн вглядiв верхи суботiвських церков i в його серце защемiло. Кiнь летiв, як стрiла, неначе постерiгав думки свого хазяїна. От i верхи гетьманського палацу мрiють в темрявi, як в туманi! От i садок за домом вирiзується на небi, неначе густi, чорнi хмари облягли палац з трьох бокiв!

"Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманшi в гостi, вступлю смiливо в її покоїв, i, може, побачу Маринку... Гетьман живе на другiй половинi палацу, то, може, й не бачитиме мене... Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високi пороги для простого козака..."

Зiнько об'їхав двiр. В дворi не видко було нi живої душi. Вiн пустив коня поза садком, об'їхав садок, заглянув через частокiл: на прогалинах, в квiтниках нiкого не було, тiльки квiтки пахли з садка, аж дух забивало. Зiнько повернув коня назад i, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однiєї прогалини кiнь сам спинився, неначе спiткнувся. Зiнько вглядiв, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому пiску, котрим була посилана стежка. Вiн придивився, впiзнав тонкий, гнучкий стан i височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.

— Хто то такий? — крикнула Маринка через частокiл. — Чого тобi тут треба?

Зiнько впiзнав Маринчин голос.

— Це я, Маринко, Зiнько Лютай, коли не забула про мене, — обiзвався Зiнько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу.

— Добривечiр тобi. Марино! I не думав, не гадав тебе побачити, а от i трапилось, що я таки тебе побачив, — промовив тихо Зiнько.

— Це ти так пiзно приїхав до нас в гостi? Чого ж ти так опiзнився? — спитала Маринка так само тихо, але Зiнько почув, що її голос дрижав.

— Я не в гостi приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька двi пари волiв. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядiти тебе. Отже, i вглядiв! Неначе сам Бог з неба погодив менi i вивiв тебе в садок. Мiй кiнь сам спинився от на цьому самому мiсцi, неначе впiзнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пiзньої доби?

— Про тебе думала, — обiзвалась щира Маринка. Цi слова вирвались в неї несамохiть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; i почервонiла.

— А я думав про тебе, об'їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пiзнiй час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого слiду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нiкого на свiтi не любив. Я не вперше отут об'їжджаю оселю та заглядаю в садок... Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тiльки вловити погляд твiй, ясний та милий, аби тiльки подивитися на тебе, подивитись на твої очi i знов вернутись додому.

— I не їздь сюди, i не муч надаремно коня, бо з того нiчого не буде, нiчого не вийде. Гетьманша вже заздрiває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою...

— Що ж вона говорила про нас? — спитав Зiнько.

— Попереду пiднiмали мене на смiх, що я тебе причарувала, вже й не пам'ятаю чим... смiялись менi тобою. I нiяково менi було, i приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цiлий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але...

Маринка спинилась i замовкла.

— Але що ж? Може, вони думають, що я так тiльки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро i готовий хоч би й завтра до тебе старостiв слати. Хiба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.

— Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твiй батько i твоя мати нiзащо в свiтi не дозволять тобi мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панiв за своїх ворогiв.

Зiнько важко зiтхнув. Маринка примiтила це i собi зiтхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.

— А ще що вони говорили про мого батька та про матiр?

— Говорили, що менi жити в домi твого батька та матерi буде погано, бо вони, хоч люди заможнi, але люблять самi все робити, як простi селяни, що вони i мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокiрлива... А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч i заможнi, але не багатi, мабуть, бiднiшi за вас... — говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так i закапали з очей.

Зiньковi стало невимовне жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Вiн почував в душi, що Маринка дуже його любить i догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.

— Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матiр'ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панiв, котрi нiчого не роблять i тiльки люблять байдики бити. Мiй батько i моя мати ще не знають добре нi тебе, нi твоєї матерi, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матiр'ю тут, в Чигиринi. Я поговорю з ними... а потiм... потiм... Чи любиш ти мене щиро? Скажи менi правду, моя добра Маринко! Чи можна менi до тебе старостiв слати?

— I люблю тебе, i старостiв присилай. Гетьманша i моя мати будуть тому радi, але... але... Я постерiгаю, що з того нiчого не вийде, — сказала Маринка, втираючи сльози.

— Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мiй батько схоче, хоч вiн крутий на вдачу. Мати моя добра людина i жалiслива, та й батько не лихий, хоч у його крутi норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять i приймуть за невiстку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди i сподiвайся!

Зiнько нагнувся над сiдлом, перехилився через частокiл, обняв однiєю рукою Маринку за шию i неначе впiк її уста своїми гарячими устами.

— Прощай, Зiньку! Прибувай на гетьманшинi iменини. Побачимось, поговоримо, i менi легше буде на душi. Зiнько повернув коня на шлях i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь полетiв, як орел. Свiжий вiтрець повiвав з степiв i прохолоджував гаряче Зiнькове лице. Зiнько неначе набрався здоров'я, щастя, напився з криницi цiлющої води. Його поетична м'яка вдача вилила щастя пiснею. Од щастя, од любовi Зiнько завiв пiсню, i його голос полився степами, дзвенiв, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душi козака, уся радiсть кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори рiчка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пiснi. Як пишно та ясно тепер свiтили зiрки на небi для Зiнька! Вони неначе смiялись до його з високого неба своїм мигаючим свiтом. Яким пишним здавався тепер Зiньковi широкий степ, десь далеко вкритий сизою iмлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зiрок, прикритий синiм, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летiти на конi без мiри, без кiнця, i щоб тому степовi не було нi краю, нi кiнця, хотiлось спiвати до свiта, до сонця. Тiльки степ та зорi на небi слухали Зiнькову пiсню.

Зiнько незчувся, як доскакав до Чигирина i дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небi твердиня на горi, неначе чорна та важка хмара.

— Чи це вже й Чигирин? — аж крикнув голосно Зiнько, i йому не хотiлося в'їжджати в мiсто, в тiснi, душнi улицi. Йому знов забажалось летiти конем по степу, назустрiч вогкому холодному вiтровi, i дивитись на широке небо над степом, засiяне зорями. Йому там було добре, вiльно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тiльки зорi, та степ, та степовий вiтер спочувають до його щастя, до його любовi.

"Широкий степ — мiй боярин, а яснi зiрки — дружечки моєї молодої; вони тепер однi радi моєму коханню! — думав Зiнько, повернувши коня на узьку уличку. — Ох, що то скаже мiй старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспiває i сама гетьманша, як я зашлю старостiв до Маринки?"

I Зiнькiв кiнь пiшов тихою ходою по душних улицях сонного мiста, а Зiнько схилив голову, i сам похилився од важких думок в головi. Зорi неначе згасли на небi, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.

VII.

Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн хоче слати старостiв до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранцi сам помазав воза, запрiг конi i поїхав у поле; вiн повiз полудень косарям: в полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з поля i все гримав та сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв багата вiвса, бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких коней... Вiн вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщi, знав, що ця справа не обiйдеться без вiйни, i вiн заздалегiдь готував овес не для коней прихильникiв гетьманської справи, не для польського вiйська, а для коней гетьманських та польських супротивникiв...

Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попоївши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довгої важкої та втомної роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.

— А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? — спитав в сина Демко. — Вчора ввечерi наймит попередив тебе з волами i пригнав воли до двору ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали прудшi за твого коня?

— Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем не битим шляхом, а...

— А манiвцями... — обiзвалась мати. — Я й догадуюсь, куди ти завертав манiвцем.

— А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?

— До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гостi в гетьманський двiр, — сказала Лютаїха.

—В двiр не заїжджав, а коло двору був, це правда, — сказав син.

— Хотiлось тобi побачити Маринку? Чи вглядiв же її де-небудь? — спитала.

— Бачив її, мамо, в садку i поговорив з нею через частокiл, — сказав син.

— I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? — сказав батько. — I понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi...

— Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб я слав до неї старостiв хоч i зараз.

— От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень! — жартував батько. — Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?

— А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до неї слати, — сказав Зiнько.

— Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втiху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! — жартував старий Лютай. — Ану, стара! заходжуйся шити новi червонi сап'янцi, бо танцювати прийдеться в самi жнива, та ще й швидко.

— Ох, ох! — зiтхнула стара Ольга i тiльки голову похилила, пiдперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.

— Заздалегiдь, стара, зiтхаєш i ще за рiк або за два до весiлля, — сказав старий Демко. — Мабуть, охаєш на запас, бо запас бiди не чинить.

— А може, й вчинить бiду, — обiзвалась стара Ольга. — Бог його святий знає.

— Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж бiди, — обiзвався син.

— Чи ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi надумався оженитись з Маринкою? — спитав батько i з його очей зслизла насмiшкуватiсть. Очi глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито.

— Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати Маринку, як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, — сказав син несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi.

Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його лiт, схопився з мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст.

— Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде! Вибирай собi козачку або просту селянку, тодi я тобi поблагословлю женитись! — крикнув батько.

— Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? — несмiливим тихим голосом промовив син.

— Чуєш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристарiється, тодi ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голiв через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на неї сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiлеї.

— Але ж, тату, Маринка i її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони i нашого роду, i нашої вiри, — сказав син.

— Говори, говори! Не такi! Усi вони однаковi. Он приїздив до нашого табору пiд Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду i нашої вiри Адам Кисiль; приїздив нiбито за посланця од короля, щоб помирити козакiв з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обiцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам i плату од скарбу за чотири роки, бо нам тодi з польського скарбу не давали плати поспiль чотири роки; наговорив нам Кисiль усяких обiцянок, аби ми тiльки не пiднiмались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сiв в сенатi, брав добрi грошi од полякiв, опасся i вгодувався польською ласкою, як кабан, i став готовий продати i козакiв, i мужикiв, i всю Україну полякам за лакомство погане. Отакi тепер стали нашi шляхтичi, нашi пани! Така, певно, i твоя Маринка.

— Не така, тату! Я її знаю i духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, — обiзвався син.

Старий Демко сiв на лавцi, схилив голову i сперся на поручата. Вiн важко зiтхнув. Пригадав вiн i облесливого Адама Киселя, i його облесливi слова, котрими вiн дурив козакiв, i його зрадливiсть Українi й козакам, i йому стало важко на душi за грiхи православної української шляхти, котра тягла до Польщi i для своєї особистої вигоди була готова i сполячитись, i продати Польщi i хлопiв, i козакiв, i свою вiру, i всю Україну.

— Потривай, сину i не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки i до її матерi. Не можна ж таки так похапцем брати нам невiстку в свою хату, не розвiдавши добре, яка вона людина, який її рiд, — тихо промовила мати. — Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!

— А який її рiд? Князi Любецькi, князi Соломирецькi, Огiнськi, Стеткевичi. Цiла метка князiв, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької вiри, стала ворогом нам, потягла до Польщi, — сказав Демко.

— Ой Боже мiй єдиний! Ох! — почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очiпок на головi. — Та воно ж нездатне нi спекти, нi зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляницi та хлiб, нездатне нi до чого, бо має бiлi ручки, бо звикло панiти i не бралося i за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця менi здавило.

— Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими бiлими ручками вмiє i спекти, i зварити, — обiзвався син. — Розвiдайте попереду, розпитайте, та тодi вже й гудьте.

— Та так, стара! В тих панiв так! Тiльки їм подай або прийми! Бiльше вони нiчого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зiньку, i не думай, i в головi собi не покладай брати нам за невiстку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козакiв та мужикiв з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невiстка, нiж шляхтянка.

— Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночi! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печi. Дух святий при нас та при нашiй оселi! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! — сказала мати i тричi перехрестилась.

Старий Демко Лютай од злостi схопився з лавки i прожогом дременув у сiни. Вiн спересердя забувся навiть нахилити голову в низьких дверях i з усiєї сили стукнув лобом об одвiрок.

— Ов-ва! Ще нi сiло нi впало, а от тобi на перший гостинець батьковi од невiстки-шляхтянки! Дай, Боже, i тобi, стара, таких гостинцiв! — сказав Демко i неначе пiрнув в темряву сiней.

Син i мати довгенько сидiли мовчки на лавцi. Мати мовчала i все важка зiтхала, її чорнi блискучi очi стали жалiбнi й журливi, їх блиск неначе припав росою та пилом.

— Не журися, сину! Менi стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душi: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей i сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть бiлi хвилi. Виходити в море, хоч i тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!

— Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, — сказав син, — навiщо менi гнiвити Бога? Навiщо менi викликати на себе кару з неба самохiть? Боюся, мамо, щоб менi часом не довелося в водi потопати, в огнi погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до неї добре, навиглядайте її, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як i менi.

— Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже, щоб було по-твоєму, — сказала мати, — але все-таки я боюсь тiєї шляхти... Ой, боюся, сину! Ой, боюся шляхтянки, хоч i рада вволити твою волю.

Минув тиждень, минув i другий. Зiнькову душу поривало до Суботова, до Маринки, але тодi саме настали жнива. Йому не було часу лiтати конем до Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Пiсля обжинкiв якось одного дня надвечiр прибiг козак-вiстовець з Суботова в Лютаїв двiр. Лютай, Лютаїха i Зiнько сидiли на ганку i балакали, одпочиваючи пiсля роботи довгого лiтнього дня.

— Козак од гетьмана... — тихо сказав Зiнько.

— Чого треба гетьмановi од мене? — ще тихiше промовив старий осавул.

Козак зняв шапку, поклонився Демковi i промовив:

— Просили гетьманша i гетьман, щоб ти, осавуле, з жiнкою та з сином не забули про гетьманшинi iменини i щоб прибули до їх в Суботiв завтра на пiзнiй обiд.

— Спасибi, спасибi за честь та за ласку! — сказав Демко. — Але я вже старий: не менi їздити на iменини. Моя стара з сином, коли схотять, то нехай їдуть. Подякуй гетьмановi i гетьманшi од мене за честь, а тим часом випий чарку-другу горiлки та йди до пекарнi пiдвечiркувати, — сказав Демко.

Зiнько винiс пляшку з горiлкою, i старий батько сам випив i почастував з своїх рук посланця, а Ольга винесла на тарiлцi пирогiв i подала козаковi на закуску. Козак випив всмак пiсля дороги, аж крякнув пiсля другої здорової чарки, i пiшов до пекарнi.

— Ну що, стара? Поїдеш до гетьманшi в гостi? —спивав Демко в жiнки.

Син подивився на матiр пильним i прохаючим поглядом.

— Поїду! — сказала Ольга. — А ти, Демку, поїдеш?

— Чого я туди поїду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панiв, чи що? Надивився я доволi на тих панiв. Буде з мене на ввесь останнiй вiк! Та й погуляли в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, щоб в гетьманському домi козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем дає гостям меди, вина та горiлку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гостi? Ет! не поїду я на тi iменини до Олесi-преподобницi! їдьте собi самi, коли хочете. Там же побачите i Маринку, що Зiньковi од неї свiт замакiтрився.

Другого дня вранцi Ольга Лютаїха убралася в найкраще убрання: завертiла голову шовковою намiткою, надiла жовтi сап'янцi, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту i звелiла синовi запрягати конi. Син запрiг чудовi баскi конi в простий кiнський вiз, обшитий новими лубками, намостив в задок сiна i застелив сiно новим квiтчастим килимом.

— Та поснiдайте ж добре, — говорив старий Демко, — бо будете голоднi. Я вже знаю тi пiзнi панськi обiди. Як почне варшавський кухар партолити якiсь панськi потрави, то вас i за живiт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти замiж! Чи не хочеш ти часом запаморочити свiт якомусь прудиусовi в гетьманському палацi? — жартував старий Демко.

— Оце Господи! Не надiну ж я буденної одежi, коли їду в гетьманський двiр. Там же будуть усякi полковницi, а може, й шляхтянки та княгинi наїдуть з Києва до гетьманшi. Не буряки ж шкромадити я прибралась, i не капусту буду шаткувати, а буду сидiти поруч з гетьманшею. Може, приїде й Маринчина мати Якилина Павловська...

— Бодай їй колеса розпались в дорозi, коли вона їде з Києва! Про Маринку менi й не згадуй i не дуже там з нею панькайся. Чуєш, стара? Не дуже цiлуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова її i в пазуху сховати i в пазусi привезти менi на гостинець.

— Ох, ох! Ой Мати Божа почаївська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як люди хотять... — сказала навздогад Ольга.

Син з матiр'ю, поснiдавши, сiли на вiз. Конi, баскi та лихi, як змiї, так i шугнули в одчиненi ворота i полетiли улицею, тiльки густа курява пiднялася з-пiд копит та колiс i закрила вiз нiби густою хмарою.

— Господи, не поспiшай! Дай, Боже, час недобрий! — крикнув вслiд воза старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування.

Баскi степовi конi так швидко долетiли до Суботова, що стара Ольга i незчулась, i не стямилась, як перед її очима заманячiли двi церкви по обидва боки широкого майдану, як забiлiли ряди крамниць по один бiк майдану.

— Ой сину! спини конi пiд оцими вербами. Повставаймо з воза та обтрусимо з себе порох. Чи ти знаєш, що в тебе ввесь вид припав порохом, неначе ти тiльки що трусив сажу в коминi? Скажуть панни, що приїхав в гостi чигиринський сажотрус, — сказала Ольга.

Син оглянувся до матерi

— Та й ви, мамо, зчорнiли од пилу, аж страшно на вас дивитись: i ви стали такi, неначе тiльки що вилiзли з комина, — обiзвався син.

— Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увiйду в покої; скажуть: приїхала якась мара.

Мати й син повставали з воза пiд старими вербами i почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городi було видко криничку. — Якась дiвчина брала воду з криницi. Ольга перелiзла через перелаз, попросила дiвчину злити води їй на руки. Дiвчина зливала з вiдра в пригорщi, а осавулиха помила руки i вмилася. Зiнько витяг рушника з воза i подав матерi. Мати втерлась i подала рушник Зiньковi. Зiнько двiчi вмився i двiчi втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.

Обтрусившись i причепурившись, мати i син посiдали на вiз i поїхали до гетьманського двору. Ворота в двiр стояли одчиненi, неначе самi запрошували гостей до двору. В дворi стояло багато возiв усякої мастi: мiж ними лиснiли i багатi екiпажi пана Беньовського та iнших православних панiв.

Ольга увiйшла в свiтлицю. Гетьманша встала з канапи i пiшла до неї назустрiч до самої середини свiтлицi, привiтно привiталась до неї, поцiлувалась i посадила поруч з собою на канапi, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Лютаїха примiтила, що гетьманша була дуже ввiчлива й привiтна до неї, привiтнiша, нiж в Чигиринi, як вона була в гетьманшi в гостях.

"Це добрий знак… для мого Зiнька, але не для мене i не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привiтна до мене" — подумала Лютаїха, сiдаючи на канапi рядом з гетьманом. — Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось..."

Зiнько, поцiлувавши гетьманшу та полковниць в руку, сiв на стiльцi в куточку i неначе прищулив плечi. Вiн окинув очима гостей. Мiж ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очi додолу i задумався.

— Чом же осавул Демко не приїхав до нас в гостi? — спитала в Ольги гетьманша.

— Не приїхав, бо вже старий мiй Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в дорозi, як старий вiз! — сказала Демчиха i засмiялась.

— Ну, осавулихо! ваш старий мiцно збудований: сплоха не розсиплеться! — сказала жартiвлива й весела Катерина Виговська i засмiялась. — В цiлому Чигиринi нема мiцнiшого й здоровшого чоловiка, як ваш Демко.

— Та вiн мiцний, це правда, але лiта своє беруть, — сказала Ольга. — Якби, борони, Боже, розсипався в дорозi, то ми б його вже й не полагодили.

