І.

По десятому году я осталась сиротою. Батько й мати на однім тижні померли од якоїсь проморії, – да мати ще й удушливенька була: було всю ніченьку зсидить, усе бухикає. Батько ізразу занедужав – так і занедужав; мати послі захоровала; думали, що він скоріш умре за матюр, а батько ще, як мати вмерла, очуняв, встав, на полу поседів, плакав на нас гледючи (у мене ще сестра і брат були менші мене), велів наварити вечерять – поминуть матюр. Як вечеряв, – тільки й речі чули. Смерти – не одперти .

Тілько й згадаю тепер про їх, що оце було ми, дітвора, на печі, або так, заходимось пустовати, – зик такий сколотимо, що хоть із хати тікай, – от мати за деркач, да до нас прожогом так і кинеться, – ми й втихнем; одійшла до печі – ми й знов за своє. Нехай же було батько тілько озоветься, голос подасть, – уже й не телехнеш. Тільки й зазнаю про їх. Ще було, оце, батько пійде в гості в Бахмачі, неділю проходить – байдуже; бо він тільки жаловав одного Олександрика: «сей, – каже, – мене хлібом догодує»; така б то думка: – сії дівчата – чужа користь, покинуть, розтечуться, – а хлопець при йому буде, старости догледіть. А мати всіх однаково жаловала: було щосуботи позмиває і порозчісує голови, сорочки чистенькі понадіває, коміри було повишиває, – а мені, раз-колись, тілько пристьобала, бо сердилась.

Мати, було, як зірветься хоч на один день куди, – Боже мій! нудим світом, вибігаєм їй назустріч, гукаєм, прислухаємся до її голосу, – примів би всіх птиць із гаю порозганяв, щоб не щебетали, гай би вивернув з коріннєм, щоб не шумів; уші насторошим да й слухаєм, чи не кашляне, чи не йде мати: сказано – матюр не купити, не заслужити… Оце, було, йде да й кашляне, – недужа була: біжимо! «Мамо, мамо!» – опадемо її, улипнем, як мухи до меду; що зробимо – хвалимось… Боже, які раді! Я мала була; ніхто вже, як я, було, матусі дожидаюсь, – як оповесні ластівки! Жду, пожду, а послі біжу гаями цілу верству їй назустріч. Раз була аж заблудилась, блукавши; а тут зірвалась фуга така, вітер, дощ став накрапати, – так темно в лісі зробилось, наче вороннє на дощ скупилось; ліс шумить, змерзла я – так мене й б’є; коли ж нагодились ночліжники, що знали батька, – так мене й забрали на коня; верхи їхали, взяли мене, посадили, у мішок угорнули: так і довезли додому. Оце, було, як мати куди пійде, то батько требував, щоб ми у хаті сиділи, а я не всижу, біжу вслід, шукаю, а батько й вийде: оглянусь – він за мною, бачу неподалеку зрублену березу, я й прихилюся, наче сплю…

Як батько й матюр померли – бігали ми довго на могилки, – тужимо; іще так близько лежали – в вишневому саду, коло хати. Кликали й батька й матюр, дак не йдуть!.. не докличешся вже! Сама, коли не пійду було, дак плачу. Все згадую, як мати було нам каже: «Діточки, запобігайте світа, поки служать літа : коли я посварусь, або батько, то не на лихо, а на добро вам, для миру вас готуєм, а там усього спіткається…» Батьку поставили хрест, а матері й ні. Мати попереду вмерла, да й хреста нема! Пройшло вже те давно, а серце щемить і досі, як згадаю. Гірко було без матері жити; щаслива моя сестра, що Бог її приняв рано. Всяке пестить по своєму: нема над чоловіка, нема й над матюр, нема й над дитину. Як сю тройцю положим, то хоч і сам живий заривайся в землю: ні родини, ні доброї години тогді нема. Се не те, що мете, а те, що зверху йде . Що згляне дитина, то вже не зглянуть так чоловікові; що погляне мати, то вже ніхто в світі так другий не погляне. Тепер тільки моєї і втіхи, що дитина: і світ би мені не світив, і зорі не сяли, якби не воно.