— Лiта руйнують i старi мурованi палаци, не тiльки мiцних людей, — обiзвалась гетьманша, — а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотiв потурбувати себе ради моїх iменин. Я була б рада його приїзду до нашого двору, — сказала гетьманша з докором.

— Та коли б ти, гетьманшо, знала... то вiн не такий мiцний, як тобi здається: вiн тiльки веселий на вдачу та вдався собi жартiвливий: все пiднiмає мене на смiх, i мене, й iнших, — промовила Ольга Лютаїха.

— Сказати правду, твiй пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору... неначе цурається нас... — промовила гетьманша i трошечки насупила свої тонкi брови.

— За мого покiйного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його мiж гiстьми, — обiзвалась Катерина Виговська. — Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує i з нами, дiтьми, i з старими, i з самим гетьманом. Демко i мiй панотець все, було, розмовляють про битву з поляками пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про смiливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбовi гармати i перевiз їх в Сiч та й сказав: "Отут їм мiсце!"

— Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай вiн не цурається нашого хлiба-солi та прибуває до нас в гостi. Ми будемо йому завсiди радi, — сказала гетьманша i замовкла, бо не любила говорити багато i була зроду нерозмовна.

За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманшi в гостях в Суботовi. Гетьманша кликала її до себе, як тiльки до неї збирались якiсь поважнi гостi, жiнки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.

— Нехай твiй пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозi, то ми його отут поскладаємо, наб'ємо обручами та й посадимо за стiл, — жартувала Катерина Виговська.

— Чи буде ж веселий ваш гiсть, набитий обручами? — промовила Ольга, смiючись.

— О, буде! Осавул такiвський, що буде жартувати i набитий обручами, — додала Катерина i зареготалась.

— Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, — сказала Ольга Лютаїха.

— От ваш Зiнько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, — промовила Катерина, зирнувши на Зiнька, котрий i справдi сидiв мовчки, похнюпивши голову i втупивши очi в пiдлогу.

Катерина зумисне кидала камiнець в Зiнькiв огород: вона знала, чого Зiнько задумався: в свiтлицi не було паннiв, не було Маринки.

— Скучно тобi, Зiнько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас i приємнiшу для себе раду, — сказала Катерина.

Зiнько взяв шапку i пiшов в садок. Там гуляло кiлька паннiв-козачок, котрi поприходили з матерями в гостi до гетьманшi. Маринки i в садку не було видко. Молодi козачки приставали до його, зачiпали, але вiн гуляв з ними по садку i тiльки свiтом нудив. Йому так хотiлось спитати в їх, де дiлася Маринка, та вiн не смiв спитати.

Стара Ольга все ждала, що в свiтлицю ввiйде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, їй страх як хотiлось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядiти, щоб довiдатись хоч трохи, яка вона людина.

— Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дiм, чи приставляли новi кiмнати? — спитала в гетьманшi Ольга Лютаїха.

— Нi, не пересипали, а тiльки трохи поновили та приставили кiлька кiмнат, щоб були в запасi для гостей або для чужоземських посланцiв; та й гетьманiв батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кiмнати, — сказала гетьманша.

— Пiду я подивлюся на новi покої! — сказала Ольга i встала з мiсця.

Ольгу цiкавили не покої: їй забажалось знайти Маринку i побалакати з нею та ще й на самотi.

Ольга смiливо пiшла вандрувати по великому палацi, заглядаючи в усякi кiмнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгi сiнцi i одчинила однi дверi: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печi з кiлькома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вглядiла Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальцi з двох бокiв.

Маринка вглядiла осавулиху i почервонiла, як макiвка:

Їй здавалось, що дверi от-от одчиняться вдруге i ввiйде в пекарню Зiнько, бо догадувалась, що вiн прибув в гостi з матiр'ю. Христина зирнула на рум'янi Маринчинi щоки i осмiхнулась.

— Добридень тобi, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарюєте, чи що? —сказала Ольга Лютаїха, приступаючи до столу.

— Доброго здоров'я, тiтко, — сказала Христина. — А йдiть до нас до помочi!

— Доброго здоров'я, тiтко! — обiзвалась i Маринка. — Але ж, Христино, тiтка прибула до нас в гостi задля того, щоб їсти плачинду, а не задля того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржi, — сказала Маринка.

"Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З неї, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тодi, як в домi повно гостей та ще й панянок", — подумала стара, i зрадiла.

— Бувши, Маринко, на твоєму мiсцi, я б зроду не пристала на те, щоб смикати отi коржi на плачинду в пекарнi, а пiшла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, — говорила, пiдступаючи з хитрощами, стара Ольга.

— Коли, тiтко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло неї, бо варшавський кухар не так то гаразд готує цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду i вiртути, — сказала Маринка.

"Чи ти ба! — подумала Ольга. — Маринка таки думала й про мене, ждучи мене в гостi. — Добра дитина! Їй-богу добра!"

— От i спасибi тобi, Маринко, що й про мене пам'ятаєш, — промовила голосно Лютаїха.

— Я матерi догоджу! бiду постiль постелю! А ти, серце, ходи! мене вiрно люби! — почала тихесенько спiвати, неначе через зуби, жартiвлива Христина, але голосно промовила-тiльки першi слова пiснi i потiм схаменулась i останнi слова неначе проковтнула.

Маринка й Христина розтягли корж i розстелили його на здоровiй сковородi, котра стояла на столi. Потiм Маринка помазала увесь корж пiрцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржi печенi тертi яблука. Маринка одiрвала шматочок тiста, трохи розкачала його качалкою. I знов чотири маленькi бiленькi ручки вхопили той коржик i почали проворно розтягувати його на всi боки. Корж все ширшав i став тонiсiнький, аж свiтився наскрiзь. Дрiбнi пальчики бiгали на коржi, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на iграшку.

Маринка зирнула набiк на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сiни. Маринка побачила, що кухар вийшов, i промовила до осавулихи:

— Моя мама сказала менi, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякi потрави, такi, що в нас їх не знають. Але хитрий кухар розказує менi, та не все, як я дiзналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мiшу тiсто на мнишики, або перетираю печенi яблука та збиваю бiлки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готує деякi печенi, як вiн сiче начинку до поросят або до курчат. А я нiби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примiчаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все вiн менi розказує.

— Мабуть, через те, що боїться: думає, ти одiб'єш в його хлiб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманшi за кухаря, — жартувала Христина.

— За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вмiє готувати усякi потрави, вмiє зварити такий борщ, вмiє спекти такi паляницi, що, було, як прийдуть до нас в гостi князi Любецькi та Соломирецькi, то хвалять та уплiтають страву на всi заставки, — говорила Маринка.

— Ото й добре, моє серце, що ти вчишся куховарської справи. Все це колись стане тобi в пригодi, — сказала стара осавулиха. — I я й тепер дякую своїй матерi, що мене добре навчила i пекти, й варити. Вчися, серце! На старiсть буде як нахiдка, як приказують люди.

Маринка, думаючи про Зiнька, ставала неспокiйна, її пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерiвно, пробивали наскрiзь. Пiд її пальцями корж почав свiтитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вiкно, що виходило в садок, i вглядiла Зiнька. Корж вийшов з-пiд її рук подiрявлений, неначе кулями прострелений.

— Але менi вже остогидло смикати оцi коржi! — сказала жвава Христина. — Давай ще будемо їх рвати, як рвуть дранi галушки!

I Христина смикнула корж так, що вiн перервався пополовинi. В Маринчиних руках телiпався тiльки дiрявий шматок коржа, неначе шматок дiрявої хусточки.

— Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржi та вже й завершимо плачинду, — говорила сердито Маринка i розстелила на плачиндi обидвi тоненькi половинки коржа.

Молодi дiвчата ще розтягли пальчиками два коржi, розмазали по них м'ятi яблука i потрусили плачинду зверху сiченими зернами з волоських горiхiв, ще й залили їх густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола i всунув в пiч. Маринка i Христина помили руки i заглянули в пiч, щоб подивитись, чи добре загнiтилась плачинда. Кухар розiклав в челюстях сухi трiски на гнiт, щоб плачинда зверху загнiтилась i була рум'яна.

Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молодi панни. Осторонь стояло кiлька молодих козакiв. Зiнько сидiв на лавцi пiд старою грушею i розмовляв з товаришами. Несподiвано вiн углядiв Маринку й Христину. Вони вибiгли в садок рум'янi, аж червонi. Полум'я в печi розпекло їм щоки.

Зiнько схопився з мiсця, привiтався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зiнько не насмiлився i приступити до неї. Молодi дiвчата гуляли й бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до паннiв, як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки здалеку милувався рум'яним личком своєї милої.

Несподiвано, дверi в ганок одчинились i в дверях з'явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчi приятельки гетьманшинi, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жiнок полковникiв та сотникiв в парчевих та оксамитових кунтушах. Молодi козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата й козаки подалися в садок i розсипалися по дорiжках. Маринка одбилась од гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущi збоку коло неї зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв.

— Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i побалакати. Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя?

— Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила в пекарню i застукала там мене й Христину.

— Чи говорила ж з тобою мати? — спитав Зiнько.

— Говорила, ще й дуже ласкаво.

— Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, — сказав Зiнько.

— А батько? — спитала тихенько Маринка.

— Про батька не скажу... з батьком буде менi багато тяганини та клопоту. Батько — чоловiк завзятий, — сказав Зiнько i опустив вiка на свої яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. — Але чи так, чи iнак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн хоч завзятий, але добрий.

— Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од самої гетьманшi. А я гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, — сказала Маринка, i по її щоках покотились двi сльози.

Зiньковi стало жаль молодої дiвчини. Вiн взяв її за руку.

— Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! — промовив Зiнько.

— Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i православної вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку.

— Або добути, або дома не бути, — обiзвався до Маринки Зiнько словами приказки. — Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе сватати; без його благословення не буде нам в життi щастя-долi. Треба менi доконечне випрохати в його благословення.

Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, її журливi очi стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волi Зiнько не насмiлиться слати до неї старостiв. Вона чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк.

— Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що вiн менi скаже. На що тобi заздалегiдь надаремно сльози лити? Може, наша справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй i себе, й мене. Ще не час сльози лити, — втiшав Зiнько Маринку.

За кущами та густими яблунями почувся гомiн: наближались дiвчата, гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках. Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат.

Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за неї i забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сiла й собi на лавцi i завела розмову з своєю братовою, жiнкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з пiвдня. Лютаїсi хотiлось їсти. I полковницi були вже голоднi пiсля раннього снiдання. Розмова не йшла. Всi сидiли мовчки, неначе потомились пiсля важкої роботи: всi ждали обiду, неначе рiдного батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу, неначе й про обiд забула.

"Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! — думала голодна Лютаїха. — Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень... А я, хапаючись в дорогу, з'їла тiльки п'ять пирогiв. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!" Лютаїха мовчала i все поглядала на ганок та на дверi, чи не вийде хто просити на обiд.

З дверей на ганок вийшов гетьман, рiвний станом, як стрiла, в малиновому кунтушi. Слiдком за ним вийшов пан Беньовський, бiлявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убраннi, в зеленому оксамитовому кунтушi, в жовтих сап'янцях з срiбними пiдковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщi й приятелi Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями на головi; за ним виступав вже пристаркуватий Тимiш Носач, далi йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав словами, неначе брав їх десь з мiшка цiлими пригорщами.

Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничi.

— А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обiд? — гукнув з ганку гетьман.

— Мабуть, вже готовий! Прошу вас всiх до столу! — промовила гетьманша до полковниць.

"Слава тобi. Господи! аж на серцi стало легше! — подумала Лютаїха. — Я звикла рано обiдати, а тут на тобi в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне".

— А! панi осавулиха в нас в гостях! — крикнув гетьман i вiн не пiшов, а побiг до Лютаїхи, вхопив її за плечi й поцiлував в плече. — А де ж ваш старий? Я його не бачу тут, в садку.

— Демко все нездужає, старiється. Важко йому їздити. Я приїхала з сином, — сказала Лютаїха.

— О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не приїхав до нас. Шкода! Так йому й скажiть. Вiн Богданового двору не цурався, а од нас одцурався, зовсiм одцурався. Шкода, шкода! А от i ваш Зiнько! Здоров був, молодий козаче! Спасибi, що хоч ти приїхав до нас, коли батько полiнувався, — гукнув гетьман до Зiнька ласкаво й привiтно.

— Батько все нездужає: старий став, — обiзвався Зiнько, скинувши шапку i поклонившись гетьмановi.

— Прошу ж, Зiньку, до столу! Проси й своїх товаришiв. Гей, панни! йдiть обiдати! годi вам цвiрiнькати в кущах! Моя люба гетьманшо! позаганяй тих пташок в свiтлицю та посип їм сiм'я або проса...

З садка виринули панни, неначе райськi птицi вилетiли, в ясний плахтах та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зiнько з молодими товаришами. Гетьман знов заговорив до Зiнька, спинивши його на ганку, i все розпитував про батька, неначе запобiгав ласки в старого осавула.

В свiтлицi стояли столи довгими рядами, вже понакриванi. Усi ввiйшли в свiтлицю.

"Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи далеко?" — подумала Лютаїха i зирнула на гетьманшу.

— Моя дорога осавулихо! сiдайте отут, коло мене! Ми ж так давно бачились! — сказала гетьманша.

— Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! Є тут старшi за мене.

Осавулиха все одмагалась сiдати поруч з гетьманшею, просила її садовити на пошановних мiсцях полковниць.

— Сiдайте, сiдайте, панi осавулихо! Ви ж мiж нами найстарiша людина, а ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, — обiзвався гетьман, — а от в нашому чоловiчому рядку за столом велика дiрка без старого Демка. Шкода, що не приїхав! шкода! Сiдайте ж, осавулихо! Вам од нас честь поперед усiх. Я люблю старого осавула, як любив його i гетьман Богдан. Так йому й скажiть, осавулихо!

Осавулиха ще трохи покомизилась i таки сiла мiж гетьманшею та Катериною. Вона запишалась i спустила очi додолу, неначе соромилась такої великої честi. За довгий ряд столiв сiли старшi. По один бiк сiв гетьман i посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посiдали полковники та сотники. Проти їх сiли рядочком полковницi. За меншими столами сiли рядками молодi козаки та панни, однi проти других. Зiнько сiв проти Маринки та Христини. Молодi панни й козаки сидiли мовчки, неначе їх i в хатi не було. Полковницi говорили нишком, неначе когось боялись. Навiть полковники не насмiлювались говорити голосно. Всiм неначе було нiяково сидiти за столом, де сидiла молода гетьманша в парчевому золотистому кунтушi, в намистi з перлiв i з брильянтовою дiадемою на розкiшних русявих косах. Молода гетьманша-шляхтянка неначе всiм зацiпила рот. Один пан Беньовський та говорюча Катерина смiливо й голосно говорили неначе за всiх, неначе накупились говорити за всiх.

Несподiвано дверi одчинились. В свiтлицю увiйшов гетьманiв батько, Остап, старий, сивий, аж бiлий, трохи згорблений, в темному кунтушi, в зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий цiпок. Всi встали. Остап Виговський поклонився разом до всiх, сiв в кiнцi стола поруч з гетьманшею та гетьманом i закашлявся. Гетьман попросив усiх сiдати i спитав батька про здоров'я. Старий тiльки рукою махнув i ледве одкашлявся. Недавно вiн перейшов з Києва на життя до сина в Суботiв: довга важка дорога до Суботова трохи не запровадила старого дiда на той свiт.

Усi сiли i замовкли. Замовк навiть говорючий пан Беньовський, щоб не тривожити своєю веселою голосною розмовою старого Виговського. В свiтлицi знов стало так тихо, неначе усi повиходили з дому в садок. Тiльки й чуть було кахикання старого гетьманового батька. Вже й старече кахикання перестало, але гостi ще не зразу заговорили, неначе боялись своїм голосом роздратувати старечий кашель та старечi стиски в грудях в гетьманового батька.

Столи трохи не гнулись од важкої дорогої посуди, котрою були заставленi од краю до краю. На столах лиснiли ряди срiбних тарiлок, полумискiв, срiбних позолочених здорових кубкiв та пугарiв, срiбних пляшок та невеликих бутлiв з горiлкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в штучнi, але чудернацькi форми. Кругом з усiх бокiв краї столiв були застеленi бiлими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальцi. Столи аж лиснiли од срiбла та золота. Все то були скарби старого гетьмана Богдана, котрi запопав в свої руки гетьман Виговський.

Гетьман налив чарку горiлки, поздоровкався з усiма i випив. Срiбна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не лiтала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарiвниця заворожила її крила. Гетьманша тiльки пригубила чарку i не випила й пiвчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотiлось випити й по другiй, й по третiй. Сам гетьман, хоч не любив пити i нiколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його i неначе говорила очима: "I сам не пий другої чарки, i не смiй частувати бiльше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах своєї Олесi, не посмiв сам пити i других не посмiв частувати.

Почали подавати страву. Гостi трохи розохотились, повеселiшали i почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тiльки двоє: пан Беньовський, як королiвський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманшi. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом i бiльше мовчала. За другим столом, де сидiли молодi гостi, панни та молодi козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сидiла дуже висока особа: або сам король, або київський митрополит та архiєреї. Та особа, перед котрою не насмiлювались дуже голосно говорити i кричати усi гостi, була молода гетьманша-шляхтянка. Пiсля другої потрави невеличка чарка знов пiшла кругом стола i вернулась до гетьманшi. Гетьманша i в руки не взяла чарки i посунула її до старого Остапа Виговського. Та маленька зовсiм-таки не козацька чарка тiльки дражнила навiть стару осавулиху Лютаїху.

"Ну, не вп'юся я за обiдом такою чарочкою! — думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. — Не встигнеш притулити чарку до губiв, а вже й дно видко. Правду казав мiй Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!"

Одначе за обiдом осавулиха примiтила, що потрави були смачнi й непростi, бо їх готував варшавський кухар. В кiнцi обiду сам гетьман поналивав для усiх гостей кубки венгерським мiцним вином. Кубки були чималi, але не тi здоровецькi, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.

Потрав подавали багато, але гостi не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i не дуже припрошувала гостей їсти й пити.

В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха помiтила, що на тому кiнцi стола, де вона сидiла, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрiзала шматок плачинди, поклала на срiбний полумисок i подала гетьмановому батьковi, а другий шматок поклала на тарiлочку i поставила перед осавулихою, а потiм вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.

"Честь менi оддає... це недурно... Гетьманша запобiгає в мене, пiддобрюється до мене... Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синовi старостiв слати до Маринки", — подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примiтила навiть подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi.

Ще подали двi солодкi потрави на меду. Гостi ще випили по одному пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всi неначе шепотiли i говорили нишком: в здоровiй свiтлицi неначе шелестiло листя на тихому вiтрi. Тiльки принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi, неначе рiзкий свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на московських воєвод та бояр i доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою.

Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились до образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було знать, що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi неначе сповнили не дуже приємний обов'язок, промкнутий наскрiзь нудьгою, i похапцем насторочились тiкати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затiнок пiд вербами над водою в важку лiтню спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники. Гостi розсипались по садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що їм у саду пiд вольним небом стало легше на душi. — Але старi козаки й козачки були, очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч не голоднi, та не п'янi.

— Не те, не те, що було колись в гетьманському дворi! Не тi веселi п'янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! — гомонiли нишком старi полковники.

Незабаром винесли в садок стiл, а на столi поставили срiбнi жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до варенухи i своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисi. Медовий та винний дух з кубкiв та кухликiв розлився попiд грушами i змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м'яти, рути та гвоздикiв. Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл. Солодкий i наркотичний дух варенухи в гарячому повiтрi приманив навiть паннiв з садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.

— Цього добра можна дати й паннам, тiльки не по кухлику, а по чарцi, — сказав гетьман. — Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарцi цього добра.

Принесли чарки, i Катерина поналивала i роздала паннам.

— Менi дайте не чарочку, а кухлик! — крикнула Христина.

— А то навiщо? Ти ж панна, — обiзвалась гетьманша.

— Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться менi знати, що станеться з людиною, як вона стане п'яна, — сказала Христина.

— Почнеш спiвати, а потiм, може, пiдеш i танцювати, та ще й без музик, — сказала Катерина. — Але я тобi не дам здорового кухлика.

— Та дай-бо, Катерино! Менi хочеться спробувати, яка я буду п'яна, — говорила Христина i вхопила кухлик з варенухою.

Катерина одняла од неї кухлик i подала їй невеличку чарку.

— Та дайте, панi полковнице, i паннам по кухликовi! то, може, вони нам i заспiвають якої веселої. От i нам, старим, буде веселiше, — сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик i подавши його Маринцi.

Маринка подякувала i не схотiла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку.

— Я не хочу бути п'яною i нецiкава знати, який то буває чоловiк п'яний, — сказала Маринка.

Гостi розговорились. Розмова пiшла голосна й шумлива. Мiцна пахуча варенуха зразу вдарила усiм в голову i забила памороки. На чистому повiтрi, пiд гiллястими грушами гостi забули i про гетьманшу, i про її шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрi з гостей не церемонились: приступали до столу i самi наливали собi по другому кухликовi. Гаряче повiтря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетiли бджоли з ближчих Богданових пасiк i вкрили стiл, падали в порожнi кухлi, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлiв: дзижчали i билися, неначе й вони стали п'янi од вина та меду, змiшаного з перцем. Бджоли вилися роєм над столом, над головами гостей, над їх кубками. Гетьманша одмахувалась од бджiл хусточкою. Полковницi скоса поглядали на жбан, на гетьманшу, їм хотiлося випити ще по одному кухликовi, але гетьманша не почастувала їх, не попросила випити по другому.

Випивши по чарцi варенухи, панни i справдi повеселiшали i стали жвавiшi й смiливiшi; вони почали бiгати по стежках i доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна i розласувалась: в неї аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила її. Вона ждала, щоб її почастували другим кухликом, але гетьманша i не думала просити її.

"Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? — думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. — Це диво та й годi! Я знаю добре, що й шляхтичi, й князi скрiзь добре кружляють горiлку й вина, добре п'ють i впиваються незгiрше козакiв. Але ж i добра варенуха! Я ще зроду не пила такої пахучої! I з чого вони її варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горiлку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться менi отiєї варенухи! — Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша i не думала частувати її вдруге. — Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носi отой солодкий та перцевий дух! — думала осавулиха, але таки не насмiлилась просити в гетьманшi другого кухлика. — Ця гетьманша не частує, а тiльки дратує гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер свiт настав! Ох-ох!" — I осавулиха глянула жалiбними очима на жбан варенухи i трохи не заплакала.

Панни бiгали й пустували. Трохи запамороченi матерi не дуже наглядали за ними. Молодi козаки бiгали з паннами i ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сiльськими дiвчатами. Солодкий дух варенухи, свiже повiтря, i свiт ясного дня, i пишний садок, i Маринчинi очi, розворушили серце молодого Зiнька, неначе залоскотали його. Зiньковi забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка i напитись з її гарячих рожевих уст розкошi, щастя, кохання.

— Панни, а давайте грати наввипередки! — гукнув Зiнько. В його була думка догнати Маринку i хоч доторкнутись до її рук, до її стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею.

— Ми не граємо наввипередки з хлопцями! — обiзвались панни.

— А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? — крикнула Христина.

Зiнько став вряд з Христиною, i вони обоє покатали по травi. Христина покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i випередила Зiнька.

— Зiньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечiрньому прузi! — гукнула з-за кущiв осавулиха.

— Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiгаємо по садку, — обiзвався Зiнько.

— Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже й спина заболiла.

Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матiр i просила передати од неї поклiн, як вона поїде до Києва i побачиться з своєю матiр'ю.

— Прощайте, панни! Прощай, Маринко! — сказала осавулиха дуже ласкаво i поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки.

— Запрягай сину, конi, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гiстьми, — сказала осавулиха.

Зiнько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому так хотiлось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти нiч до самого сонця... "Ой дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за твої очi оддав би свою козацьку славу!" — думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз.

— Поклонiться ж од мене старому Демковi i скажiть, що я дуже, дуже невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду в гостi, бо такий гiсть завсiди буде для мене приємний, — говорив гетьман осавулисi на прощаннi.

— Кланяйтесь вашому старому i од мене! — промовив пан Беньовський. — Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув про його i польський польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що король готовий i тепер показати свою ласку до його, — говорив на прощаннi Беньовський, маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару козацьку партiю Лютая, дуже ворожу до полякiв.

Гостi почали прощатись i роз'їжджались. Мiж ними не було нi одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство.

— Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, — говорила осавулиха дорогою до сина. — Ця гетьманша i її гетьман чи скупi на вина та на меди, чи не люблять п'яних.

Вже смерком Зiнько з матiр'ю приїхали додому. Старий Демко сидiв на ганку i ждав їх з вечерею.

— Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на своїх шляхетських iменинах? — спитав старий в жiнки.

— Було що їсти, та не було чого пити, i принуки не було, — сказала осавулиха. — Гетьманша привiталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обiйшла кругом столу двiчi чи тричi, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетськi перини i бiльше не вставала до гостей. Лiнивi чарки в цього гетьмана! Ой, лiнивi! Ой Господи! Як то мiняється свiт! як то мiняються люди! Ой-ой-ой!

— Я це знав добре i через те не поїхав до гетьмана, — сказав Демко.

— Що правда, то правда! — сказала Лютаїха. — Од гетьмана Iвана не вийдеш п'яна... Кланявся тобi гетьман i запрошував до себе в гостi, навiть сердився, що ти не приїхав сьогоднi до його в гостi.

— Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, — сказав понуро Демко.

— Ще й пан Беньовський велiв передати тобi поклiн i казав, що польний гетьман Потоцький i досi має до тебе ласку.

Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.

— А про Маринку скажу, що кращої i добрiшої невiстки я й не знайду. Я i в гетьманську пекарню таки заглянула... Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичiвною розтягують коржi на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без дiла.

— То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе двi плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, — сказав Демко. — Ой, хитрi ви усi баби, i старi, й молодi.

— Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зiньковi до Маринки старостiв слати, — сказала Ольга Лютаїха. — Наш Зiнько вже станiвний парубок, час його оженити.

Зiнько впав батьковi в ноги i просив в його благословення слати старостiв до Маринки.

— Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не помилялась на своєму вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не помилилась. Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! — сказав старий i перехрестив сина.

Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи на своєму вiку не був вiн такий веселий, як того вечора.

— Але пам'ятай, Зiньку, що при Маринцi нам не можна буде нiчого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка i нам не ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвостi, в гетьманський двiр того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зiньку, що я й ти — супротивники Польщi, а гетьмановi i його Олесi тiльки й сниться, i привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ iз грибами — держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я мушу бути на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв, але як на недоброхотiв для України. Але... поживемо-побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе.

Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла вкрила землю. Висипали яснi зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй запанував на хуторi. I стара мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку i згорнувши старi сухi руки на старих грудях. Не те говорили йому яснi зорi, не те шепотiв йому листом старий садок, що говорили зорi, що шепотiв старий садок молодому синовi.

Другого дня вранцi Демко сказав синовi:

— Запрягай, Зiньку, конi та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостiв слати i час дурно гаяти.

— Ваша правда, тату, — сказав син, — без матерi шкода й заходу коло цього дiла.

I другого дня старий осавул та його жiнка вирядили сина в дорогу.

Якилина Павловська привiтала Зiнька дуже радо, поблагословила йому слати старостiв до Маринки i, не гаючи часу, сiла на вiз з Зiньком i прибула до Чигирина. Другого дня пiсля приїзду додому Зiнько поїхав з старостами в гетьманський двiр до Суботова, i Маринка подавала йому й старостам рушники. Через два тижнi в гетьманському дворi в Суботовi справляли Маринчине весiлля. Старий Демко мусив їхати на весiлля до нелюбого гетьмана, сидiв на весiллi надутий та насуплений. Гетьман, знаючи норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з ним весело, запобiгав в його, але не розважив старого осавула i не пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданiв товариш не спочуває до Польщi, не спочуває до з'єднання України з Польщею, i догадувався, що Демко через те одвертається i од його, i од його гетьманського двору.

"Ой, стане менi ворогом, i, може, лютим ворогом цей старий дiдуган! Коли б вiн не вчинив менi навпiсля якої капостi!" — думав гетьман, подаючи Демковi чарку за чаркою то старого меду, то вина, щоб пiдiйти пiд смак старого козака, котрий звик до гульнi та випивачок при дворi старого гетьмана Богдана.

Гетьманша, одначе, справила для Маринки не бучне весiлля. Гостей запросила небагато. Гетьманша не звiлiла виставляти на столи багато горiлки, медiв та вина. Гостi встали з-за столiв тверезiсiнькi. Демковi тiльки трохи зашумiло в головi. Як тiльки почало смеркатись надворi, осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Свiтилки та свашки винесли на вiку дiжi парчевий очiпок та дорогу бiлу намiтку. Маринцi завертiли голову намiткою. Конi стояли вже позапряганi. Час було перевозити молоду, а од Суботова до Чигирина було неблизько. Молодих посадили на один вiз, старi сiли на другий. Гостi вийшли їх проводжати. Сам гетьман почастував на дорогу Демка, i його жiнку, й молодих. Гостi й господар випили "до колiс". Демко й стара Демчиха запросили гетьмана, гетьманшу i гостей до себе на обiд на другий день. Конi рушили i полетiли з двору, неначе їм хто приставив крила. Зiнько гнав конi що було сили, неначе хотiв як можна швидше наздогнати в дорозi свою долю.

Другого дня прибули на хутiр до осавула Виговський, гетьманша, Якилина Павловська, брат осавулихи Тимiш Носач i ще кiлька значних гостей. Приїхала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значнi гостi вже застали в Демковiй свiтлицi i на ганку чимало козакiв, осавулових родичiв та знайомих з давньої козацької старшини, котрi вже покинули козакування i одпочивали на старостi лiт по своїх хуторах, левадах та садках. Демчиха звелiла накривати столи на причiлку хати в садку, бо свiтлиця була невелика й тiсна. За довгими столами посiдали гостi. Демко викотив з льоху старої горiлки. Демчиха заставила стiл здоровими бутлями з горiлкою та старим медом. Демко не жалував горiлки та медiв i часто частував гостей. Чарка ходила кругом так швидко, неначе її хто поганяв батогом. Гетьман пив мало, i то бiльше для людського ока. Гетьманша випила тiльки пiвкухлика меду i сидiла мовчки. Катерина Виговська i тут говорила i за себе, i за гетьманшу. Козачки, родички Демковi, сидiли мовчки i тiльки поглядали скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.

— Горда наша гетьманша! не хоче з нами говорити, навiть не дивиться на нас, — шепотiли козачки одна до другої. — Горда, бо шляхтянка; нехтує нами, козачками, а гетьман добрий та ласкавий: говорить з усiма.

Ганну Хмельницьку посадили за столом поруч з гетьманшею, але стара гетьманша й слова не промовила до молодої гетьманшi i все говорила з своїми пасербицями, Катериною та Оленою.

З початку обiду усi сидiли за столом тихо; усiм було нiяково говорити голосно за столом, де сидiла гетьманша-шляхтянка. Але, випивши по шостiй та по сьомiй чарцi, старi козаки забули про гетьманшу i заговорили голосно.

Пiднявся веселий гомiн, пiшла розмова весела й смiлива. В кiнцi обiду багато козакiв було п'яненьких. Старi козаки кружляли мед здоровими кухлями. Чарка все частiше ходила кругом, аж бiгала, неначе стала навiжена. Гетьманшi не подобалося це частування, не подобався той гомiн та крик п'яних козакiв. Вона була рада, як обiд скiнчився i декотрi гостi встали з-за стола. Музики посiдали на ослонi i зараз вдарили метелицi. Молодшi козаки та козачки не втерпiли i пiшли в танець. Земля застугонiла пiд козацькими пiдкiвками. Закаблуки рвали траву цiлими кущами. Трава летiла вгору i в одну мить протоптане мiсце зачорнiло, неначе вбитий довбнею тiк. Старi полковники та козаки сидiли за столом i дивились на танцi. I не в одного з них дрижали жижки до танцiв пiд червоними сап'янцями. Не один з них згадав лiта молодi.

— Та й танцюють же палко, нема де правди дiти! Ото танцюють! ото працюють! Неначе в битвi б'ються з татарами, — промовив Демко.

Гетьманша трохи посидiла, подивилась на танцi i попросила осавулиху подавати варенуху в свiтлицю. Вона встала i пiшла в свiтлицю. За гетьманшею пiшла Якилина Павловська, дочка Богдана Катерина Виговська, Олена Нечаєва, осавулиха та ще кiлька старих козачок. Решта гостей i гетьман зостались за столом, щоб допивати горiлку та меди. Напившись варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою, попрощались з гiстьми i виїхали з двору. Гостi сидiли за столами i пили, доки не смерклось надворi.

Маринчина мати ще три днi пробула в Демка; ще три днi збиралася до Демкової хати рiдня та близькi товаришi-козаки. Ще три днi гуло одгуком весiлля в Демковiй хатi, в Демковому садку.

Четвертого дня гостi розiйшлися. В Демковому хуторi настала тиша. Маринцi все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторi, що вона ще трохи погостює i швидко виїде з Зiньком до матерi в Київ. Четвертого дня вранцi Маринчина мати виїхала в Суботiв до гетьманшi. Маринка заплакала, прощаючись з матiр'ю. Аж тепер, на прощаннi з матiр'ю несподiвано спало їй на думку, що вона зостається з старим осавулом, котрий не любить шляхти, не любить гетьмана й гетьманшi. Вона забула на той час i про Зiнька, i про ласкаву до неї осавулиху, i в її думках все з'являлась здорова постать старого свекра, його неласкавий вид, насупленi товстi брови, їй чогось здалося, що вона зостається на хуторi тiльки з одним старим осавулою, i сльози рiчкою полились з її очей.

— Не плач, дочко! Звикнеш до нового мiсця. I я колись плакала, як мене привезли сюди, в хутiр, а тепер, хвалить Бога, звикла i вiк свiй iзжила в цьому хуторi i люблю тепер цю оселю, як оселю рiдного батька. Те буде i з тобою. Ой Господи милостивий! Така вже наша жiноча доля. Не там доводиться вiк вiкувати й помирати, де ми родились та дiвували. Ой Господи наш милосердний! — говорила осавулиха i сама не зоглядiлась, як i собi заплакала i тiльки завдала Маринцi жалю.

Старий батько увiйшов у свiтлицю i кинув оком на Маринку та свою жiнку.

— А чого це ви розревлися, неначе на похоронi? I стара чогось проливає сльози? — сказав осавула. — Чи не надумала оце ти, стара, мене кидати на старостi лiт? Ти, Маринко, не дуже вважай на свекрушинi сльози та зiтхання. Твоя свекруха ладна щогодини зiтхати та щодня сльози лити, чи там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а то й за чортма-чим. Така вже в неї кисла вдача, неначе вона все носить кислицi в пазусi та все їх куштує. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох, боронь. Боже, ще затопите мiй хутiр своїми сльозами.

Маринка втямила нiби в неласкавому голосi свого свекра потайнi жарти i разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала од його, боялась зоставатись сама з ним в хатi. Старий свекор чогось нагадував їй здорового степового орла, од котрого вона ховалась пiд крила то доброї свекрухи, то свого коханого Зiнька. Вона примiтила, що Демко все поглядає на неї скоса, все неначе не йме їй вiри, все неначе дише на неї важким козацьким духом... "Ой, коли б не заклював мене на смерть цей страшний степовий орел, цей осавул!" — думала бiдна Маринка, поглядаючи на старого осавула, на його довгi вуса, неначе жменi пом'ятих конопель, висмикнутих з його здоровецької голови, неначе з повiсма.

— Годi вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в свiтлицi од ваших слiз стане повiддя. Йдiть лучше до пекарнi та готуйте обiд, бо вже час наставляти борщ, — говорив старий осавул.

Осавулиха з Маринкою пiшла до пекарнi i заходились варити обiд. Впоравшись коло печi, вони накрили стiл. Усi посiдали за стiл обiдати. Наймичка подала борщ. Борщ вийшов не дуже смачний. Осавул насупився. Зiнько виголодався i мотав, не розбираючи, чи добрий був борщ, чи недобрий.

— А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже смачний, не козацький, а нiби шляхетський, солоденький, — сказав старий осавул, не то жартiвливим, не то докiрливим голосом.

— Та це я варила, — обiзвалась осавулиха, — Маринка тiльки накладала в горщок закришки та м'яса.

— Чи через сльози та кислицi, чи через весiлля не вдався тобi борщ? — чiплявся старий до жiнки.

Зiнько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась i стара мати. Смутнi Маринчинi очi стали ще сумнiшi: їй все здавалось, що вона сiла за стiл обiдати з ворогами.

— Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжi, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жери-мовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай i до простої роботи, бо ми люди небагатi й простi i не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панiв, — обiзвався старий, уплiтаючи на всi заставки шматки печенi, котрi вiн брав з полумиска — дерев'яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.

— Я, тату, звикла до роботи в своєї матерi, бо й мама робить усяку роботу, i менi загадувала робити усяку роботу, — несмiливо обiзвалась Маринка.

— Ото й добре!

Маринка спустила вiка на очi i поклала ложку на стiл: їжа не йшла їй на думку од докорiв старого свекра.

Старий осавул перестав гримати, як побачив, що Маринка i не думає панiти i береться до роботи вкупi з старою свекрухою та з наймичкою. Але вiн все поглядав на Маринку скоса, все кидав навмання жартами проти Маринки, хоч Маринка силкувалась робити усяку догоду старому свекровi. Вона почувала в тих жартах докiр, але мовчала. Тiльки як родився в Маринки син Ярема, старий зовсiм оговтався, звик до невiстки-шляхтянки i перестав кидати докорами на Маринку.

VIII.

Тим часом до гетьмана Виговського все частiше та частiше приїздили польський посланець Казимир Беньовський, дiдич православної вiри, Юрiй Немирич та iншi українськi православнi пани. Гетьман, задумавши оддати Україну Польщi, боявся, що не всi козаки пристануть на те, й не йняв вiри козакам. Вiн набрав в Чигиринський полк нiмцiв, волохiв, православних дрiбних убогих шляхтичiв i козакiв, прихильних до Польщi. Зiнька вiн не перевiв в iнший полк тiльки через те, що за ним була гетьманшина сестра в первих. Гармати i нiмецьку пiхоту в Чигиринському полку гетьман доручив нiмцевi Даниловi Олiвенберговi. Недалеко вiд Чигирина за Чорним лiсом стояло напоготовi найняте татарське вiйсько. Гетьман не дуже йняв вiри своїм козакам i обставив свiй гетьманський двiр найнятими чужинцями для своєї оборони. Старий Лютай знав про новi гетьманськi порядки, про гетьманськi замiри i тiльки хитав з досади головою. Зiнько нарiкав на тi новi порядки голосно й прилюдно, не вважаючи на те, що його жiнка була гетьманшина родичка в первих. Незабаром пiсля того, 16 сентября 1658 року, гетьман скликав козацьку раду в Гадячi. Пан Беньовський приїхав на раду, сказав пишну промову i вговорив прихильникiв Польщi прилучити Україну до Польщi. Простi козаки мало розумiли кучеряву та премудру промову пана Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив змiст i тямку тiєї промови в народних простих примовках та в приказках.

— Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! — закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю.

Гетьман i полковники пiдписали ту Гадяцьку умову i постановили послати посланцiв в Варшаву на сейм i просити, щоб король знов прийняв Україну пiд свою державу. На радi постановили, що козаки пристають до полякiв як рiвнi до рiвних; козацька старшина повинна була дiстати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князiвством, а Виговський — гетьманом i руським великим князем.

Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив в Варшаву посланцiв. В квiтнi 1659 року польськi сеймовi посланцi з'їхались до Варшави на сейм. На цьому сеймi повинно було статись велике дiло для Польщi. Король був готовий прийняти в пiдданство козацьке вiйсько i всю Україну, i сейм був повинен роздивитись i розiбрати пункти Гадяцької умови, постановленої Казимиром Беньовським та Євлашевським з гетьманом Виговським та козаками ще 1658 року в мiсяцi сентябрi. Сейм розпочався. Король Ян Казимiр i польськi магнати та сеймовi посланцi ждали козацьких посланцiв з великою нетерплячкою, а вони загаялись i не приїздили.

Варшава заспокоїлась i неначе повеселiшала пiсля важких воєн з козаками за гетьмана Богдана. Новий гетьман України Iван Виговський знов вертав Україну польському королевi. Ця радiсна звiстка пiшла по Варшавi, по всiй Польщi. Магнати з'їхались до Варшави, давали на радощах пишнi бенкети, гуляли по тiсних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то в стародавнiх високих каретах, запряжених в простяж.

Грязюка на тiсних улицях вже протряхла, але в вибоях i ямах стояло багно. Тiснi й вузенькi улицi кишiли людьми, натовпом жидiв, котрi понавозили свого краму пiд час наїзду панiв на сейм. По всiх улицях, закутках i переулках сновигали екiпажi магнатiв та сеймових посланцiв, котрi попривозили до Варшави своїх жiнок та дочок для розваги. Скрiзь мигали високi, аж пiд самiсiнькi жидiвськi стрiхи, старомоднi екiпажi, де на козлах стримiли погоничi в кракiвських жупанах з широкими викладчастими комiрами, обшитими золотими взорцями та мережками. Чудовi конi, запряженi в простяж, в кракiвських хомутах, з червоними шарфами, причепленими зверху, басували по улицях, як навiженi. В екiпажах сидiли убранi магнати, їх жiнки та дочки. На панiях та паннах вперемiшку манячiли то польськi оксамитовi червонi та жовтi кунтушi, облямованi бiлим горностаєм, то моднi заграничнi сукнi. Сивi парики на магнатах та магнатках були перетасованi з оксамитовими колоритними шапками чудернацьких фасонiв, часом вигаданих фантазiєю варшавських панiв та панiй. Конi катали, як скаженi. Весняне сонце грало на дорогих колоритних уборах панiв, на блискучих кракiвських хомутах, на блискучiй упряжi, облитiй срiблом. Все це жваве, колоритне, блискуче, сновигаюче по улицях, весь цей ворушливий блискучий розкiшшю наїзд ставав в великий контраст з задимленими домками та халупками, з плесами багна по улицях, з смердючою гряззю та гноєм. Всi улицi були схожi на тропiчнi плеса та болота з смердючою гнилою водою, на котрих манячiли пречудовi квiтки рожевого та бiлого латаття, препишних квiток вiкторiї та колоритних лелiй.

Аж у маї прибули до Варшави гетьманськi посланцi з України. З генеральної старшини прибув генеральний обозний Тимiш Носач, генеральний писар Груша, миргородський полковник Лiсницький. Од кожного козацького полку гетьман прислав по два сотника. З посланцями поїхало багато охочих людей з козацької старшини. Усiх посланцiв набралося двiстi душ. Юрiй Немирич, дiдич православної вiри, київський каштелян, котрий поїхав за депутата од Києва, та Прокiп Верещага, як депутат од Чернiгова, були на чолi козацького посланництва.

"Козацькi посланцi вже прибули! Вже приїхали! —загомонiли скрiзь по Варшавi. — Слава Богу! Таки дiждались! Знов настане мир мiж Польщею та Україною!" — говорили польськi пани, углядiвши, як козацькi посланцi в'їхали в Варшаву довгими рядками на баских степових конях.

Червонi козацькi кармазини, червонi високi верхи шапок заманячiли по варшавських улицях. Баскi степовi конi помiшались з чудернацькими екiпажами. Незвичнi до мiського гаму й натовпу, дикi степовi конi ставали дибки, iржали, як скаженi, вищиряли зуби i лякали панiй та панянок, проїжджаючих по улицях. Червонi кармазини та шапки зарябiли й заманячiли мiж чорними жидiвськими кафтанами та шабасковими соболевими шапками. Натовп висипався на улицi, щоб подивитись на козацьких гостей, котрих вже давно не було видко в Варшавi. Варшава зашумiла на радощах, заворушилась, ждучи добрих наслiдкiв для Польщi, од приїзду ще не так давно страшних ворогiв Польщi, котрi тепер самi горнулись до Польщi, запобiгали ласки в польського короля.

Висипали на улицю й вигнанi Богданом утiкачi з України — покатоличенi й споляченi українськi пани, котрi повтiкали з своїх маєтностей до Варшави i боялись вертати на Україну. Вони збiднiли, зубожiли, обносились i проживали нужденне, не маючи часом шматка насущного хлiба. В обстрiпаних, в злинялих жупанах та кунтушах цi українськi недоляшки стрiли козакiв криками ненавистi. Вони показували кулаки козакам, котрi шугали на конях по тiсних улицях.

— Душогуби! Льотри! проклятi схизматики! лиходiї! бодай вам добра не було! — виривались прокльони слiдком за козаками з натовпу. — Ви нас скривдили! Бодай вашому гетьмановi Богдановi земля лягла залiзом на домовину! Проклятi! ви нас скривдили, нас, дiтей України, українського роду, української кровi!

Але цi крики сполячених утiкачiв, панiв з України, не долiтали навiть до червоних козацьких шапок, їх приголомшували й заглушували крики радiснi, крики привiту козакам, що знов повернулись до пiдданства польському королевi.

Король назначив день для прийняття козацьких посланцiв. В сенаторськiй просторнiй залi зiбралися усi сенатори й сеймовi посланцi. Для короля був поставлений трон на височеньких сходах пiд червоним оксамитовим балдахiном, перевитим посерединi золотими шнурками. Прибув i архiєпископ прiмас гнiзненський. Усi посланцi й магнати стали двома рядами по обидва боки зали i ждали короля. Незабаром рознiсся по залi голос герольда: "Найяснiший король Ян-Казимiр їде!" Усi в залi заворушились i подалися до порога. Прiмас з хрестом в руках пiшов до порога помiж рядами панiв i встрiв короля в дверях. Сенатори й сеймовi посланцi низенько уклонилися королевi. Лицемiрна покiрливiсть виявлялась на обличчях магнатiв, котрi вважали себе трохи не за рiвню королевi i котрi в себе вдома, в своїх маєтностях i на провiнцiальних сеймах i справдi виступали як маленькi самостiйнi королi. Гетьман Богдан продражнив їх за свавiльнiсть "короленятами".

Король, ще молодий, але тiлистий, поставний та здоровий, повагом вступив в залу i попростував мiж двома рядами панiв до трону. Пани рушили слiдком за ним i стали по обидва боки трону. Прiмас став на чолi магнатiв по праву руку од короля. День був весняний, сонячний. В вiкна по обидва боки трону сипалось майське промiння i обсипало ясним свiтом багатi оксамитовi та шовковi кунтушi, лиснiло на золотих шнурках та позументах, переливалось чудовими м'якими сутiнками на шовкових та оксамитових складках кунтушiв. Увесь збiр, блискучий та пишний, аж сяв колоритними фарбами, сяв радiсними очима, веселим обличчям.

Увiйшли козацькi посланцi i гуртом стали серед зали. Засяли червонi кармазини та червонi сап'янцi, неначе серед пiстрявого гурту магнатiв в залi схопилось червоне полум'я. Тiльки чорноволосi козацькi голови, чорнi чуби на головах, здоровi вуси та блискучi темнi очi чорнiли поверх червоного полум'я кармазинiв. Посланцi поклонились королевi. Король згорда повiв вниз очима i ледве схилив свою низько обстрижену голову, тiльки здоровецькi вуси трохи схилились вниз i натякали, що король поклонився — не чолом, а вусами.

Перед держав Юрiй Немирич, чоловiк вчений i славний оратор того часу. Вiн спинився посеред зали, виступив трохи з натовпу i висловив латинською мовою пишну промову, в котрiй вихваляв Польщу, як вольну державу на ввесь свiт, i просив короля знов прийняти в своє пiдданство усю Україну, одрiзнену од Польщi гетьманом Богданом. Пiсля коротенького риторичного вступу Немирич промовив:

— Ми з'являємось в теперiшнiй день перед престолом королiвської величностi, перед збором всiєї Речi Посполитої як посланцi найяснiшого й найшляхетнiшого гетьмана усього вiйська Запорозького i разом з тим усього українського народу, щоб признати перед лицем усього свiта на потомнi вiки його величнiсть, Рiч Посполиту i Корону Польську нашою вiтчиною i матiр'ю. Держава вашої величностi по всьому свiту стада славна волею i в цьому схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так i людському родовi даються Божi й людськi закони, але з охороною їх вольної волi без найменшого силування на всi часи од самого сотворiння свiта. Нехай iншi царства й держави будуть славнi своїм теплим клiматом, багатством, злитками золота, дорогих перлiв та дiамантiв, розкiшшю життя... але там народи не зазнають правдивої волi. Забувши, що вони обдарованi од Бога вольною волею, вони живуть неначе в золотiй клiтцi, i повиннi зоставатись невольниками чужої сваволi, чужого бажання. На усьому свiтi не можна знайти такої волi, як в Польськiй Коронi! Ця воля, котрiй i цiни не можна скласти, ця вольнiсть, а не що iнше, веде тепер нас до з'єднання з вами. Ми родились вольними, виросли на волi i вольно обертаємось до однакової з нами волi.

Сеймовий збiр заплескав в долонi. Кожний пан почував, що Немирич говорив правду про волю в Польщi, але пани забулись, що в тiєї "вольної панської волi" були в неволi хлопи i польськi, i українськi, в неволi, як у пеклi. Вони забули слова французького вандрiвника на тодiшнiй Українi Боплана, що на Українi польськi пани живуть, як у раю, а панщаннi мужики мучаться, як у пеклi. Оратор в своїй промовi забув на той час згадати про те пекло. Немирич замовк на хвилину i знов заговорив:

— Тепер блудний син знов вертається до свого батька. Нехай же батько привiтає його поцiлунком миру й ласки! Нехай надiне золотий перстень на його палець, вбере його в гарне убрання, нехай заколе годоване теля i радiє вкупi з ним на заздрiсть iншим! Не тисячi, а мiльйони душ потягуються до пiдданства вашiй величностi i усiй Речi Посполитiй! Привiт тобi, найяснiший королю!.. Прийми цей багатий край, цей родючий Єгипет, текучий молоком i медом, багатий на пшеницю i на усякi земнi овочi, цю вiтчину войовничого i давно славного на морi й на суходолi народу українського... Вiват, найяснiший король Ян-Казимiр! Вiват Республiка Польська!

Славному в свої часи ораторовi одповiдали в сеймi короткою промовою. Усi сеймовi посланцi були радi, що козаки знов задумали вернутись до пiдданства королевi. Юрiй Немирич подав королевi Гадяцькi пункти. Посланцi сподобились цiлувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привiтали козацьких посланцiв.

Але радiсть в сеймi швидко змiнилась на смуток, як сенатори почали розбирати пункти Гадяцької умови. Пiднялись змагання та нарiкання, що козаки вимагали дуже багато права та усяких привiлеїв для України, що в Гадяцькiй умовi, постановленiй комiсарами Польщi Казимиром Беньовським та Євлашевським, комiсари надавали козакам надто багато обiцянок.

По Гадяцькiй умовi Україна приставала до Польщi як Велике князiвство Руське, зовсiм самостiйне в своїх осерединних справах: козаки приставали до полякiв як вольнi до вольних, рiвнi до рiвних. Гетьман i великий князь Виговський просив для себе повного права суду над усiм козацтвом на Українi i особистої незалежностi од усякого суду, од усяких позвiв. Козаки вимагали, щоб у Великому князiвствi було своє козацьке вiйсько i своє правленство, щоб на Українi не було унiї, а польськi єзуїти навiть не мали пробувати на Українi; щоб вигнанi з України пани-католики й поляки не мали права вернутись на Україну i забрати свої давнi маєтностi; натомiсть король був повинен дати їм скарбовi землi в самiй Польщi. Козаки постановили, щоб усi староства, усi скарбовi землi на Українi були одданi в український скарб, були прилученi до українських воєводств. Воєводами повиннi бути тiльки православнi; католики не мали права займати мiсця на урядовiй службi на Українi i через те не мали права дiставати короннi землi й маєтностi на Українi. Козаки домагались, щоб король дав їм усiм право шляхетства i щоб в самому Великому князiвствi православнi дiдичi, князi високого роду були в усьому рiвнi з шляхтичами-козаками i не присвоювали собi окромiшних вищих привiлеїв. Щодо просвiти, то козаки вимагали собi права заснувати два унiверситети: в Києвi i в Брацлавi, i заводити школи, не питаючись у полякiв, права вольної печатнi книг та вольної чорноморської торгiвлi.

Такi вимагання козакiв збурили польських магнатiв i сенаторiв, гордих своїм шляхетством. Пiднялися голоси проти Гадяцької умови. Пани нехтували козаками, нiзащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами, рiвними у своїх правах з ними. Посланцi кричали на сеймi, що Україна стане через такi привiлеї мiцносилою, самостiйною державою, небезпечною для Польщi.

— Як то можна давати шляхетськi привiлеї усiм козакам, та хоч би й усiй козацькiй старшинi! Це виходить, що ми дамо шляхетське право хлопам, бо козаки з хлопiв. Це буде приниження для нашої стародавньої шляхти. Рiвняти до себе хлопiв, якихсь душогубiв, лиходiїв! якихсь бунтарiв, що встали бунтом проти своєї матерi Польщi, якихсь пройдисвiтiв! Це буде ганьба, неслава для нашої шляхти! Не попустимо цього! — кричали польськi пани, вислухавши прочитанi Гадяцькi пункти.

— Якихсь схизматiв становлять врiвнi з панами-католиками! — гомонiли в сеймi бiскупи. — Схизму треба вбити, як гадину, а не становити її нарiвнi з католицькою вiрою панiв. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба на ймення Боже!

— Це знеславить вартiсть i достойнiсть нашої шляхетської верстви! Ми принизимо, нас самих, пiдвисивши до себе якихсь пройдисвiтiв! — репетували деякi пани. — Не попустимо цього! А все то накоїв лиха пан Беньовський!

Трохи не мiсяць змагались пани на сеймi, розбираючи пункти Гадяцької умови, та все нарiкали на Беньовського за його непомiрну здатливiсть на користь козакам. Але були мiж польськими панами й такi правдивi люди, котрi могли б послужити за iзразець i для сучасних декотрих польських панiв i польських iсторикiв.

— Не козаки порушили згоду, а ми, — говорили декотрi пани. — У всьому винна наша гордовитiсть. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тiльки однiмали од них таки їх права, але позбавили їх усякого людського натурального права. От за те Господь Бог i показав нам, що й вони такi люди, як i всi, i по заслузi покарав нашу високодумнiсть. Ми нижчi за їх: вони бились з нами за волю, а ми — за безсиле панування... Тодi, як Адам копав землю, а Єва пряла, нiхто нiкому не служив, нiхто нiкого не називав хлопом.

Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть в умовi з козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:

— Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща має ворогiв — шведiв та москалiв, котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Українi. Але потiм, як мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцької умови: завести унiю, притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам i завести на Українi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна буде згодом повернути дiло на Українi по-давньому.

Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною надiєю не додержати свого слова. Iзба сеймова й посланницька обидвi затвердили своєю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи в слушний час зломити своє слово, порушити Гадяцькi пункти.

Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественної присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.

В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон для короля. Зiбрались усi сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй годинi ранку увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й сеймовi посланцi стали кругом трону. Тодi покликали посланцiв нового Великого князiвства Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер сказав красномовну промову од ймення короля i оповiстив, що король прощає усi козацькi давнi провини, приймає Україну в пiдданство i затверджує Гадяцьку умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася присяга. Перший присягнув король, поклавши два пальцi на Євангелiє. В своїй присязi Ян-Казимiр обiцяв, що вiн i його наслiдники дають обов'язок королiвською присягою держати Гадяцьку умову непорушне на вiки вiчнi i вчиняти правдивiсть усiм жильцям Великого князiвства Руського по їх праву i звичаю. "I коли б я, борони. Боже, — сказав в кiнцi присяги король, — не додержав моєї присяги, то народ український не повинен менi покорятись".

Пiсля короля присягали архиєпископ прiмас гнiзненський, єпископ вiденський за все католицьке духовенство, потiм присягли гетьман коронний i литовський за все польське вiйсько, а пiсля них присягли канцлери i пiдканцлери Королiвства Польського.

Коли ця церемонiя скiнчилась, почали присягати козацькi посланцi. Київський митрополит Дiонiсій Балабан принiс Євангелiє, обковане золотом, i золотий хрест i поклав їх на столi. Генеральна старшина присягала по одному, пiднявши два пальцi вгору; отамани й осавули присягали по два разом. Але як церемонiя стала вже дуже загайна, то сотники i решта козацьких посланцiв усi встали навколiшки, пiднявши два пальцi вгору. Генеральний писар Груша висловив за їх усiх присягу.

Скiнчивши присягу, козацькi посланцi сподобились поцiлувати короля в руку, i ввесь збiр з церемонiєю вийшов з iзби i пiшов в собор святого Яна.

Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем розкiшно убраних польських сенаторiв та козацьких посланцiв. Увесь кортеж аж сяв червоними, синiми й жовтими кунтушами, червоними верхами козацьких шапок. Улиця неначе зацвiла квiтками. Майське сонце весело грало й лиснiло на золотих позументах кунтушiв, на червоних та жовтих дорогих уборах, на червоних макiвках козацьких шапок та на червоних кунтушах. З усiх одчинених вiкон визирали гарнi панни та панiї в пишних уборах. Покрiвлi будинкiв були обсипанi народом, неначе їх обсiли хмарами галки. Блискучий кортеж неначе вливався в високi дверi собору, кидаючи червонястий та жовтий одлиск на стiни собору, обквiтчанi вилiпленими фiгурами та арабесками. Самi янголи, вилiпленi над високими дверима, неначе ожили, вкритi живим одлиском од дорогих кармазинiв. Свiт тих одлискiв бiгав, миготiв по горорiзьбi; янголи неначе засмiялись на радощах, що настав мир i спокiй в Польщi, що Україна знов пристає до згоди з Польщею.