Послі смерти батька й матері взяла мене до себе дядина замісь дитини. Вона була одинока і заможня, скрині не причинялись од того добра: усе посповньовано. – Усе, – каже, – Зіню, тобі буде. Дай Боже мені тільки здоров’я тебе викохать, до розуму довести… – Я підіймаюсь. Вона мене почала прехороше водити, – було, між дівчатами так і зорію. Плахти, знаєте, все хороші, картацькі, старосвіцькі; запаски все з розводами, як по писанці, щонеділі то й убере. Я її шановала за матюр. Так мені любо й весело. Підлітки, мої подруги, коло мене, як бжоли кругом квітки, опадуть. Вони мене люблять, а я – їх; гуляєм було; проти Духа у нас так гарно колиску вішають, парубки ключин чотири вирубають, ужівками зв’яжуть да батогів два, да на батоги прив’яжуть дошку да й гойдаються і веху в’ють. Колесо надінуть, квітками вберуть, любистком, чорнобривцями, і поставлять на майдані, де улиця дівчача; черед іде, – вони ще гуляють, пісень співають; хто їде, дак і кажуть: краса яка!.. І тут дівчата не поліновались: підмічаєм було за дівчатами, за парубками, хто з ким покохається, – жартуєм було; підмічаєм тож на музиках, котрі лучше до танців, і собі у кутку учимось. Примічаєм, у кого яка мережка, у кого які стьонжки в косах. Посядемо було всі рядом, лузаєм сім’єчко, і йде між нами своя весела беседа!.. А в танець, поміж дівчат і парубоцтво, іще не пускались… Було, на мої намиста, запаски, личмани заглежуються і дівчата й молодиці і розпитують про дядину, чи вона мене уже зовсім за дитину взяла, чи так?.. про її добро. «Гм, щаслива, – кажуть на мене, – се все їй буде! тепер, кажуть, да як рядить! як вишню… За писаря, або за якого міщанина єднає». А я: хі-хі! да й захилюся за кого-небудь. Я об сьому ще й не думала: мені тільки весело та любо… Усе весело, усе кругом мене мов всміхається! Хрущ гуде над ухом, оленка… а мені – що твій соловей… Сказано – п’ятнадцятий год постиг, не мала ще горя… а старе – глибше запало, дитиною ще пройшло… На Великодні святки – чого у мене нема! самими писанками обмінююсь було, як христосуюсь з подругами. Убере було мене дядина, в дрібушки поплете, стьонжки до кірок попустить, – тілько квітки робленої було ще надівать не дає: «Порано ще, – каже, – небого: ще вигуляйся, підіймись на кірх, – тоді й квітки, і в танець дозрівши, а то що! нерозпуковкою ходити: не на тебе будуть дивиться, а на твою квітку». – Я було стьожки понадкроюю, дівчатам пороздаю; разки понаднизую, так би все й розділилась з ними. А послі було й сама признаюсь дядині, що надполовинула, а дядина вже сього – ні… «Я, – каже, – копила, не руки склавши, а ти його марне порозтринькуєш…» А мені аж на шиї важко.

ІI.

От, на Великдень, пішла я, з сусідом і з подругами вгурті, паски святити. У нас і порося, і сало, й ковбаси: спасибі Богу, усього було. Привезли, – постали на цвинтарі: я поруч із своїм сусідом, – він на своїм возі й привіз, бо моя дядина на хазяйстві зоставалась. Із воріт на цвинтар люде так і точаться, як бжоли з улля, з пасками; аж душно зробилось. Кругом люде у два ряди постали рясно, мов квіток хто рядочками насажав, тільки поміж пропустили попу з причетом пройти; почали з рушників усячину вив’язовати; і коло мене хтось по праву руку став, да я й не оглянулась: саме піп із церкви з причетом вийшов і почав кропити, іде рядами да все кропить, а тут за ним вслід титар проскури кладе, а од миру одбирає крашанки, яблука, п’ятаччє.

Порівнялись ізо мною і од мене одібрали, я й гроші подала; підійшли й до мого сусіда, що по праву руку, – аж і взять-то нічого. Пасочка пшенишна маленька, сала шматок, пара крашанок і хріну корінчик. У мене аж тьохнуло. Зглянула я, – аж Боже ж мій милий! Парень, як квіта, стоїть, – тільки врода його! Взяв титар крашанку, подержав у руці, подививсь на його, да й положив назад мовчки. Бачила я сього парубка на музиках і все дивовалась, чом він не йде у танець, чом він не женихається? Гордий, думаєм… пишається як своєю вродою… і пари собі не подбере. Статніший од усіх, молодий і худорлявий; чорноусий, смуглявий, очі як терен, і кучері по йому. Тілько на його й дивовалась, – а то й байдуже. Дівчата кажуть: і той гарний, і той багатий, – я на те й не вважала; тільки тепер скинула очима, що усі ж то в синіх жупанах, як волошки в житі, синіють, а мій – в такий день в сірачині, да тільки врода його горда й пишна все скрашає, – мов місяць над зорами… Стоїть він зо мною поруч. Мені аж жарко стало, да так щось од самого серця і покотилося: і жаль мені чогось і когось, і сама не знаю; і весело й не знаю – куди мені очі свої повести? хоч я й поведу їх куди, до все рівно – нічого не бачу й не чую. Хотілось би на його… дак вії замигтять-замигтять – і не згляну, як на сонце… Так і чую, як краска мені шибає вгору, аж у очі наллється, да й опуститься… Одхлинуло; я – зірк: проти мене стоять з пасками, а я забула, де я: спасибі їм, і не дивляться на мене. Я хустину виняла, утерлась; стала затикати за запащину, руки трясуться – не заложу, да й упустила; він нахиливсь мені підіймати, а я й собі, – да як скинулись зблизька очима, так я й додому приїхала з пасками, нічого не тямивши.