Блискучий кортеж неначе поглинули широкi темнi дверi. В соборi почався молебень. На улицi, на покрiвлях стало тихо, як в глупу нiч. Натовп на улицi поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улицi нiби замер. Тiльки чуть було, як в прозорому повiтрi десь весело щебетала ластiвка i її дзвiнкий, але м'який голос розливався, неначе хто вигравав на флейтi веселi трелi. На соборi на хрестi вчепилась нiжками галка i закавкала своїм м'яким голосом. I те кавкання галки виразно рознеслося понад домами серед мертвої тишi. Високi й тонкi двi башти собору з дива поглядали на незвичайний збiр народу, неначе замершого й захоловшого на улицях, в одчинених вiкнах i на дахах.

Серед мертвої тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше. Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi хвилi потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались в храмi, i полились через край, потрапили в одчиненi дверi i розлились хвилями по улицi, понеслися вгору понад домами i розлилися по синьому небi, в майському повiтрi.

В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотiв, закричав, а потiм загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився з голосами. I задрижали товстi стiни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску лицарської сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось на улицi й на дахах. Усi почали хреститись, бо вже настав кiнець молебня, i всi ждали, що от-от незабаром блискучий кортеж з королем на чолi з'явиться в дверях собору i затопить золотом i сяєвом улицю.

На небi сонце зразу погасло. Набiгла майська чорна хмара. Ще орган не замовк, як несподiвано вдарив грiм, неначе десь недалечко вистрелили з гармати. Грiм гуркотiв весело по небi i неначе зареготався на радощах великого для Польщi свята. Несподiвано полився дощ ливцем. На одну хвилину стовпище неначе вкрилось туманом i заворушилось, захиталось на високих покрiвлях. Дощ лив, шумiв, аж дзюрчав. Потоки впали з покрiвлi i задзюрчали по улицi. Процесiя мусила задлятись в соборi поки перестане дощ.

— Це добрий знак! — гомонiли в соборi. — Дощ теплий i плодючий. Як цей дощ несе свiжiсть i родючiсть, так постановлений мир з Україною нехай збагатить нас, прибiльшить благословення i надарує процвiтанням Польщу!

Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподiвано хмари. Одгуки грому лунали тихо десь далеко за Вiслою над лугами, над густими лiсами. Над Варшавою небо випогодилось i засяло чистими блискучими блакитними фарбами, неначе оповилось найдорожчим голубим м'яким шовком з золотистими сутiнками. Кортеж рушив i вийшов з собору. Жовтi панськi чоботи, червонi козацькi сап'янцi з срiбними пiдковами залиснiли на улицi, обмоченi в теплу дощову воду, котра дзюрчала пiд ногами. Стовпище крикнуло, як один голос: "Вiват, король Ян-Казимiр! Вiват, козаки!"

— Пiшла хмара на татари, а сонечко на християни! — говорили козаки, подивляючись на хмари, що посунулись за Вiслу.

Але тi хмари посунулись i на татар, посунулись вони i на Україну...

Пiсля присяги почалися в Варшавi бенкети. Багатi, значнi польськi магнати запрошували до себе на бенкети українських посланцiв. Пани вiтали козакiв з поважанням; козаки показували на словах прихильнiсть до короля й Польщi.

В тi часи польськi магнати не ставили собi великих палацiв в Варшавi. Здоровi палаци з баштами вони ставили в своїх маєтностях по селах та мiстечках, то над болотяними рiчками, то на горах для захисту од несподiваного нападу татар, козакiв та лiвонських рицарiв. Палаци їх були разом i твердинi, обкопанi ровами, обсипанi валами, захищенi болотами, очеретами або горами. Один тiльки коронний канцлер мав чималий палац з двома невеличкими баштами, котрi гордовито позирали на тiсно скупченi жидiвськi та мiщанськi невеличкi задимленi домки, неначе ногатi та довгошиї чаплi та жаби, що притаїлись на днi болота в осоцi. Канцлер запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин i чимало сеймових посланцiв.

Просторна довга зала на другому поверсi йшла через увесь палац i була вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зiгнутим листком паперу або велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надвоє. Плафон увесь був облiплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя пополовинi з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилатi амури та мизатi й пикатi венери. По обидва боки довгої зали йшли рядочками тiсненькi й узенькi кiмнатки, в котрих нiгде було й повернутись гаразд. Уся зала була освiчена трьома люстрами, котрi були причепленi до плафона; на них трьома вiнцями горiли свiчки ярого воску. Довгi ряди столiв тяглися од краю до краю зали. Столи аж захрясли пiд срiбними тарiлками та полумисками, повними усяких наїдкiв. Срiбнi кубки та пугарi були наставленi посеред столiв, неначе срiбний гай вирiс на скатертях посеред столiв. Чимало волiв, баранiв, кабанiв та усякої птицi полягло пiд ножами кухарiв для того бенкету. З льохiв викотили кiлька бочок старого вина, а найбiльше венгерського. В залi стояв гам та клекiт, неначе на ярмарку; скрiзь тхнуло воском та димом, як у церквi. Добре вино розв'язало i панам, i козакам язики. Усi говорили голосно, скiльки було сили, як тепер говорять селяни в корчмах напiдпитку. Господар не раз обходив столи i велiв слугам наливати пугарi вином. I пани, й козаки пили страшенно. Гостi спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати їх вином з бочок. Вино неначе зсякало, всисалось i входило в суху землю, мiсяць непоєну дощем.

Пани братались з козаками, обнiмались i цiлувались на радощах, неначе вони нiколи не бились i навiть не лаялись. Козаки голосно хвалились своєю прихильнiстю до Польщi.

— От тепер нехай найяснiший наш король посилає нас на Москву або на шведiв! — говорили на радощах козаки. — Ми дамось їм взнаки i докажемо, що ми готовi i головами накласти за його королiвську величнiсть. Пропали тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми їм вкупi з вами доброї пинхви!

Вже надворi сутенiло. В залi стало душно, як на печi. Пiсля довгого бенкету козаки й пани вже були п'янi. Коронний канцлер, господар дому, встав з мiсця i хотiв сказати промову, але вiн був вже такий п'яний, що язик не слухав його i насилу повертався в ротi. Канцлер забелькотiв, запикав, замикав i замовк.

— Вiват канцлеровi! вiват! Вип'ємо за здоров'я канцлера! — гукнули гостi. — Нехай живе славний канцлер!

Вже смерком скiнчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гостi рушили в одчиненi на терасу дверi. Слуги понесли слiдком за ними пугарi, кубки, плящки та бутлi. Сад був освiчений лiхтарями. Надворi стояла тиша. Гостi обсiли лавки на широкiй терасi, обсiли кам'янi сходи, розсипались по садку i посiдали на розстелених килимах на землi, декотрi посiдали на травi. Знов полилось вино та горiлка з бочок в бутлi та в жбани.

На терасi один штукар, козацький сотник, стоячи коло лiхтаря i поглядаючи на свою тiнь, промовив:

— А що, панове, чи не стала моя тiнь довша, як я став шляхтичем?

Генеральний обозний Тимiш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались навiть тi козацькi полковники та сотники, котрi самi запобiгали в сенатi та в короля ласки, щоб дiстати право шляхетства. Пани образились i понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки своїми жартами неприємно вразили гордих своїм шляхетством польських панiв.

Вже настала глупа нiч. Вже гостi спорожнили не одну бочку старого венгерського. Половина гостей насилу потрапила в дверi, як почала розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани й козаки валялись по садку, по травi, по сходах, на терасi, як деревця на дрив'ятнi. I сад, i тераса нагадували поле пiсля гарячої битви. Самого господаря слуги взяли попiд руки i насилу доволокли до пишного лiжка в узенькiй тiсненькiй кiмнатцi.

Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькi посланцi вернулись на Україну з дорученою їм грамотою до Виговського i з затвердженими королем пунктами Гадяцької умови. Король надарував козацьку старшину правом шляхетства, але не всю. Дiстали од короля шляхетське право навiть двiрськi гетьмановi слуги, тимчасом як декотрi полковники не сподобились од короля такої честi.

Козацькi посланцi вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими святками. Саме тодi поприїжджали до гетьмана полковники та сотники, щоб поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман жив тодi в Суботовi, i козацька старшина й посланцi поїхали до Суботова. Першого дня Зелених свят усi вони зiбрались в просторнiй свiтлицi Богданового палацу. Свiтлиця була обквiтчана клечинням, рутою та любистком. На вiкнах, на столах стояли букети з пiвонiї, пiвникiв, м'яти та рути. Пiдлога була посипана татарським зiллям, дрiбною осокою вперемiшку з пахучим чебрецем. Свiтлиця була весела, повна пахощiв. Дух весняного зiлля, ясне промiння майського сонця, все це гармонiзувало з радiсним почуванням козацької старшини, котру брала нетерплячка, щоб швидше вийшов гетьман i оповiстив про шляхетськi привiлеї, надарованi королем старшинi й усiй Українi.

В другiй свiтлицi походжав гетьман Виговський, дожидаючись, поки збереться уся старшина, поки зiйдуться усi посланцi. Гетьманша сидiла на канапi коло столу.

— А що, Олесю? Чи добрим пророком був я колись, ще тодi, як тебе сватав? Чи не справдились же мої пророкування?

— Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком, тим-то я i зохотилась за тебе вийти замiж, бо постерегала твiй хист, твою здатнiсть, твiй розум та зручнiсть.

— От теперечки я гетьман i великий князь на Русi, а ти велика княгиня! Поздоровляю тебе з великим князiвством! — сказав Виговський i тричi цмокнув гетьманшу в щоки.

— I я тебе поздоровляю од щирого серця! — тихо обiзвалась Олеся.

— От тепер твої князi Любецькi та Соломирецькi, та твої сенатори-родичi зостались в сливах! Ти тепер вища за їх усiх, бо ти велика княгиня, мов королева на Українi, а вони простi князi i муситимуть схилити свої гордовитi голови перед тобою. Вони тепер зiрки, а ти— ясне сонце України, — сказав Виговський, походжаючи по свiтлицi, гордо пiдвiвши голову вгору та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелi, неначе то лазили не мухи, а усi тi князi Любецькi i Соломирецькi, та Олесинi родичi-сенатори.

— Ну, теперечки як почує княгиня Любецька, що ти став великим князем, а я великою княгинею, то лусне з досади, — сказала гетьманша.

— А князь Любецький зареве од зависностi, а твiй дядько, кальвiнiст Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурiкає, як пiвень.

— А тiтка Суходольська? Тепер вона од зависностi скрутиться, зверетениться та й сказиться! Вона ж найбiльше перебаранчала нам до шлюбу, — сказала Олеся i встала з мiсця. — От тепер я велика княгиня! Заткнула роти усiй високодумнiй рiднiї — говорила Олеся, ходячи тихо по свiтлицi. — Нехай тепер вони їдуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над ними, як сонце над землею.

В гетьманшi очi блищали, щоки горiли. Гордовитiсть i самолюбство, вдоволене по самiсiньку шию, так i свiтилось в її пишних очах, в цiлiй постатi її повненької фiгури. Довга оксамитова рожева французька сукня пишно сунулась за нею слiдком по пiдлозi, а голубий шовковий кунтуш аж шелестiв на її станi, нiби на радощах, що вкриває княжi плечi i княжий стан.

— А знаєш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькiй умовi з Польщею, щоб нашi українськi православнi князi, якi позоставались на Українi, не мали привiлеїв, бiльших за козацькi привiлеї, i були у всьому рiвня козакам, — сказав гетьман. — Це нашим князям Любецьким та Соломирецьким ще одна носатка од мене.

— Ото й гаразд! Так i треба! — аж крикнула гетьманша. — Надiну княжу дiадему своєї матерi на цей урочистий час i покажусь в нiй козацькiй старшинi, щоб тепер вона не дуже ставала запанiбрата з нами.

Гетьманша витягла з здорової скринi маленьку скриньку чудової роботи, одiмкнула, вийняла дорогу золоту дiадему, обсипану брильянтами, i почепила собi на голову; потiм вийняла чотири разки перлiв i золоте намисто з маленьких червiнчикiв i почепила на шию.

— Пишна ти в цiй дiадемi та в перлах! Ти неначе родилась задля того, щоб носити дiадему та корону! — сказав Виговський, милуючись своєю Олесею.

Гетьманша запишалась на цi слова чоловiка, на її очi, на її обличчя на одну мить неначе злинули грацiї i обвiяли їх своїм духом. Але перегодя Олеся знов гордо пiдвела голову i тихою ходою почала походжати по свiтлицi. Княжа поставнiсть та поважнiсть знов виглянули в її постатi, в кожному пружку її гордовитого обличчя.

— Та ти, гетьмане, не цiлуйся тепер з козацькими полковниками: треба знати й свою честь. I я не буду їх тепер цiлувати в плечi, бо я тепер їм не рiвня. Одразу постав себе як великий князь i гетьман, щоб i вони зучились вважати на тебе як на великого князя! — навчала Олеся.

— А то ж як? Авжеж я тепер їм не рiвня! Тепер я маю ласку в короля. Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина, певно, вже вся зiбралась. Час виходити!

— Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти поздоровлення, — сказала гетьманша.

Зiбрана в свiтлицi старшина все поглядала на дверi, а дверi не одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очеретi й кошик на водi з маленьким Мойсеєм все стояли нерушно. Коли це несподiвано фараонова дочка з очеретом неначе посунулась i десь сховалась. Два козаки одчинили в велику свiтлицю дверi i поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв поважний вид i гордо ступив в свiтлицю. Полковники, й сотники, й посланцi сповнили сливе усю свiтлицю. Гетьман поклонився до їх не дуже низьким поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червонi сап'янцi з срiбними пiдковами та острогами аж сяяли на гетьмановi.

Посланцi, полковники, сотники й уся старшина низенько уклонились гетьмановi i поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим голосом i знов ледве поклонився старшинi. То вже не були низенькi та облесливi попереднiшi поклони колишнього генерального писаря Виговського, то був гордий поклiн гетьмана i великого князя Русi.

— Не так тепер гетьман кланяється старшинi, як було переднiше! — зашепотiли декотрi полковники, що стояли позад других. — Неначе не той став!

Гетьман стояв сам серед свiтлицi i нiкого не попросив сiсти. Генеральний писар Груша подав гетьмановi королiвськi грамоти. Гетьман прочитав їх мовчки i потiм зараз оповiстив, котрих полковникiв та сотникiв король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дiстала од короля не уся козацька старшина, а тiльки тi полковники та сотники, на котрих, само по собi, показав гетьман. Полковники, осавули та сотники почали переглядатись i шепотiти. Гетьман пiдвiв голову i грiзним поглядом поглянув на старшину. Старшина стихла. Прочитавши декотрi грамоти од короля, Виговський промовив:

— Поздоровляю вас, старшино, з Великим князiвством Руським i з новим правом шляхетства! Будьте вдячнi найяснiшому нашому королевi i добродiєвi!

Дехто з старшини поклонився i подякував гетьмановi.

— А ми тебе, гетьмане, поздоровляємо, як великого князя й гетьмана України! — промовив генеральний писар Груша i низенько уклонився Виговському, i разом з ним гетьмановi поклонились низенько i тi полковники та сотники, котрi дiстали право шляхетства.

Осавул Ковалевський, Тимiш Носач i iншi, котрi не дiстали права шляхетства, не поклонилися Виговському.

— Поздоровляєш нас, гетьмане й великий князю, з правом шляхетства, та не всiх, — гордо промовив Ковалевський. — Ми, козаки, усi дiти однiєї матерi України. Здається, в Гадячi постановили, щоб уся козацька старшина дiстала од короля право на шляхетство, i там не було такої умови, щоб шляхетство було дано твоїм, гетьмане, слугам...

— Не з моєї причини так сталось... Про це вже знає найяснiший наш король i добродiй, — сказав Виговський i в його словах, в його голосi знов виявились хитрощi та облесливiсть колишнього Богданового генерального писаря.

— Знає про це король... це правда. Але коли король знає, то тiльки через тебе, гетьмане, — знов обiзвався зi злiстю Ковалевський.

Тимiш Носач стояв мовчки i тiльки од злостi крутив свого довгого вуса.

Гетьман гордо випростався на ввесь свiй високий зрiст i сказав:

— Що зроблено, то зроблено, i не нам його переробляти. Прошу старшину пам'ятати про свої обов'язки до найяснiшого нашого короля й добродiя i до нас, гетьмана i великого князя.

Старшина замовкла. Генеральний писар Груша облесливо промовив:

— Передаємо наше поздоровлення ясновельможнiй гетьманшi i великiй княгинi!

— От вона зараз буде, — сказав гетьман i вийшов в дверi. Фараонова дочка й очерет знов з'явились перед очима старшини.

Через одну хвилину два козаки знов одчинили дверi i стали по обидва боки, неначе вкопанi. В дверi увiйшла гетьманша з повагом, горда та пишна. Княжа дiадема лиснiла й блищала, аж сипала промiнням. Золоте намисто, перли, золотi позументи, золотi парчевi квiтки на шовковому кунтушi сипали од себе сяєво кругом нової великої княгинi. Вона увiйшла i стала серед свiтлицi. Слiдком за нею вийшов Виговський i став поруч з нею.

Старшина поздоровила Виговську з святками i з великим князiвством. Вона подякувала тихим голосом. Усi полковники та сотники пiдступали до неї та цiлували її в руку i в плече. Вона не поцiлувала в плече нi одного полковника.

Гетьман i гетьманша трохи постояли серед свiтлицi, трохи побалакали з деякими посланцями. Виговський розпитав в посланцiв, як приймали їх в Варшавi, як вони давали присягу на пiдданство королевi, а потiм поклонився усiм полковникам. Гетьманша так само поклонилась заразом усiм одним поклоном i тихою ходою вийшла з свiтлицi. Слiдком за нею вийшов i гетьман, не запросивши старшини до себе на празниковий бенкет, як то бувало переднiше. Два козаки зачинили за ними дверi.

— Осавул Ковалевський страшний задля мене, — тихо промовив Виговський до жiнки. — Вiн мене зсадить з гетьманства i з великого князiвства, але не дiжде вiн цього. Треба йому чики-чики! — сказав гетьман i показав на горло, чикаючи пальцем по своїй горлянцi. — Пошлю найнятих убiйникiв, горлорiзiв-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлi!

— Це наш закатований ворог: вiн нам накоїть багато лиха, — сказала ще тихiше гетьманша.

Уся старшина, усi посланцi стояли, терлись, м'ялись, тупцяли, все сподiвались, що гетьман знов вийде i запросить усiх на празниковий бенкет, як звичайно бувало переднiше. Але дверi в свiтлицю не одчинялись, неначе їх хто замкнув i припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину i неначе смiялась з їх. Усi постояли, потупцяли та й розiйшлись.

— Ого-го! Виговський вже став не той! — смiливо гомонiла старшина. — Вже не осмiхається й не кланяється низенько.

— Коли б тобi хоч сiсти попросив! коли б тобi дав хоч по чарцi за труда! — гомонiли деякi сотники та посланцi.

— Ото добра закуска, нiгде правди дiти! — говорив гордовитий Ковалевський. — Оце гаразд наїлись, напились в гетьмана, та й... бувайте здоровi!

— В мене вже аж хмiль вдарив в голову од гетьманського вина. Добрий могорич поставив нам Виговський! — жартував Носач.

— Буде вiн нам ставити ще кращi могоричi! Щось вiн занадто гордо пiдняв голову, як став великим князем з ласки королiвської, а не з нашої, — гомонiли Ковалевський та Золотаренко. — Не король вибрав Виговського, а ми! А коли ми його вибрали, — то можемо й скинути з гетьманства. Високо вiн лiтає, та низько сяде.

Вже аж третього дня Зелених свят гетьманшин брат, сотник Юрiй Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб вони запросили старшину та посланцiв на бенкет. Гетьман i справдi запросив до себе, але не всiх полковникiв та сотникiв, а тiльки тих, що були йому вiрнi i дiстали од короля шляхетство. Це ще бiльше роздратувало козацьку старшину. Чутка про те, що не всi козаки дiстали право шляхетства од короля, навiть не всi полковники й сотники, облетiла по всiх полках. Невдоволена старшина почала нарiкати на короля й гримати на гетьмана. Гетьмановi про все виказували вiрнi йому козаки. Бiльше за всiх пiдбурював козакiв Ковалевський. Гетьман задумав звести його з свiта i пiдiслав потаємцi до його своїх шпигунiв i убiйникiв. Але вбити Ковалевського їм не вдалося, а слава про цей гетьманiв замiр пiшла по всьому Чигиринi.

Дiставши грамоти од короля, гетьман визволив з тюрми московського посланця Портомоїна i одiслав його в Москву з грамотою до царя, в которiй нарiкав на Олексiя Михайловича за те, що вiн розiслав по Українi унiверсал i звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз розiслав по всiх полкових мiстах, по всiх мiстечках свiй унiверсал, в котрому вiн оповiщав, з якої причини вiн одiрвав Україну од Москви i оддав Польщi. Усе поспiльство, усей народ, усi простi козаки загули, закричали проти цього гетьманського вчинку. Тiльки десять рокiв минуло, як народ визволився од польського ярма. Польське лихолiття було ненависне народовi й простим козакам. Люди не встигли забутись про панщину, про всi неправди й притиски од панiв та ксьондзiв. Народ боявся, що знов вернуться на Україну вигнанi Богданом католики-пани i силуватимуть його до панщини, що Польща знов заведе унiю на Українi, знов напустить єзуїтiв та ксьондзiв, знов нашле на Україну свого вiйська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московськi бояри й воєводи почали пiддержувати пушкарiвську партiю в Полтавi, ворожу до гетьмана. В Полтавському полку вибрали за полковника Пушкаревого сина Кирика, котрий скликав до свого полку невдоволених хлопiв i назвав їх "дейнеками".

Гетьман не вважав на народ i на козацьку старшину, що була неприхильна до Польщi. Вiн знав, що усi полковники на Правобережнiй Українi будуть встоювати за ним, будуть тягти до Польщi; вiн сподiвався, що коронний обозний Андрiй Потоцький стане йому до помочi, бо вже привiв польське вiйсько на Правобережну Україну i став станом в Бiлiй Церквi. Гетьман назначив Немирича рейментарем над польським "затяжним" вiйськом i послав його за Днiпро, де було чимало полковникiв, ворожих для гетьмана. Немирич перевiв польське вiйсько через Днiпро i поставив його в Чернiговi, Нiжинi, Борзнi й iнших мiстах Лiвобережної України. Нiжинський протопоп Филимонов давав про все звiстки в Москву. До його пристав Богданiв шурин, полковник нiжинський Василь Золотаренко, котрому хотiлось видерти гетьманську булаву з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тимiш Цюцюра, котрому так само заманулось дiстати гетьманську булаву, запобiгши ласки в московських воєвод. Яким Сомко, брат першої Богданової жiнки Ганни, так само хотiв стати гетьманом. Запорозька Сiч i славний її отаман Iван Сiрко встали проти Виговського i оступились за Богданового сина Юрiя, котрому вони хотiли доручити гетьманство. На Українi тлiло, жеврiло, i огонь був напоготовi спахнути. Виговський знав про це i оповiстив збiр на раду в Канiвщинi коло Германiвки. Вiн хотiв сповiстити там королiвський унiверсал на пiдданство козакiв королевi.

IX.

Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так i скипiв. Цiлий день ходив як сам не свiй, сердився, з усiма лаявся, чiплявся до жiнки, лаяв Маринку, а по обiдi звелiв синовi запрягти коня в вiзок i побiг в Чигирин до своїх старих приятелiв.

Того таки дня ввечерi Маринка примiтила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати i розмовляє з ним нишком то в ганку, то на причiлку. Пiсля вечерi, вже смерком Маринка заглядiла в вiкно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попiд вiкнами в садок i понiс здоровий бутель горiлки, прикривши його полою жупана. Слiдком за батьком майнула пiд вiкнами постать Зiнькова. Зiнько понiс два здоровi хлiби пiд обома пахвами, накинувши наопашки жупан i прикривши хлiб полами. Перегодя Маринка примiтила, що пiд вiкнами майнула ще одна висока постать i простувала з гори в садок. Вона впiзнала полковника Джеджалика, найлютiшого ворога полякiв та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впiймати, а за ним ще пройшло два старi дiди.

Маринку взяла цiкавiсть. Свекрухи не було в хатi. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. I в хатi, i в дворi було тихо. Маринка вибiгла з хати i побiгла стежкою в садок. Старий садок рiс по крутiй горi i спускався з горбка в глибокий ярок. Старi грушi та яблунi неначе заливали вщерть той яр густим гiллям. Маринка спинилась коло густих кущiв лiщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомiн, тихий i здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку пiд старим гiллям було поночi, аж чорно, неначе в погребi, i звiдтiля розносився тихий, але густий гомiн. Маринцi здавалось, нiби десь в пасiцi вийшло з уликiв два або три рої разом i гули на всю пасiку.

"Що це за диво? Якi це люди зiбралися в гущавинi садка в цьому глибокому яру? I чого вони зiбрались не вдень, а вночi? I старий Лютай, певно, тут, i Зiнько простував сюди крадькома, потай од мене. I тi, якiсь темнi високi постатi, певно, йшли сюди..."

Маринка виглянула з-за кущiв i знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попiд коноплями з десяток чоловiка i неначе пiрнули в гущавину садка. Маринцi стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од неї дуже близько ворушились i гомонiли люди, що вона не сама стояла в чорнiй темрявi, а побiч живих людей.

"Щось та є! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зiнько хлiб? Може, це якесь козацьке потайне чарiвниче святкування?" — подумала Маринка i несподiвано зразу вся охолола, їй здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небi, i в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змiй; їй здавалось, що помiж кущами заворушаться дiдьки, виставлять здоровi роги, вишкiрять здоровi червонi залiзнi зуби, розпеченi на жару. Маринка почувала, що в неї по спинi пiшов мороз, що її морозить всю од голови до нiг. Зуби застукали в ротi, неначе в пропасницi. Вона боялась рушити з мiсця, не мала сили тiкати, неначе її ноги приросли до землi. Вона чула багато оповiданнi в про запорожцiв-характерникiв, про їх чари, i їй здалося, що тi чарiвники-запорожцi наїхали до старого Лютая в гостi темної ночi, при ясних зорях, наїхали не в двiр, а потаємцi зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарiвничий бенкет, щоб чинити якiсь чари вкупi з господарем, її свекром, потай од людських очей.

Мiж кущами в чорнiй iмлi блиснув огонь, неначе затлiлась жарина; коло неї рядком спахнула друга жаринка, а далi третя й четверта, а потiм зажеврiв цiлий рядок червоних жаринок. Гомiн гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринцi здалося, що огонь от-от спахне пiд її ногами, що чарiвники-запорожцi дiзнаються, що вона стоїть за кущами, i спалять її пiдземним огнем за її цiкавiсть. Вона напрудила свої сили i одскочила за другий кущ калини. Несподiвано гомiн ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впiзнала той голос — то говорив старий осавул Лютай.

— Старi брати товаришi, i ви, запорожцi. Гетьман постановив в Гадячi умову з королем: вiн з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Україну Польщi. Вже й посланцi його, посланi в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Україну пiд свою державу. Козацька старшина дiстала од короля препоганий для України гостинець — шляхетське право. Знов настануть для України старi порядки! Знов прийдеться одбиватись од польської нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на свої землi, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панiв замiсть старих.

— Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полi битви, накладемо своїми головами, а цього не попустимо гетьмановi! — зашепотiли старi козаки.

— Смерть гетьмановi! Повiсити б за це дiло Виговського на першому деревi на гiлляцi!

— Повiсити його на воротях його двору! — гомонiло кiлька запорожцiв, котрих запорозький отаман Iван Сiрко прислав в Чигирин на розвiдки.

Маринка з переляку iздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав пiдняти бунт проти гетьмана i вбити його, i для цього зiбрав потаєнцi в свiй садок на яру своїх прихильникiв та однодумцiв. Маринцi неначе з'явилась жива гетьманша. Гетьманша нiби стоїть над вбитим гетьманом i ламає з горя руки. Гетьман пiдплив своєю кров'ю i лежить порубаний та пострiляний.

"Побiжу до гетьманшi зараз! зараз, i остережу її i все розкажу! Гетьманша тепер пробуває в Чигиринi... приїхала з Суботова", — блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але її взяла жiноча цiкавiсть: їй хотiлось послухати, що говоритимуть далi. Страх чарiв, страх од нечистої сили вже минув.

— Смерть польському наймитовi! Смерть королiвськiй собацi! Смерть польському пiдлизi! Смерть пронизi! — говорив один запорожець, i його голос пронизував густий гомiн, як рiзкий крик чайки пронизує шум i завивання бурi на морi.

— Послухайте, панове, моєї ради! Нащо нам здалася смерть гетьмана? Ми лiпше вхопимо його в його палацi i виженемо в Польщу! — гомонiв чийсь голос, i Маринка впiзнала чистий дзвiнкий Зiнькiв голос.

— Смерть Виговському! Повiсити його на брамi! — загомонiли запорожцi i наймити з близьких козацьких броварiв.

— Вiн хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панiв! Смерть гетьмановi! — не вдержався один наймит з броварнi.

— Приятель Виговського Юрiй Немирич, хоч i православної вiри шляхтич, вже навiв польського вiйська в Чернiгiв, Борзну та Нiжин. Польськi жовнiри вже вимагають, щоб їх харчували нашi села й городи. В Нiжинi i в iнших мiстах козаки вже збунтувались i вирiзують жовнiрiв. Сам Немирич втiк з Нiжина. Козаки застигли його коло села Свiдовця i порубали на шматки його! Ми через тиждень вночi проти понедiлка нападемо на Виговського двiр i вхопимо його живцем, — говорив Демко Лютай.

"Проти понедiлка вночi... Дам знати гетьманшi! Дам знати, хоч би прийшлось i вмерти", — подумала Маринка i, як стрiла, полетiла з кущiв на гору, вбiгла в хату, впала на постiль i заплющила очi, прикинулась, нiби вона спить. Але вона не спала всю нiч. Соннота та дрiмота неначе втiкли од неї i пiшли по хатах до людей, щасливiших за неї. Маринка встала з постелi, як тiльки почало розвиднюватись. I старий Лютай, i Зiнько спали довго i повставали вже як сонце височенько пiдбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снiдання. Посiдали за стiл снiдати. Маринка все спускала очi вниз i не могла глянути просто в вiчi нi свекровi, нi Зiньковi. Їй було нiяково з ними вкупi за столом i дивитись їм в вiчi. Їй здавалося, що вона нiби щось вкрала в їх i недобре сховала.

"Побiжу до гетьманшi сьогоднi... одпрошуся в Зiнька та свекрухи нiби по дiлу. Але по якому дiлу менi одпрошуватись, коли нiякого дiла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманшi... В гостi до гетьманшi не випадає проситись, бо сьогоднi будень, та й роботи чимало. Пiду завтра або пiслязавтра", — думала Маринка, втупивши очi в землю, їжа не йшла їй на думку. Вона все нiби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порiзаного ножами, бачила, що нiби вiн плаває в своїй власнiй кровi. Щодня пiсля того Маринка думала одпроситись до гетьманшi в гостi, i щодня не ставало в неї смiливостi й запикнутись про це перед Лютаїхою та Лютаєм.

Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарствi ще бiльше. Маринка мучилась, трохи не плакала.

"Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забiжу до гетьманшi", — подумала Маринка i заспокоїлась, думаючи, що вона попередить напад козакiв на гетьмана.

Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе дiло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привiв орду i отаборився в степу. Гетьман виїхав до татар, щоб стати з ними в спiлку. Пiсля присяги i козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по своєму звичаю не пив, тiльки прикинувся п'яним. Ввечерi вiн увiйшов в свiй намет, але не лiг в йому спати, а пiдняв полу намета i шмигнув в татарський стан. П'яний Джеджалик увiйшов в намет i шаблею порубав тiльки постiль Виговського...

В недiлю Маринка пiшла до церкви, впала на колiна i молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманшi. Пiсля служби Божої Маринка не пiшла, а бiгцем побiгла до гетьманського палацу.

"Але як менi сказати про змову козакiв вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже менi доведеться виказувати на свого свекра та Зiнька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зiнька i постинати їм голови?"

Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась i стояла на одному мiсцi, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманшi, чи вертатись додому, їй стало жаль Зiнька. Вона нiби бачила очима, як Зiнька ведуть на кару, кладуть голову на колоду i стинають йому голову. Бiдна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зiнькова кров, як голова покотилась по землi. Маринка крикнула i повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бiгла по улицi додому, неначе втiкала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибiгла за мiсто, вже з мiста було видко свекрiв хутiр на горi. Тихий вiтер повiвав на неї i прохолоджував її лице. Вона знов спинилась i задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!

"Боже мiй! що менi робити? що менi почати? —думала Маринка, ламаючи руки. — I в кого менi поради питати? Одна рiдна мати дала б менi пораду... але я крил не маю, щоб летiти до неї поради питати".

Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в головi, як свiтло на вiтрi. Але несподiвано на неї найшла думка, неначе десь з неба впала.

"Скажу я гетьманшi, що знаю напевно, що чула од людей, нiби чигиринськi козаки та робiтники-наймити змовились сьогоднi ввечерi вчинити напад на гетьманську оселю i звести з свiта гетьмана. Про свекра й Зiнька нiчого не скажу; не скажу й слова: i хто, i що, i де, i як".

I Маринка знов повернула назад, побiгла в мiсто i застала гетьманшу дома.

Гетьманша сидiла задумавшись. Вже не одна неприємна чутка доходила до неї й до гетьмана. Як тiльки посланцi прибули з Варшави i привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонiв проти гетьмана. Загомонiли простi козаки, почали нарiкати на гетьмана мiщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомонiла чорнота i усяка сiрома. Гетьман знав про цей гомiн невдоволених, але вiн надiявся на свiй Чигиринський полк, складений з нiмцiв, православних сiрачкових шляхтичiв та вiрних козакiв, надiявся на татарське вiйсько, що стояло напоготовi за Чорним лiсом, а ще бiльше покладав надiю на короля й польське вiйсько. Гетьманша сидiла задумана й блiда. Одна несподiвана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залiтали в гетьманський двiр i тривожили гетьмана й гетьманшу.

Маринка вбiгла в свiтлицю блiда, стривожена й заплакана. Вона привiталась до гетьманшi, сiла й зразу заплакала. Гетьманшi здалося, що в домi Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зiнько несподiвано або скалiчив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю.

— Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? —спитала гетьманша, сама стривожена.

— Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьмановi, щоб зараз-таки, зараз тiкав з Чигирина, бо сьогоднi вночi буде йому бiда, — сказала Маринка.

— Яка бiда? — спитала гетьманша i трохи зблiдла на виду.

— Буде йому смерть: його хотять вбити сьогоднi ввечерi або вночi, — сказала Маринка.

— Як ти знаєш про це? Хто тобi сказав? Хто хоче вбити гетьмана? — питала гетьманша, хапаючись з питаннями.

— Я про це чула на свої вуха... на улицi... пiдслухала в садку. Чигиринськi старi козаки, мiщани та наймити з броварiв змовились цiєї ночi вбити гетьмана.

— Ох, моя лиха година та нещаслива! — крикнула гетьманша i охолола, й остовпiла.

Маринка знов заплакала голосно на всю свiтлицю: їй жаль було i Зiнька, жаль було i гетьмана та гетьманшi, i вона зуби зцiпила, щоб не признатись i не вихопитись яким словом про те, хто має замiр вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з другої свiтлицi. Вiн раптом одчинив дверi i заглянув в ту свiтлицю, де сидiла гетьманша.

— Хто тут плаче? — спитав гетьман. — Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш?

— Тiкайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цiєї ночi хотять вас вбити: цiєї ночi вас або зарубають, або повiсять, або живцем вiзьмуть i випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я пiдслухала це все на улицi. В мiстi неспокiйно... Тiкайте! — говорила Маринка, i її сльози та хлипання мiшались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.

Виговський зблiд на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити.

Тiльки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двiр вскочили на конях п'ять польських жовнiрiв. Гетьман вглядiв їх у вiкно i вискочив у ганок. Конi були вкритi пiною i важко сапали, аж боки в їх ходором ходили. Гетьман впiзнав затяжцiв Юрiя Немирича.

Звiдкiль ви прискакали? Що трапилось за Днiпром? гукнув гетьман до жовнiрiв. Бiда нам, ясновельможний гетьмане! — обiзвався один жовнiр. — Пан Немирич поставив жовнiрiв на станцiях в Чернiговi, в Борзнi, в Нiжинi та в iнших мiстах. Мiщани й хлопи не хотiли давати нам харчiв та станцiй i кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського вiйська на Україну. Ми стояли в Нiжинi. Василь Золотаренко зрадив тобi, ясновельможний. Вночi прийшов пiд Нiжин Переяславський полк, що зостався вiрний царевi. Золотаренко покинув на нiч незапертi ворота без сторожi. Переяславськi козаки одчинили вночi ворота, ввiрвались в мiсто i крикнули: "Бийте ляхiв!" Мiщани й мужики пристали до козакiв i за одну годину повбивали п'ять хоругвiв. В iнших мiстах так само повбивали жовнiрiв. Наш рейментар пан Немирич втiк. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свiдовця i порубали його на шматки.

Гетьман став бiлий як стiна. Двi сльози покотились з очей: йому було жаль Немирича, найпросвiченiшого чоловiка на Українi, котрий i Україну любив, i бажав їй щастя-долi, i стояв за спiлку України з Польщею, бо вважав на цю спiлку як найлiпшу. Настав вечiр. Гетьмановi оповiстили, що по улицях в Чигиринi скоївся якийсь несподiваний рух: скрiзь було примiтне якесь вештання. Вештались козаки, вештались мiщани. З сiл, з близьких броварiв найшло багато хлопiв, налiзло багато голоти. Все те чогось никало по улицях, вешталось по хатах, по дворах. Гетьман неначе почутив дух смалятини серед пожежi. Вiн почував душею, що от-от незабаром десь схопиться полум'я пожежi, на котрiй вiн накладе своєю головою.

— Тiкай, серце, з мiста! — тихо говорила гетьманша Виговському. — В мiстi небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бiйся! Я сяду на коня i сховаюсь в твердинi. Мене оборонять обозний Данило Олiвемберг та найняте нiмецьке i татарське вiйсько.

Як тiльки надворi смеркло, гетьман спохвату скочив на коня i, як вiн сам потiм говорив, в однiй сукманi, верхом на конi втiк з Чигирина. Вiн покатав пiд Германiвку, де козацьке вiйсько зiбралось на раду по його приказу. На Германiвськiй радi Виговський думав оповiстити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.

В той час Юрiй Хмельницький вже вернувся з Києва i прибув до Переяслава. Звiдтiля вiн послав вiрного слугу свого батька, Брюховецького, з унiверсалом до запорозького отамана Iвана Сiрка. В тому унiверсалi молодий Юрiй жалiвся на Виговського, що вiн не вертає йому гетьманської булави, що вiн грабує Богдановi скарби i вживає їх на свої потреби. Сiрко прибув з своїми запорожцями i вкупi з Юрiєм та вiрними йому козаками рушив з вiйськом на Чигирин, щоб вигнати Виговського i настановити Юрiя гетьманом.