Дядина мене зустріла: «Ще се ти, моя голубко, як повна рожа розцвіла?..» А я й слова не промовлю. «Ох, чи не наглянуло тебе що?» Сорочку мені зараз навиворот наділа. Я горіла аж два дні, – тільки кришечкою паски розговілась, і то дядина ублагала: «Може, – каже, – од свяченого подужчаєш»; а то й рісочки не було в роті.

З того часу він уже й навіки зоставсь у моєму серці, з тоєї годиночки, як зглянулись із ним на цвинтарі. Він мій, мій! Усе мені стало немило; його хочу бачить, – не дядину, не дівчат… його!.. сіру убогу свитину, кучері… Якби крила – поленула б до його зозулею, ковала б, визивала б його: да куди ж?.. У людей би розпитала – да як же його величати?.. Боже ж мій! сіра свитина, чорні кучері, да й тільки: – не врозуміють… да оце б то їм і сказати?.. Сама сперш надивлюся, сама… нікому не скажу про його, – буду думкою жити…

ІII.

Приходять дівчата, кличуть на музики, – я тільки на третій день пішла. Підходим до шинку; на ґанках такого народу зібралось, – музи́ка у сінях гуде, дівчата кругом одна за однією як утки пливуть. Я – тиць на поріг, а очі зараз і зустріли, чого бажали. Я ні туди, ні сюди; дівчата на мене ззаду: «Що ти прикипіла? йди швидче»; а мене ноги не несуть. Силою гурьба допхала. Прийшли, посіли. Усі гомонять, – музика так і ріже горлиці, журавля ; бу́бон гуде; а в мене в очах усе крутиться. Дівчата на мене гукають, – я не чую; котрась мене схибнула за плече: «Що це ти, Зінько? нездужаєш, чи що? Оце хтось наглянув, або ти ступила в таке місце, де зла чоловічина недобре подумала… Оглухла?!» Тут молодиці підійшли, – кажуть, «чи не переполох, – що пойти б до Золотарихи – вона добре вміє виливати, – усе розкаже – з чого і чим лічити од якої хороби». Люде почали потроху збиратись коло нас, а я все горю. Бідкаюсь, на що між люде пішла; – дак і то ж біда, – його не побачила б; а тим часом за мною помічають. Дивляться на мої щоки, да добре, що не знають, що серденько моє мені каже; а в йому так тобі і болизько, і любо… Прийшла додому, – невесело мені, не знаю, за що взяться, світ мені не милий. Дядині б одкрить усе, дак не хочеться: здається, не так згляне, як я, на його. Хожу наче в пустці, няньчусь з своїм серцем, да все одна думка: як би мені його побачить, як би мені провідать, де він живе, як його зовуть. А тут дядина все коло мене клопочеться. «Нічого, тітонько, – кажу їй, – се мене собаки налякали. Я дужа, зовсім дужа».

Вийшла увечері, сіла на призьбі: так він в моїх очах і увиджається! Як же мені провідать, нікому не казавши? Згадала я, що молодиці про ворожку Золотариху казали. «Пойду ж, – думаю, – що Бог дасть. Хай вона мені скаже, хто то і де він»; да як згадаю і про дядину, що її морочу – правди не кажу, – то аж серце моє заболить: так мені жаль стане. Думаю собі: скажу їй, – а послі знов – ні. Тільки Золотарисі одкрию: й тож лихо! Як же я прихилюся послі до дядини, котра мені за матюр стала? Сижу, а серце так у мене колотиться; припала я на холодну призьбу, аж стогну, метушуся. Боже ж мій! Боже ж мій! коли б хоч раз поглянуть на його без людей! Одну годиночку, одну хвилечку… А тут солов’ї душу дотинають: вмерти мені не хочеться і жить мені нудно. «Мовчіть, – кажу собі, – соловеєчки; дайте трохи душі утихнути, а то вистановиться… Ох, щоб не затхнутись од тієї муки!» А дядина одсунула кватирочку, почула й почала гукати: – Зінечко, Зінечко! се ти, моя кришко, так стогнеш і розмовляєш? з ким се ти так… з зорею вечірньою, чи що? –

У мене й дух занявся… що се я наробила!

– Ходи сюди, моя доне… Що це на тебе пригодонька? Завтра підем до Золотарихи, – нехай виллє. Вона всю правду скаже. Колись мені виливала, як я ногу звихнула: я то колись в гарбузовій гудині заплутавшись упала; болить нога да й болить, а хто його знає й чого, які ліки прикладати?.. Іди в хату, серце. Коли б як переждати ніч: уже пізно, моя дитино; я прилягла да й заснула, послі вечері. А ти й не входила і в хату досі? подивись на зорі: уже на світ займається. –

«Дядиночко, дядиночко!» – кажу, да й слова більш не промовлю: так серце розходилося.

– Що тобі? –

«Нічого. Ай!..»

– Да таки що ж, моя квіточко? –

«Тут щось», – кажу, показуючи на серце. Не вмію гаразд і розказати – що.

– Нудно? – каже.

«Нудно».

– Ляж. –

Лягла я; скропила вона мене святою водою, уложила спать, – сама довго не спала, да й я – ні.

ІV.

Встали рано; дядина скоренько спорядила мене, – ми й пішли до Золотарихи. Виливала вона з воску два рази: так і запливе й стуманіє. Золотариха аж головою покрутить і якось ніби жалібно на мене згляне. Утретє взяла да й вилила із самого олива, да тогді й каже: «Дивіться по прикметах, чи не вгадаєте чого?» Я зглянула да наче на долоні все бачу. А дядина моя толкує: – Ото, що наче копи здаються, то паски розставлені, – там її й наглянуто. – А я ще й більш добачаю: – що ми схилилися, і як він мені хустку подав, – а їй здається – то ті собаки, що мене налякали – зіп’ялись, гризуться. А Золотариха на мене зглянула: – А тобі що, доню, – каже, – здається? – Я так і зарділась, да й кажу: «Собаки». А вона: – Ні: то – парень, моя голубко, тобі до ніг уклоняється. – Готуйся, – каже моїй дядині, – скоро старости завітають у хату до твоєї небоги, хоть іще й рано, до пори. І тебе, моя доню, нагляне не одно парубоцьке око і з-за сього буде твоїй молодій голові багато турбу… Що можна, то одведу, – а чого не можна, то й дурить, моє серденько, не стану. Се тільки втретє мені довелось на віку трудно виливати, а то – одразу: хоч і воском, то все як намалюється.

Да й вислала дядину у другу хату. А мені: – Ляж, – каже. – Я лягла. Вона налила у стаканець води: навхрест наліпила до стакана чотири страснії свічки і запалила. І стала дивиться у воду, а послі поклони покладати; да ізнов погляне у воду да й ізнов кладе й хрести й поклони великі. Послі подержала мене за п’яти, пошептала щось і спльовала; послі притулила рукою до очей, до серця, і почала знов молитись, а послі звеліла мені подуть на свічки і напитись тієї води. – Голубко моя, – каже, – жаль мені тебе. Ти, – каже, – ще дитина, а серденько твоє уже заняте, як голубка з гнізда випурхнуло. Попоносишся ти з ним, – бодай не казати!.. Ось же що: Дождавши неділі, встань вранці, рано-рано, й пойди до криниці, возьми непочатої води і не оглядаючись повертайся додому. Піди до церкви, і як дочитаються до Іже херувими , обійди з тією водою кругом церкви три рази. – «Добре, – кажу – бабусю».

Ввійшла я в другу хату, до дядини, і усе їй розказала: дядина подала Золотарисі на станок полотна і копу грошей. Тільки ж Золотариха не взяла: – Як поможеться, тогді, – каже, – й принесіть; вкупі хліба й соли перекусим. Я не із-за грошей поміч людям даю, а із ласки. Я рада, що дякують люде і кажуть, що помагається. А ми всі рівні, у Бога все єдині діти. –

От і пішла я із дядиною до церкви, діждавшись неділі, і пляшечку з водою взяла. Перед тим, як співать іже херувими , я й вийшла із церкви. От, іду, обійшла раз кругом да й думаю: «Чи добре ж то мені буде, як я оджену оту любу мою тугу од серця, і не побачу його? Чи йти мені вдруге, втретє, чи ні?»

Зупинилась трохи й міркую. Постояла, подумала: «Не пійду більш… Любо за милого і потужити».

Рухнула, щоб іти до церкви… Боже мій! ледве з ніг не збила: він перед мною! як із води виріс. Потупилась, стою: ні туди, ні сюди, мов окаменіла. А він – так до мене: «Світе мій, світе мій, – каже. – Ти мені світ зав’язала. Поглянь на мене, моя галочко, ще раз, як тогді… світ мені знемилила… Станьмо сюди». Взяв мене за плечі, одвів трохи вбок (бачте, село кругом, люде щоб не нагледіли, а то скажуть – «мала, ще підліток, а вже спізнається, й молитву покинула»): я йду, – слухаюсь… зглянула на його. А він ізнов: «Рибчино моя, замов мені одно словечко… одно… чия ти? як звати тебе?» Я трушусь: казала б, да уста не мовлять; дивлюсь на його, упиваюся, й соромно мені, і він з мене очей не зведе. Обвів рукою кругом плечей, дишим одним духом, щоки наші аж пашуть… Він схилився, бо високий, а я ще недоліток: дивимось, дивимось мовчки, дивимось в вічі одно другому, аж хтось з дзвінком шляхом пронісся, – ми й розійшлись, не промовивши ні слова… Сіла я у церкви на рундуку, поки люде стали виходить. Дорогою казала дядині, що в мене голова розболілась у церкві, – душно, дак я й вийшла. Прийшли додому; дядина мені і те, і се, – розмовляє, а мені світ не мил, – так мені нудно, що усе перебиває мені думать про його; а тут незабаром біжать дівчата на музики кликати йти. А, Боже ж мій! що мені казати? постережуть, як скажу, що не хочу йти. «Погуляйте ж; згодом пійдемо…» І дядина таки каже: треба їй юпчину другу зодягти і грошей припасти на маковники тощо. «Дядиночко, – кажу, – достаньте з скрині все»; а сама з хати да за двері; в сінях стала, закрилась руками, і уши затулила й очі заплющила, щоб ніхто не полохав; одвернулась у куток та й думаю… Одвела трохи душу; ввійшла в хату, прибрала мене дядина і провела нас аж у сіни за двері, ще й подивилась вслід, – як-то мені. Ідемо дорогою; а нудьга ж яка йти між люде! я б тепер у льох забралась, у гай густий, щоб тільки про його думать. «Ай, постойте, – кажу, – стриці! ногу підколола». Шкитильг-шкитильг: «Ні, не пійду шкитильгаючи між люде, – вернусь» – і вернулась. Дядина трошки злякалась, а послі й нічого: пообідала й лягла спати. Мені й їсти не хочеться, – кажу: «Дівчата насіннєм тощо нагодовали». А вона дуже й не домагалась: – Да і мені щось на душу не йде; мабуть, того, що порано встали. –