Одного вечора смерком Маринка знов примiтила, що старий Демко майнув попiд вiкнами i понiс пiд полою здоровий бутель горiлки. Вона вглядiла, що й Зiнько понiс пiд полою два здоровi хлiби i попростував слiдком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, i не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигиринi. Маринка прожогом кинулась з хати надвiр, перебiгла город попiд окопом, вскочила в гущавину садка i сiла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини i пiрнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомiн, побачила жеврiючi люльки через листя та гiлля. Вона насторочила вуха i почала прислухатись.

— Я з старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, — почав гомонiти старий Демко. — Юрась та Сiрко з запорожцями будуть iти в Чигирин через два мости на Тясминi, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору i вiзьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, i як тiльки вийдуть нiмцi, та шляхтичi, та козаки, вiрнi Виговському, до мостiв, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу i вдаримо на виговцiв з потилицi.

— Добра твоя рада! — загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi.

— А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте назустрiч Сiрковi та Юрiєвi, пристаньте до їх вiйська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! — говорив Демко.

— Добре! Добре! Згода! — гукнули козаки й хлопи.

Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цiєї, то другої ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала i тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i заридала, припавши лицем до подушки.

"Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну нiченьку доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..."

Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цiлий день в неї очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на неї скоса i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче серце!"

Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога. Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею, лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi, вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на неї, i не слухав її. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом'ята буйним вiтром. Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую, оглядав рушницi.

— Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? — питала в Зiнька Маринка.

— Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби своє дiло! Ще наговоримось, — сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срiбними бляшками та гудзиками.

— Твої думки вже не дома! Твої думки лiтають вже десь далеко, в далекому краї. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Твої очi нiби зайнялися огнем. Щось є, та тiльки ти менi не кажеш усiєї правди! — бiдкалася молода козачка.

Зiнько пiдвiв на неї очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю.

— Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода? Може, я тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?

— Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди дитини. Менi треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам микатись в козацькi справи нечля.

Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i задержуючи в грудях важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Лютаїха зйрнула на неї скоса.

"Отже ж, молодиця догадується, що Зiнько сьогоднi лаштується в дорогу. I як вона догадалась? I хто їй сказав про це?" — подумала Лютаїха i сама зiтхнула, їй прийшли на думку давнi лiта, давнє лихо, коли вона була молода, коли й їй не раз доводилось випроводжати на вiйну свого Демка, коли Демко привiз їй звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили їх кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.

"Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й третя, i кiнця їм не буде, i лiк їм погубиш! А для бiдної молодицi це ще тiльки перша розлука, гiрка як полин!" — подумала стара Демчиха.

Настав вечiр. Наймичка подала вечерю в ганок. Усi посiдали кругом стола i вечеряли мовчки. Маринка тiльки ложку вмочала i прикидалась, нiби вона вечеряє, їжа не йшла їй на думку.

— Час, сину, виїжджати в дорогу. Сiдлай коня та не гайся, щоб ти од товаришiв не зостався! — сказав Демко, навiть не глянувши на Маринку.

Зiнько осiдлав коня, насипав в сакви вiвса. Мати поклала в сакви харч. Зiнько перекинув сакви через конячу спину i прив'язав їх до сiдла.

— Тепер благословiть мене, тату, i ви, мамо, в небезпечну дорогу! — промовив Зiнько.

Старий поблагословив сина. Мати накинула Зiньковi на шию золотий хрест на чорному шнурку i тихо заплакала. Маринка закрила очi рукавом, одвернулась, припала головою до одвiрка i неначе її i в хатi не було, неначе вона й на свiт не родилась. Вона не насмiлилась навiть спитати, куди од'їжджає Зiнько.

Кiнь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ганка i заiржав од нетерплячки, неначе промовив: "Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю, стоячи в дворi! Хочу летiти в степ i полечу з тобою вкупi орлом на ворога..."

Зiнько зiйшов з ганку i за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка пiшла слiдком за ними плачучи.

— Побiжи, дочко, та одчини ворота! — гукнув старий. "Я б зав'язала, закувала залiзом ворота, щоб не пустити милого!"— подумала Маринка i не рушила з мiсця.

Зiнько скочив на коня. Кiнь, як змiй, звився i став дибом. Зiнько ледве всидiв на сiдлi Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.

— Скажи ж менi, милий, куди од'їжджаєш, щоб я знала звiдкiль тебе виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж менi щиру правду, куди од'їжджаєш? — крикнула Маринка i припала головою до сiдла та й заголосила, як по мертвому. Сльози душили її; вона почувала, що ледве дише.

— Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звiдкiля вернуся... а може, й не вернуся, — сказав Зiнько.

— Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу пострiляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степовi орли не виклювали часом очей, доки товаришi пiднiмуть тебе з землi живого! — гукнув батько.

Маринка розв'язала на головi шовкову червону хустку i подала Зiньковi. Розкiшна коса впала з-пiд очiпка i кучерявим хмелем впала на плечi i розсипалась до пояса. Маринка припала до сiдла i заголосила на ввесь двiр. Пiшла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зiнько почував, що й його давило коло серця, але йому хотiлось битви, хотiлось погуляти в чистому полi, бажалось покарати ворогiв. Завзяття обняло його, неначе огнем, в одну мить. Вiн задушив жаль в серцi, свиснув, пустив поводи. Кiнь, як скажений, вискочив в ворота i залупотiв копитами. Пiднялася курява i вкрила хмарою коня й козака.

Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.

— Важка буде тобi, дочко, ця нiченька! — промовила Лютаїха, плачучи. — Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка. Поживеш — звикнеш.

Мати втiшала Маринку, а в неї самої сльози крапали дрiбним дощем за коханим найменшим сином.

— Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак їде на вiйну... От я вам поставлю корито, то ви до свiта наплачте повне корито слiз, може, хоч курчатам знадобиться... Ой баби, баби! Чудна в вас вдача! — жартував старий. — Ревуть обидвi, як корови за телятами. Ось потривайте! Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями. Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за осавула, а наймички позабирають в руки рушницi та й будете палити з гори на ляхiв...

Цiлу нiченьку проплакала бiдна Маринка, припавши ниць до подушки, облила бiлу постiль сльозами, їй все привиджувалось, що вона бачить Зiнька, пострiляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим червоною хусткою, а кругом його обсiли чорнi ворони та орли i ждуть його смертi, як розкiшного бенкету. I другого дня ходила вона заплакана, як нежива. Сумнi Маринчинi карi очi стали ще сумнiшi, неначе вона тiльки що поховала Зiнька та вернулась з кладовища. Маринка зблiдла, схудла, спала з тiла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.

В Чигиринi пройшла чутка, що багато козакiв з Чигиринського полку один по одному повтiкали з Чигирина i виїхали назустрiч до вiйська Юрiя Хмельницького та запорозького атамана, славного Iвана Сiрка, щоб пристати до їх. Слiдком за ними майнуло чимало чигиринських мiщан, селян з близьких сiл та усякої голоти. Маринка прочула про це i догадалась, звiдкiль виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на гору i очi видивила, поглядаючи на Черкаський шлях за рiчкою, що вився гадюкою на двi верстви глибокими пiсками мiж чималими пiскуватими бiлими горбами. За тi смуги бiлого пiску поривало її душу щодня, щогодини.

X.

Незабаром по Чигиринi пiшла чутка, що вже наступають на Чигиринщину Юрiєвi прихильники.

Полковник Золотаренко напав на Смiлу, маєтнiсть Данила Виговського та Катерини. Сам Данило Виговський саме тодi виїхав з гетьманом на раду пiд Германiвку i пробував в обозi польського коронного обозного Андрiя Потоцького. Смiли не було кому обороняти. Оселя Данила Виговського була окопана земляним валом, щiльно обгородженим частоколом. Золотаренко, менший брат Катерининої мачухи Ганни, третьої жiнки гетьмана Богдана, зруйнував вали i частокiл i спалив оселю пасербицi своєї рiдної сестри Ганни. Одначе вiн не вчинив нiякого лиха самiй Катеринi i випустив її на волю, спаливши всю її оселю i пограбувавши її маєтнiсть. Катерина втекла в Чигирин до гетьманшi i подала звiстку, що Юрiй з Сiрком наступають на Чигирин.

Гетьмана не було в Чигиринi. Смiлива гетьманша не злякалась Юрiя i сама стала обороняти Чигирин. В Чигиринi було доволi усякого запасу для оборони: було шiсть сотень гармат, чотири сотнi гарнiзону з православної шляхти та нiмцiв i кiлька сотень козакiв, вiрних гетьмановi. Над артилерiєю та нiмецькою пiхотою командував нiмець Данило Олiвемберг, вiрний гетьмановi. Гетьманша щодня, щогодини сподiвалась, що до Чигирина прибуде обозний Тимiш Носач, котрий мав заїхати в Чигирин до гетьманшi на од'їздi в Германiвку на раду; щодня, щогодини вона сподiвалась, що гетьман з козаками вернеться з Германiвки i дасть помiч Чигириновi. Але сподiванка її була надаремна. Нi Носач, нi гетьман не приїздили.

Одного дня пiсля Першої Пречистої Маринка вибiгла на гору за садок, виглядати свого Зiнька. За рiчкою Тясмином, за зеленим лугом, за рядами старої вiльхи та верболозу так бiлiли й блищали смуги пiскуватих горбiв проти сонця, що на них трудно було дивитись. Маринка вглядiла, що на пiсках мiж горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло полум'я, а над полум'ям пiднявся нiби дим. Маринка збiгла з гори, вбiгла в свiтлицю i промовила до Демка:

— Тату! В пiсках схопилася неначе пожежа, видко вогонь i чорний дим!

— Та то пожежа, може, за пiсками десь в селi. Чому горiти там, в тих пiсках? — спитав старий. — А дай, жiнко, бриля! Пiду подивлюсь.

Демко накинув на голову бриля i почвалав на гору. Маринка пiшла слiдком за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Мiж крутими бiлими горбами неначе текла червона, як жар, рiчка, звивалась мiж горбами та все наближалась до Чигирина. Зверху над пiсками пiднiмався неначе справдi густий дим.

— Сiрковi запорожцi! — крикнув радiсно Демко. — Це i справдi пожежа для когось... а може, й для нас! I Юрiй Хмельниченко веде своє вiйсько!

А червонi кунтушi запорожцiв все посовувались ближче довгою червоною смугою. Смуга вилась, як гадюка, помiж бiлими пiскуватими горбами та все наближалась до Чигирина.

Демко не пiшов з гори пiдтюпцем, а бiгцем побiг, як молодий хлопець. Маринцi аж смiшно стало, що старий дiд побiг бiгцем, неначе грав в гилки. Прибiгши в двiр, Демко звелiв сiдлати конi, узброївся сам, подавав рушницi та шаблi наймитам. I в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами i покатали в мiсто збирати своїх однодумцiв та товаришiв.

Тим часом дали знати в гетьманський двiр, що за Чигирином з'явились козаки. I Катерина Виговська, i гетьманша зразу догадались, якi то козаки йдуть на Чигирин.

— Це Юрiй з Сiрком та з Золотаренком пiдступають пiд Чигирин! Треба вдарити на тривогу! — сказала Катерина з злiстю. — А гетьмана нема в Чигиринi, i Тимiш Носач десь задлявся... Хто нас буде обороняти?

Гетьманша зблiдла, а потiм почервонiла, її тихi очi блиснули од злостi й ненависностi.

— Не злякалась я їх! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сiдлай коня якомога швидше! Треба поїхати на гору, оглядiти твердиню. Може, Данило Олiвемберг задрiмав там, в твердинi. Треба лаштувати гармати! — говорила гетьманша.

Тиха на вдачу, спокiйна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе iнша людина. Вона кинулась в кiмнату, вхопила два пiстолети, заткнула їх за пояс i вибiгла на ганок. Козак держав за поводи двоє коней. Олеся скочила на коня i махнула на козака. Козак скочив i собi на коня i ледве встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона покатала на гору до твердинi, вбiгла в браму i крикнула на Олiвемберга, щоб вiн лаштував гармати для оборони твердинi i виставив козакiв за мостом на Тясминi.

Козаки й нiмцi в одну мить узброїлись, стали в ряди напоготовi до битви. Гетьманша звелiла їм вхопити сокири i поперед усього порубати мiст. Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрiзь розляглися луги, болота й мокрачi, знала, що Юрiєвим козакам трудно буде перейти через болотяну рiчку, як звалять в воду мiст.

Вчинивши приказ, гетьманша сама об'їхала окопи, оглядiла високi дубовi частоколи, поставила козакiв коло гармат. В неї десь узявся голос, десь узялась жвавiсть. Вона лiтала конем, як запорожець, i голосно давала прикази нiмцям i козакам.

Олiвемберг повiв козакiв та своїх нiмцiв до мосту. Не пiдтюпцем пiшло вiйсько, а побiгло, хапаючись, щоб захопити мiст на Тясминi.

Чигирин на низинi коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом був насипаний високий вал. Вал iшов до самого болотяного берега Тясмина i неначе пiрнав двома кiнцями в зелену осоку та високi очерети. На валу стримiв високий дубовий частокiл. Проти самого мосту в валу були широкi ворота, а над ворiтьми високо пiднiмався присадкуватий верх широкої башти. Ворота були замкнутi, але чигиринськi козаки не встигли пiдняти вгору моста над ровом.

Запорожцi в одну мить кинулись на мiсток, полiзли на вал, розкидали частокiл i побiгли просто до мосту на Тясминi. Олiвемберг опiзнився. Запорожцi вже вступили на мiст. Високо над головами хорунжий пiдняв запорозьке червоне знамено i махав ним, показуючи, щоб заднi швидше поспiшали на мiст. Олiвемберг скочив з своїми козаками з другого боку мосту, щоб не пустити запорожцiв. Два полки, як два пiвнi, кинулись разом на мiст з двох бокiв i зiйшлися посеред мосту. З твердинi випалили з гармати, гармата гуркнула, i покотився гуркiт розгонами понад лугами, понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонцi шаблi й гострi списи, неначе бiлi блискавки миготiли понад червоними шапками та кармазинами. Блискавки бiгали понад козацькими головами, звивались гадюками, сипались iскрами, миготiли, неначе падали зверху на козацькi голови. Блискучi шаблi перехрещувались, дзвенiли, трiщали, черкаючись одна об другу. На мосту пiднявся крик, свист. Запорожцi кричали дикими голосами, тюкали, неначе цькували.

— Бий їх, вражих ляхiвських пiдлиз! Лупи, качай! Ось ми покажемо вам запорозького гостинця! — кричали запорожцi i як звiрi кинулись на виговцiв.

Задзвенiли, затрiщали щаблi ще дужче. Козаки натовпом стиснулись на мосту, так що нi повернутись, нi протовпитись, нi поворухнутись не можна було. Вiйсько неначе грало на мосту в тiсної баби. Часом тiльки стовпище, неначе жива хвиля, то посовувалось на один бiк мосту, то на другий. Запорожцi страшно напирали i не стiльки шаблями, скiльки силою людських тiл одпихали виговцiв. Вже вони зайняли бiльшу половину мосту, але виговцi крикнули, наперли плечима однi на других i запорожцi знов подалися назад, знов оступились за середину мосту.

Несподiвано пiднявся голос Сiрка i, як грiм, перемiг крики козакiв i дзвякiт шабель.

— Пали! — крикнув Сiрко до тих запорозьких рядiв, що стояли на березi Тясмина. — Чого стоїте дурнички?

Запорожцi випалили з рушниць на нiмцiв та козакiв-шляхтичiв, що стояли на другому березi Тясмина. Першi ряди нiмцiв впали, неначе трава пiд косою. Густий дим пiднявся над мостом. Нiмцi гуркнули з рушниць на запорожцiв. Запорожцi присiли всi на землю як один чоловiк. Кулi свиснули, задзижчали i застукали об стовбури вiльшини, що росла на лузi понад берегами. Дим вкрив увесь мiст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тiльки й видко було, як в диму лиснiли й блискавкою бiгали, неначе в хмарах, козацькi шаблi та списи.

Незабаром тихий вiтер знiс дим на рiчку. Дим коромислом повився вниз понад рiчкою. Мiст знов виступив, неначе з хмари, ввесь залитий ясним гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинiв та верхiв шапок. А шаблi все блискали та дзенькотiли. Мiст став повний людей. Стовпище густiшало та густiшало. Товстi поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве вдержували страшний натовп. Побитi, поколотi козаки падали на помiст. Натовп ставав на їх трупи, топтав ногами, спинався, щоб дiстати списами до своїх ворогiв. Почувся мiж дикими криками жалiбний, стогiн потоптаних, недобитих людей.

Сiрко з Юрiєм на конях стояли оддалеки на горбу i наглядали за битвою.

— Ну та й довго ж войдуються мої сiчовики з тими недоляшками та нiмотою! Застрягли на мосту, як у дiрцi: нi тпру, нi ну! Ну та й довго паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого мiстка! А пiду лиш я та махну кiлька разiв шаблюкою, бо мене вже нетерплячка бере, аж руки засвербiли! — сказав Сiрко i скочив з коня, кинув поводи в руки одному козаковi.

Високий та плечистий отаман Сiрко кинувся в натовп, як тигр, протовпився до середини мосту i крикнув:

— Ану, хлопцi, разом! Бийте отих поганцiв, недовiркiв та недоляшкiв! Бийте от-так-о-о! — крикнув Сiрко i, вхопивши обiруч важку шаблю, почав косити козацькi голови, як косар косить траву. Виговцi остовпiли. Страшний вид славного Сiрка нагнав на їх такого страху, що вся їх мужнiсть зникла, неначе завалилась на мосту й пiшла на дно рiчки. Шапка злетiла з Сiркової голови. Довга чуприна розсипалась по головi. Здоровi чорнi очi горiли огнем. Сiрко став страшний, лютий. Виговцi вирячили на його очi, як переляканi барани. Полетiли руки, вуха, голови по обидвi обочини мосту. Виговцi падали на мiст, як снопи, скинутi з стiжка. Кругом Сiрка стало порожнє мiсце. За ним посунулись запорожцi, а мiж ними вмiшався молодий Зiнько Лютай. I подались виговцi назад, все оступаючись помаленьку.

Несподiвано з Чигирина прибiг на конi Носач, скочив з коня i кинувся в битву, щоб не допустити запорожцiв до берега. Впало кiлька запорожцiв од його шаблi, неначе уклонились йому до нiг. Носач зирнув поперед себе i замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зiнько.

— Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? — крикнув Носач. — Ти, син моєї сестри, йдеш проти нас?

— Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з виговцями до Польщi! — крикнув несамовито Зiнько i кинув дикий посатанiлий позир на дядька та й замахнувся на його шаблею.

— Дурню ти! Щеня! Як дам тобi по мордi оцим держалном, то твоя морда стане плисковата! Хочеш мене, старого, звалити? Не дiждеш! — крикнув Носач.

— Дiжду, дядьку! Менi й Бог простить за це, коли тепер i брат пiшов на брата!

Зiнько замiрився шаблею в саму Носачеву голову. Носач, зручний та верткий, махнув шаблею в бiк навскоси. Його шабля свиснула, як хвоський батiг, потрапила в Зiнькову шаблю i дзвякнула, неначе закричала. Зiньковi шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском i почав бити нею Зiнька, як б'ють рiзкою хлопцiв-свавольцiв, то по плечах, то по руках. Зiнько крутнувся, одхиляючись на всi боки, але Носачева шабля плиском впала Зiньковi на голову. Зiнько захитався. Йому заморочило голову.