Дядина заснула, – я й пішла блукать по двору, по городу. Журуся, що дурна була – не поспитала, де він живе і хто він?.. А уста мої горять… листєчко рву, притуляю до губ, – так і скипить, і скипить! Журуся, никаю, серденько ниє… а й любо ж як!.. Сонце сяє, солов’ї… аж ліс розлягається, – вишневі сади всміхаються… квіточки, як зірочки, понасторошовались, – усе пригортала б до свого серця, усе б ціловала! Прийшла до берези, сок точиться, пить хочу, да й не п’ю: щоки пашуть, я гіллєчка молодих берізок в жменю зберу да притулюю, щоб прохололи, огортаю собі шию. Здумаю, як він мене так обняв; чую його, бачу як стоїть зо мною, як дивиться, – хочу крикнуть, назвать його, да й не вмію. Серце моє, серце моє!.. Думаю: як не побачу його сьогодні, – побіжу селом, буду кричать, буду звать кого-небудь, а, може, й він вирне…

Ой Боже, Боже, коли той вечір буде!..

Терпітиму до вечора якмоги. Буду Бога благати, а вже на ту водицю, що тільки двічі обнесла і віри не покладала. – Ще поблукала; далі втомилася, схилилась на лісу над дорогою і думаю: у який-то він бік живе? усе б туди дивилась, туди й поленула б…

V.

Так собі стою й загадалась. Тут два діди підійшли, поздоровкались ізо мною. А що се, – кажуть, – небого, на музики не йдеш? Дядина не пускає, щоб хто не зурочив, чи що? А другий каже; – Е! добре робить, добре робить ще порано бігати.

- Ні, – кажу, – дідусю: ногу підколола, дак вернулась». А там згодом старці з чужого села пройшли, по шагу подала і спровадила їх з бандурою на музики. «Усі, – думаю, ідуть, а мого й немає…»

Вся челядь гуляє –

Тілько тебе да мене немає.

Знов щось куріє, – тілько не туди, а відтіль. Ближче, ближче, пил такий збива… ближче… ох, лихо! се ж він, се ж моє серденько бринить! Я й присіла за тин! Він за руку: – Не ховайсь, моя рибонько золотастая… Ось де ти живеш, ось! я зблукав усе село, обтер усі тини, лазючи, сполошив усіх собак, тебе, моя доле, шукаючи… на музики двічі забігав: сидять твої подруженьки, – тебе, моє сонце, не світить. –

А сам такий блідий; піт по щокам так і котиться, увесь у пилу. – Ось ти де живеш! – Окинув оком круг себе. Я перехилила голову через тин; він притулив мою голову до себе, а я – мов давно вже з їм спізналася! – Ходім, – каже, – у гай; – (а у нас, коло села, гонів два лісу)… ходім куди-небудь, моя ти доле красная. Як не ти… умру, не буду нічиїх уст цілувати. Кажи мені, що хоч, а я твій; хоч покинь… дарма, пойду світ за очі, а твій буду, – не покину тебе, моє коханнє… –

Да й ізняв мою каблучку з пучки, а свою мені надів. – Дай рученята, я пересаду тебе. – Я подала, да так і перелетіла, мов не своєю. Пійшли. – Куди ж я тебе оце веду? люде стрінуться, убачать, пійде поголоска… Вернімось, моє серце… –

А я йду і землі під собою не чую. «Ні, – думаю, – не вернусь». Держу його міцно за руку, мов прикипіла… Двічі літа не буває … «Ходім», – думаю; а куди – й сама не знаю, й слова не промовлю. Він мене силою повернув і перекинув через лісу, і сам перескочив.

У городі в нас стояла повіточка старенька – уже похилилась, – колись бжоляник був при дядьку-покійнику; тепер там тільки негодящії уллі да тріски лежали. Він показує рукою на повіточку: – там не страшно? – Дух у мене займається; я тільки кивнула головою. Він узяв мене за руку і ввів під повітку. – Тут не страшно, моє серце: люде не наглянуть, – каже; а я мовчу: «Мені, – думаю, – нігде не страшно». Як прийшли, – сіли у куточку, – він одкидав тріски, а спереду заложив уллями – нас і не видно, хоть би хто й ввійшов, – да тільки літом туди ніхто не заглядав.

Сів він, узяв мене на руки до себе: – «Ти моя дитина, ти моя зоря небесна!» – так мене пестить!.. – «Умрем, – каже, – тут!» –

«Умрем», – кажу.

– Я знаю, я бідаха, да ще к тому й крепак; твій рід такий великий – змагатиметься… – А я до його припала: «Я твоя», – кажу… Обнялись, і ні слова. Він мені дивиться в вічі, виглажує мені брови, цілує мене, милує. Боже мій! а що вже зо мною робиться!.. Він зняв з пучки з моєї каблучку, почепив мені її на шию на шнурочку, з образком укупі, і свою мені дав; я йому тож повісила на шию…

Як дивиться! як голубить мене очима своїми!..

– Пора, – каже… А я – не хочу йти. – Пора… як же тебе узивать, рибонько?

«Твоя», – кажу.

– Добре. А я – твій. Прощай, галонько! Забрав би тебе з собою, да й зайшов би, куди зря. – І поціловав мене. – Людей боюся, тебе жалію. – Обняв і прихилився до мене. – Пора! – Ми встали – ідем, – я ступила на поріг, – він ще раз обняв мене – постояв, здихнув і пішов, задумавшись… і я вслід за ним!

– Іди, – каже, – додому. – Я схопила його за руку…

– Ні, йди, йди! Дивись: село перед тобою, люде!.. –

Стриб – і нема!.. Я руки до його… Боже мій, – далеко вже! – Я обняла лісочку, дивлюсь – куріє дорогою, а послі несеться городами, ледве манячить; он, став на лісі, ізнов зник, і нема, нема… ізнов буваніє… Боже!

Ой відсіль туди пішла – поїхала

Любая розмова…

і моє серце несеться вслід. Ось ізнов став коло хати на лісі, шапку зняв… чи бачить-то він мене? Я пізнаю його, да вроди його не бачу, – карих очей його: зник і нема, й нема… Тепер же я знаю, де він живе!

VI.

Вернулась я в хату, – так мені весело, – аж всміхаюсь і землі ногами не сягаю, – так би й кинулась дядині на шию і всю б щиру правду розказала. Дядина не спала вже, тільки лежала. Я ввійшла; вона й каже: – Скучаєш, моя голубко а що, чи скабку виняла з ноги? – «Уже, – кажу, – тільки трошки болить».

Встала вона, погомоніла, потім заходилася вечерять: їлось нам обом так смашно; поседіли ще у вікна, послухали солов’їв, що з гаю аж луна по зорі йде. Наша хата була на вигоні і лісок у боку понад дорогою недалечко: і в огороді на березі свищуть солов’ї, і десь у кущі щебетав… послухати любо! Місяць зійшов, світить – пливе по небу, хмарки легенькі, як серпанок, коли-не-коли перепинають його; у селі почало стихати; тільки де-не-де ворота заскриплять, звід здійметься; овечка замекече; пісню стиха хто, додому вертаючись, заспіває; а далі все тихше, тихше, і пил над дорогою став осядать; роса спала; свіжий пахучий вітерець повіяв, утихло все – тільки солов’ї ще дужче перекликались і серцю мойму наче од мого любого звісточку передавали: «Може й він тепер, – думаю, – слухає, – може й він зорі лічить і мене згадує».

– Хто? – дядина питає… А я – як стрепенулась! – Що се ти? задрімала?! Ляжмо спать, – година вже і мені часто позіхається. –

Полягали спать на полу; я підкотилась до дядини, почала її пригортати, ціловати. «Дядиночко, – кажу, – я покохала…», да й не домовила: хотіла признаться, що покохалась, а послі прищулилась до її, да так уже й не просиналася до світу. Уранці встала, причепурилась; хожу по городу, підкочу колоду до ліси, зіпнусь, – усе на ту хату, усе туди моя душа рветься! А гаразд, що я знаю, у якій стороні він живе! серце щогодини заходом б’ється – не діждусь його. «Ну, – думаю, – до сяк, до так, до вечора буду жить, а ввечері мій миленький прибіжить»; усе надією жила. І дядина прийде, на село погляне, – думає, що й я того дивлюсь: – хто пройде, проїде, – дорога до міста мимо нас полями постяглась… День мені годом здався, – нема його! На другий, ще треті півні не заспівали, я уже схопилася, біжу – нема його… не чуть!.. стою, дивлюсь… тільки верба коло його хати косицями рясними тремтить, темним стовбом дим пішов з його бовдура, незабаром звід звівся вгору і знов опустивсь… «Хто то йому, – думаю, – хату затопив, водиці витяг?..» Нема й нема! Оце-то! кому щастє, тому й доля! І вечора діждалась, і спати лягла журячись… Може, насміявся… Коли б була не любила, горенька б не знала, – так – ні!… Побігла б по його сліду стежками, перелазами, – да снаги не маю, наче хмелиною ноги спутано, очі засмічено. Де щастє, там і ворог: може, люде що наколотили? не страшно собаки, а звяги його. Тиняюсь по закуткам… Так пройшло із неділю, руки опустила… як водою змито – нема й нема!.. Тільки й рідного, здається, що те містечко, що ми сиділи, та ліса, де ми розмовляли. Вже й на другий тиждень повернуло, як його не бачила…

Вечор на дворі; дядина заходилась лягати спать, і я вже розбиралась, аж щось буртись в город, буртись, а послі ліса трісь… у мене й у душі похололо: «Чи не він се», – думаю. Я так до віконця підійшла, мов що беру на лаві: бачу, тінь довга постяглась по зелених грядках; в серце мене закололо… Я – з хати, дядина ще й завернула: – Надінь, доню, корсетку; – я скинула на плечі, що похватніше, й вибігла необзир на город, стала коло хати да й мимрю:

Ой чи се той Микита,

Що наопашку свита?

Під віконцем зогнувся,

Чи не вийде Маруся?

Тільки що почала, він до мене й обізвавсь:

– Моя? – каже.

– «Твоя», – да так і приснула до його. Я по сей бік ліси стою, він по той. – Тут видно, – каже.

Ми поступили так, щоб тінь з-за берези не була видна.

«Де ти був, моє серце?»

– Боже ж мій – каже, – повернись до місяця! губоньки у тебе як посмагли! – Пригорнув мене кріпко.

«Я думала, – кажу, – що ти мене покинув…»

– Ні, ні, моя зоре ясная, – ні! Хіба б я скосивсь… і на одну хвилину ти в мене з серця не спадала, а мене так рано на панщину занято, що я не мав часу тебе оповістити. На хуторі хліб домолочовати треба було, що од зими зостався. Іду тими полями зеленими, як на шибеницю. Кажуть, у полі в козака думка молодіє, а у мене серце боліло. Коли б година, щоб я тебе оповістив, – то б і байдуже. Де робить, що робить, – я діла не боюся… Летять журавлі, гуси із вирія, летять галки, голуби, – гадаю, як не промовлю: – накажіте моїй дівчині вірної, як моє серце ниє, де я й чого я забарився, і слова останнього їй не замовив… Оце зараз відтіля повернулися; я й до батька не заходив. Думаю: – подивлюсь хоч на її віконце, коли спить. І груддєм пускав в город, чи не почує… не йдеш!.. хотів лісу зламать – така мене туга взяла… Прощай, моя голубко! спи… А дядина?

«Лягла», – кажу.

– Іди ж спочить: завтра… –

Кріпко, до любови, поціловались і розійшлись. Біжучи, любисточку рвонула, унесла в хату. «Оце, – кажу, – заслухалась солов’їв да любисточку ввірвала – у голови положу, щоб душило… да любощі снились, – думаю, – да тихая розмова». – Да й загадала: – хто на вінець мені судиться, той сю ніч мені присниться. Прокинулась на зорі. Знов весело! Стала хліб місити, піч затопила, в хаті убрала, – так мені любо! і сонце світить инш, і хата світла, білесенька, мов усміхається… Божник квітками утикала, лавки змила, обід застановила, хліб посадила, – ще кажу дядині: «Пойду, грядки пополю»: так і знесу, знесу грядку; а там усе назирцем, чи не йде. Дядина до мене вийшла, – скучила. Аж і пройшов, да побачив, що дядина – шапку подняв: – Будьте здорові з суботою! – і пішов далі; тільки й бачились. Дядина стоїть на грядці, а я так, похнюпившись, полю, – займаю не тільки бур’ян, да й буряки, і все, що підвернеться, – так і оголила.

А дядина каже: – Оце кріпак пройшов, Тещенкових панів. Таке убожество! Сказано – без хазяйки: батько старий, ні матері, ні сестри нема, самі собі й обідати варять, хліб печуть, варево кладуть. Сей Хведір на панщині, а той старий тільки чоботи на людей ладить. Да й Хведір обучався сьому реместву; зиму шиє, літом у полі робить. Що загорують удвох, те й з’їдять. Хведір що заробить, то себе трохи спорядить і батька. Да й сам-то який собі удався: як тичина, високий, худорлявий, – не ціпом би йому й орудовать! Уже скільки було йому старий каже: «Оженись, Хведоре: доки одинокими нам жити?» – Ні, – каже, – іще пара моя десь, видно, на причіпку кашу їсть: нікого не вподобаю. – «Дак як же?! у робочу годину і сорочки нікому випрать». – Я лучче, – каже, – сам виполощу, аніж візьму собі не до любови. – От який виріс, а ума не виніс : таке провадить! з душком удався, як і мати його. І полощеться було сам, наче селех на воді. Журиться його батько старостю; каже: «Не доведеться тебе побачить в парі. Подбився я, хиляючись сам коло печі…» Іногді й хати не топить; так у холодній і сидить, як сина нема.

Пішла дядина до хати. А я тільки й бачила його той день. На другий зострілись на одну хвилечку. Все боїмось довго вкупі стояти, щоб люде не помічали, да й дядина – хто її знає, що мислить. Не замовила ж – так: от якби ти, небого, стала йому подружжєм, – старого б доглянула і йому б, худорлявому, сорочечку сполоснула, хату б вичепурила… – а то й обійшла, – тільки на язик його взяла… Побачилась я ще раз з Хведором. – Коли б – каже мені Хведір, – пора твоя вийшла: сказав би батьку, старостів послав. Пійдеш? – «Пійду».

А тут до мене старости за старостами: одні – в хату, другі з хати, як за причастєм. Дядина радіє да одмовляється: – Ще їй пора не вийшла, – шістнадцяти нема, – ще погуляє. – А я шуткую з нею да приспівую:

Ой я ж тобі, моя мати, перекір наряжу:

Повну хату і кімнату женихів наведу;

Ой я тобі, моя мати, перекірочку:

Повну хату і кімнату, ще й комірочку!..

А там собі радію, що мене не турбують: «Не пора» – і одхлинуть.

VII.

Пройшов і рік. Ми крадькома вбачалися. Ось упав мені і сімнадцятий год. Умовилась я з Хведором стрітитись у лісу. Убралась я, уквітчалась, як на Великдень. «Дай, дядиночко, з шовком мені плахту». Дядина дає – і роблені квітки достає. «Ні, дядиночко: я свіженькими утикаюсь, – пойду в ліс». – Іди ж, іди… –

Сама так радіє, що тут-то вже натовп буде старостів: пора настигла. –

Як я зраділа, як стрілись! як я обняла мого Хведора! «Се ж мені, – кажу, – сьогодні упав сімнадцятий, – дядина казала». А він каже: – Ти й з будня яке мені свято зробила!.. – Гуляли, сиділи, співали, квіток укупі нарвали багато, вінок ізвили, – я й йому звила, – понадівали; сидимо, – сміється він!.. Здається, що се все на небі робиться: тихо в серці й кругом, як у Бога! пахучо, свіжо, тільки листєчко шепчеться; як сонечко по йому грає, пробивається, – і по нас, мов що живе, бігає, – ми ловимо; а на личмані в мене, – казав Хведір, – як зоря скриться, і зглянуть не можна.

Погуляли ми, суниць набрали, квіток – божник убрати; ізмовились сьогодні старостів посилати до мене. – Я, – каже Хведір, – з батьком поговорю й пришлю. –

Прийшла я додому; дядина коло вареників з ягодами заходилась, я уквітчала всю хату, прибрала, повимітала: веселі ми такі обидві! Дядина й каже: – Постели настільник, – той, що на споді у скрині, і хліб положи на столі; – ще сама й вибрала – запечений, легкий. Уже й надвечір; я усе позираю у віконце; чуємо – гомін: по той бік улиці, через лісу, хтось береться. У мене в душі мов занялося, – так серце й заколотилось. Потім гомін стих, аж дивимось – у воротях, на дворі, показалось двоє поважних чоловік: ідуть з хлібом – з сіллю. Я місця не знайду. Почервоніла, зраділа, ледві у ноги не впала дядині. Снуюся по хаті, тиняюсь, – аж старости!.. Сама чую, яку мене вінок той труситься, мов усі квіточки зашамотіли. Аж і на порозі. «Здорові! з празником! Кланяємось хлібом і сіллю. Ми прийшли по вашу Зіньку, – щоб вашого хліба не їла більш, порогів не оббивала». А в мене аж ушки сміються.

– Сідайте, добрії люде, щоб все добре сідало.

«Спасибі вам. Сади, Боже, все добре!»

– Од кого ж вас Бог несе? –

А я аж руками затулила вид, бо згоріла, да хі-хі собі потихеньку в долоні: «Од мого Хведорка», – гадаю… а вони як гримнуть: «Од Микити Волощенка!» Я за піч так і вхопилась, а потім і сіла на прилавок. Дядина всміхнулася: – Хай Бог помагає, – каже, – з дорогою душею… А що, Зіне, скажеш? – «Я ще, дядиночко, погуляю». – Да воно таки порано. – «Нічого, голубко, – всі троє загомоніли, мов у дзвони вдарили, – можна заручити». – «Ні, дядиночко, ні! мені тогді не вільно буде дивитись, на кого я схочу».

– Ну, добрії люде, випийте по чарці і вареничків з суницями посмакуйте, – а се не втече: дасть Бог, не огледимось, як і рік пройде, – майте надію.

Сіли вони до тих вареників; – дядина їм так годить, а вони їй; вона їх припрошує, а вони: «Да спасибі Богу та й вам; щоб у вас весь вік так було рясно, як оце тепер на столі».

Ще чарочку, ще, – да, слава Богу, й здихали їх.

А мого й немає й немає! Задав мені думки, клопоту, – душі не стало!.. що се він?! – Пізненько вийшла, уже перший сон заснувши, аж він попідтинню блукає; я пізнала, – до його. – Батько змагається, – не хоче. Я зовсім того не сподівався. «Що ти, – каже, – сорому набраться хочеш? Ти – кріпак