Саме тодi запорожцi так страшно стовпились, одпихаючи виговцiв, що поручата не видержали, хруснули, як скiпочки, i впали в воду. Зiнько, запаморочений, похилився на бiк, захилитався i впав з мосту в воду. За ним посипались в рiчку козаки, неначе хто витрусив грушi з мiшка.

"Отже ж, i ще втопиться лукавий хлопчисько! — подумав Носач. — Шкода й його, шкода й сестри, шкода й старого Демка. Але навiщо понесло його, ледащо, в обоз Юрiя та Сiрка?"

Тим часом Демко засiв в садках за частоколом. До його назбиралось чимало старих козакiв-дiдiв, наймитiв та усякої сiроми. Як вже зiбралось їх чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в частокiл плечима. Струхлий частокiл хруснув i повалився на землю. Демко i всi за ним разом вискочили з засiдки, вдарили з рушниць на нiмецьку пiхоту з потилицi, а потiм крикнули, гукнули i кинулись з шаблями на саму середину пiхоти. Наймити з броварiв та мужики побрали в руки частоколини, кинулись на нiмцiв та шляхтичiв i почали лупити їх по спинах та по головах. Заглушенi нiмцi озирнулись i подалися назад до мосту, їх полк неначе розпався надвоє, i Демко з голотою ввiгнався всередину, неначе загнав клин в людську гущавину. Запорожцi вскочили з мосту в ту продухвину. Носач подався назад, обернувся i стрiвся носом до носа з своїм шурином Демком.

— I ти, старий, проти нас? I тобi заманулося на старостi кислиць? — крикнув Носач.

— Заманулося, вороже України! — крикнув Демко i замiрився шаблею на Носача.

— Ей, старий! Не грайся, бо, їй-богу, не подивлюся тобi в зуби i зроблю свою сестру удовою! — крикнув Носач, але не встиг вiн доказати своєї промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди.

Демко зблiд, заточився на ногах, захилитався. Кров цiвкою бурянула з його грудей. Сонце заграло, заблискало в цiвцi кровi, як в червоному кришталевi. Демко звалився, як старий дуб, i впав навзнак, поливаючи рiдну землю цiвкою гарячої козацької кровi. Зiтхнув вiн раз, другий i оддав Богу душу.

Виговцi розсипались i оступились пiд сади та частоколи. Запорожцi рiчкою лилися через мiст i наступали на їх. А каламутна вода вхопила Зiнька i понесла недалечке од берега.

В той час вгорi випали великi дощi. Вода в Тясминi прибула, сливе як в весняне повiддя, i розлилася по лугах, по мочарах позаливала огороди на низинi. Зiнько потрапив впасти на мiлке мiсце, але бистра течiя вхопила його i понесла. Пришиблений в голову, вiн не мав сили стати на дно i вийти на берег.

Вже вода однесла Зiнька далеченько од мосту, як на берег прибiгла Маринка. Вона прочула про битву на мосту, i її серце говорило, що Зiнько там, що вiн, може, вже вбитий, а може, пострiляний лежить десь на березi, та нема кому дати йому помочi. Вона вибiгла з мiста i кинулась до мосту. Кулi свистiли кругом неї, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту та все бiгла до берега.

— Чи не бачили мого Зiнька? — питала вона в мiщан, що стояли оддалеки над берегом.

— Вже поплив твiй Зiнько водою, понесло його затопленим лугом, — говорили їй мiщани.

Маринку здушило коло серця; вона побiгла понад берегом так прудко, неначе хотiла догнати свою долю. Якась сила давала нiби крила її ногам.

"Ой Боже мiй, Боже! Його вбили! Вбили мого дорогого Зiнька! — майнула в неї думка. — Вже ж мені його не бачити до вiку, до суду!"

Коло вiльхи стояла купка мiщан. Мiщани вглядiли, що вода несе живого ще козака на затопленому лузi, кинулись в воду i витягли Зiнька. Маринка прибiгла, вглядiла Зiнька на травi, крикнула не своїм голосом i впала йому на груди. Зiнько лежав блiдий, з заплющеними очима, але ще дихав. На головi серед тiм'я було знать виразку, з котрої просисалася кров i стiкала на прилипле до голови волосся.

— Милий мiй! щастя моє! золото моє! Ой, не кидай же мене, молодої, бо я вмру за тобою! сама собi смерть заподiю! — голосила Маринка, припадаючи головою до Зiнькових грудей.

Одна мiщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дiд скинув з себе жупана. Одежа на Зiньковi висiла шматками, попорота, пошматована шаблями. Мiщани здiйняли з Зiнька мокрий жупан, мокру сорочку. Бiле тiло, широкi плечi залиснiли на сонцi, а на бiлому тiлi синiли смуги та попруги од Носачевої шаблi. На обох плечах червонiли подовжастi рани од шабель, неначе два разки перлiв прилипли до плечей. Дiд оддер од сорочки полотна i позав'язував рани на плечах. На Зiнька надiли сухе плаття, сухий жупан.

— Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось цюкнув раз шаблею по головi. Це швидко загоїться, — сказав дiд.

Маринка перестала плакати i тiльки зiтхала i стиха хлипала. Перси її високо пiдiймались, неначе хотiли зiтханням видихати усе горе, що душило в серцi. Зiнько розплющив очi i застогнав. Вiн ще не опам'ятався гаразд. Йому здавалось, що вiн у важкому снi, що йому сниться, нiби вiн десь на мосту серед битви по колiна в кровi чи в водi на днi рiчки на зеленiй травi, залитiй повiддям. Перед його очима нiби лився то жовтий свiт сонця, то зелений свiт води та зелений одлиск трави на днi рiчки. Йому все здавалось, що вiн потопає все глибше та глибше, що якась зелена безодня тягне його на глибочiнь з усiєї сили, i вiн не може володати руками i ногами, щоб перемогти ту страшну силу, i все потопає глибше та глибше. Знов пожовкло в його очах, потiм позеленiло. Зiнько застогнав i заплющив очi. Знов усе почорнiло в його очах, неначе вкрилось чорною темрявою найтемнiшої ночi. Вiн втратив памороки i злiг усiм важким завальним тiлом на дiдовi руки. Маринка знов заголосила, впала навколiшки, обняла Зiнька за шию i притулилась гарячою щокою до холодного Зiнькового лиця.

— Та не плач, Маринко! Надаремно ти побиваєшся! Вiн живий, тiльки зомлiв. Йому забило тямки, i в його голова запаморочилась, — втiшав дiд Маринку. — Не од таких ран виходжувався я, як був козаком. В Зiнька не рани, а дряпки та виразки на тiлi.

Мiщани запрягли конi в вiз, наклали на вiз сiна; обережно поклали Зiнька на сiно та й повезли на Демкiв хутiр. Маринка йшла за возом, як за домовиною, i тихо голосила та хлипала.

Тим часом Сiрко та запорожцi перейшли через мiст i почали розгонити на всi боки стовпище нiмцiв та козакiв-виговцiв. Сiрко кинув очима набiк i вглядiв велетенську фiгуру старого Демка, що валялась на землi в кровi, як колода старого дуба в лiсi. Сiрко впiзнав Демка Лютая.

— I здоров був, Демку, i прощай навiки, вiрний товаришу! — крикнув Сiрко, здiйнявши шапку i кланяючись до Демка. — Так он де довелося тобi полягти головою! Не впав ти од ляської кулi, не йняла тебе куля татарська, пройняла твої козацькi груди шабля недовiрка козака-зрадника. Прощай, Демку, навiки!

Старi козаки й наймити дiстали в однiй хатi драбину, встелили її впоперек плискованими частоколинами i поклали Демка на тi носилки. Дванадцять чоловiка вхопили носилки на плечi i тихою ходою понесли Демка на хутiр. Ще зовсiм тепла, здорова Демкова голова коливалась на в'язах, ноги ворушились то на один бiк, то на другий. Здоровi довгi вуси гойдались на вiтрi, як живi. Здавалось, нiби несуть живого чоловiка, але облитий кров'ю жупан, патьоки кровi на частоколинах, кривавi краплi, що поливали стежку, все це показувало, що вже настав вiчний спокiй для невтомного оборонця України.

Запорожцi та Юрiєвi козаки перейшли через мiст i кинулись слiдком за виговцями та найнятими нiмцями. Юрiй Хмельницький позад усiх з'їхав на мiст на степовому конi. Усей мiст був залитий кров'ю. З поваленими подекуди поренчатами мiст здавався шутим, пощербленим, покалiченим, як повбиванi козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризканi кров'ю. Усей мiст червонiв, неначе пiдплив людською кров'ю. Подекуди чорнiли кров'янi калюжi, припеченi гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась. На мосту валялись трупи суспiль, як зрубане колоддя в лiсi, валялись одтятi по плече руки, валялись стятi голови, як гарбузи на баштанi, валялись одсiченi вуха, носи, шматки м'яса, неначе трiски на дровiтнi. Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклi пальцi держали шаблю так мiцно, неначе п'явками впились в держално. Уся мiць, уся сила, з котрою рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в здоровецькому кулаковi. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту. Одтята голова телiпалась на шкурцi i звiсилась вниз над воду, неначе заглядала в рiчку, а з шиї дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне вино з бочки, лилася в воду i закрасила каламутну воду довгою червоною смугою на самiй бистринi. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще стiкала кров в воду i довгими смугами червонiла на бистринi.

Юрiй з'їхав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на живих людей. Юрiй торкнув в боки коня острогами. Баский кiнь пiшов по трупах, але все хропiв i прихкав нiздрями, неначе боявся тiєї страшної картини людської звiрючостi. Юрiй спинив коня серед мосту i оглядав картину свiжого кровавого бойовища. Нi один пружок його молодого лиця не здригнувся, нi один пружок жалю та смутку не набiг на його чоло, на його вид. Вiн з презирством дивився на трупи, на кров оборонцiв свого ворога, ненависного гетьмана.

З води виринали козацькi трупи, що позачiплювались одежею об стовпи пiд мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрiзану вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий запорожець зачепився жупаном за кiлок стовпа, падаючи в воду. Жупан не пускав його потонути на дно. Вода гойдала тiло, як вiтер гойдає дуба. Червонi сап'янцi то мрiли над водою, то виринали поверх води i лиснiли на сонцi, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в бистрiй водi, метлялась на всi боки, неначе жменя конопель на бительнi. Вода в Тясминi почервонiла. Тясмин неначе заплакав кров'ю, пролитою братами козаками. Рiчка несла трупи, несла чорнi шапки з червоними верхами. Шапки позачiплювались за кущi затопленого верболозу та високої осоки. Здавалось, нiби вода вкрилась червоними квiтками чудернацького латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетiлись i обсiли верби, вкрили кущi. Хижi орли та яструби шугали високо в небi над рiчкою, зачувши дух кровi.

Юрiй задивився на ту картину смертi, котра недавно витала над мостом, над рiчкою, i осмiхнувся злим осмiхом. В гоструватому лицi з тонким гострим носом, в гострих темних очах засвiтилось щось хиже, як в очах хижого шуляки. коли вiн кидається на здобуток.

Дух людської, ще теплої кровi парував пiд гарячим промiнням сонця з кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в рiзницях. Сам шляхетний кiнь неначе спахнув гнiвом на ту людську звiрючiсть, заiржав i став бити копитами. Копита захлюпали в кровi, як у калюжi, i червонi бризки людської кровi пороснули навкруги, як кораловi намистини порваного намиста. Кiнь вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась i впала в воду. Вода покотила голову з чуприною, неначе в водi крутився волоський темно-зелений гарбуз, зiрваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась, вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в своїй чупринi, як в куширi. Юрiй задивився на ту картину й зареготався. Кiнь скочив вперед. На кiнцi мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний, гарний, як картина. Русявi кучерi вилися хмелем кругом голови. Незвичайної краси лице, нiби виточене з мармуру, неначе задрiмало, очi закрились прозорими вiками, довгими вiями. Кучерi потонули до половини голови в кровi. Сам кiнь неначе пожалував топтати копитами тi кучерi i обминув трупа, ніби живого чоловiка.

Юрiй свиснув на коня. Кiнь став дибки i застукотiв копитами. Юрiй поскакав доганяти своє вiйсько. Тим часом Сiрко з запорожцями погнався за втiкачами. Добре бились виговцi, але нiчого не вдiяли i мусили втiкати. Вони кинулись втiкати врозтiч, а потiм скупчились, побiгли на гору, вбiгли в одчинену браму i сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговцi i нiмцi поцiлились на запорожцiв i смальнули з однiєї гармати, потiм з другої. Юрiй i Сiрко з вiйськом оступились назад i подались в мiсто. Чигирин ще не був взятий.

— Не тепер, то в четвер, а Чигирин i твердиня будуть в наших руках! — обiзвався Сiрко до Юрiя. — Попоробили, попопрацювали ми оце на мiстку, а тепер час би i за добрий обiд сiсти, але, мабуть, гетьманша не нагодує смачним обiдом за цю криваву справу.

— Що не нагодує, то не нагодує! Вона рада б теперечки нагодувати нас залiзним бобом, — обiзвався Юрiй. — Тепер вона й Катерина сидять в батькiвському палацi та, мабуть, од злостi кусають свої пальцi. Зате ж почастує нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай од гетьманшi десь у сусiди готує нам пишний обiд.

Юрiй i Сiрко з деякою старшиною в'їхали в гетьманський двiр. В одчинених дверях на порозi стояла Ганна Хмельницька i держала в руках на срiбному полумиску хлiб та сiль. Юрiй, Сiрко й козаки скочили з коней i приступили до Ганни, поздiймавши шапки.

— Вiтаю тебе, сину, в батькiвському дворi, як господаря й гетьмана України! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував i пробував в цьому палацi до кiнця своєї жизностi!

— Спасибi, мамо, спасибi! — сказав Юрiй i, поцiлувавши Ганну в руку, хотiв взяти хлiб.

— Дам тобi, сину, святий хлiб тiльки тодi, як даси обіцянку, що не вчиниш нiякого лиха твоїй сестрi Катеринi, гетьманшi Виговськiй i її дитинi. Скажи менi певне слово, що ти випустиш їх на волю, не вчинивши їм нiякого лиха. Мiй брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував i спалив її оселю в Смiлi. Вона тепер не має нi житла, нi пристановища.

— Добре, мамо! даю своє гетьманське слово i додержу його. Катерина нехай живе в Суботовi тим часом, — сказав Юрiй.

— А чи нема, Ганно, в тебе чого попоїсти? Ми голоднi, як вовки-сiроманцi. Ото б тернули, якби оце нам добрий обiд? Аж за вухами б лящало! — промовив Сiрко.

— Є обiд! є, та ще й добрий! Я вгадувала, чиє буде зверху, а чиє насподi, як ви пiдступали пiд Чигирин, i потай од Олесi Виговської звелiла i понаварювати, i понапiкати.

Юрiй вступив в покої i пiшов шукати своєї сестри Катерини та гетьманшi. Катерина i гетьманша сидiли в одному маленькому покоїковi. Маленький син гетьманшi качався долi на килимi i грався з кошеням.

— Добридень вам в хату! Вiтайте гостей, хоч непроханих i нежаданих! — сказав Юрiй.

Катерина мовчала, i гетьманша мовчала. Вони обидвi понадувались й одвернулись од Юрiя. Нi одна не пiдвела очей, не глянула на Юрiя.

— Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мiй, а ви мої полонянки. Вас одвезуть в Суботiв i будуть вас там держати, доки я не розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави i батькiвських скарбiв, — говорив Юрiй.

Запекла та завзята, як i її батько Богдан, Катерина встала i, гордо пiдвiвши голову, вийшла до другої кiмнати. Олеся сидiла мовчки i не глянула на Юрiя.

— Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня дiстала. Але котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! — говорив Остапчик i втiк у куток та й сховав котика за скриню.

Ганна посадила гостей за столи i звелiла подавати обiд. Юрiй пiшов просити Катерину та гетьманшу на обiд. Катерина й Олеся i словом не обiзвались, i не глянули на його.

— Не до обiду тепер їм, сину! Їжа не йде їм на думку, — сказала Ганна i звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi вони сидiли за столом i ложок не вмочили. Їм було тепер не до їжi. Гетьманша нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за їх обох.

— Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в моєму палацi i будете доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, — сказав Юрiй.

По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити коло їх сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею. Катерина, одначе, зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою генерального писаря Грушi, розважали її в самотинi та в горi.

Тим часом пораненого Зiнька привезли в двiр. Маринка заголосила, як углядiла стару Демчиху, i кинулась їй на плечi, неначе жалiлась на свою лиху долю. Демчиха заплакала i почала втiшати Маринку. Чоловiки внесли Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i хлипання стривожили Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг опамятатись, де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi переднiшi подiї, швидко мiняючись перед його очима, затуманили йому памороки й затiнили пам'ять. Жовтi пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн знов заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали червонi, як кров, потiм забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця на решетi тодi, коли її точать; потiм усе позеленiло в Зiнькових очах. Зелений прозорий свiт залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопає в водi i бачить пiд собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрiбною ряскою, а в тому зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи. I в одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в руках. Рука з шаблею замахнулась на його...

Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька Носача, i як вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе намистини в разку намиста нанизувались одна за одною.

Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав Маринку, впiзнав матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його голова, як нили роз'ятренi рани на плечах та сині попруги. I нi один стогiн не вирвався з мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий i буду жити..."

— А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? — спитала Демчиха.

Тiльки що вона промовила те запитання, за ворiтьми почувся гомiн. Демчиха вибiгла на ганок.

— Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гiсть, в останнiй раз! — гукав старий козак з-за ворiт.

Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила, що вже Демко не встане з тiєї козацької домовини по вiки вiчнi.

— Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не вставати! — сказав старий козак. — Винеси, осавулихо, води в садок; ми обмиємо на йому кров отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи.

Стара осавулиха впала на ноги Демковi, припала до носилок, неначе вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi виплакати горе, вилити сльози.

Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли в козацький жупан, обули в червонi сапянці, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В той час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак пiсля важкої працi на мосту, облягли твердиню, огорнули її з двох бокiв, окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв з замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара. Вдарив грiм раз, другий. Гуркiт грому злився докупи з гуком гармат. Надворi задощилось, занепогодилось. Дощ полив ливцем як з вiдра i змив мiст, замазаний, залитий козацькою кров'ю, котрої наточили козаки з своїх таки братiв козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть на проливання братньої кровi, на велику руїну України.

Прийшов i отаман Iван Сiрко на останнi одвiдини. Вiн перехрестився, поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав пальцi одної руки за пальцi другої, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сiрко, високий та плечистий, такий як i покiйник Демко, стояв, похиливши голову i втупивши очi в помiст. Думи за думами линули в його головi: картини битв та стичок виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн бився з ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт. В хатi усi мовчали неначе боялись стривожити той рiй споминок, котрий обсiв сиву Сiркову голову. Демчиха й Маринка перестали голосити. Сiрко зiтхнув. Високi та широкi перси пiдвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Вiн пiдвiв голову, пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху.

— Я думала, що Демко вже вмре своєю смертю, доживши свiй вiк, — тихо заговорила Демчиха.

— Не козакам помирати в своїй хатi. Наша смерть на чистому полi, наше тiло на поталу орлам та вовкам-сiроманцям, — сказав Сiрко i похапцем вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку.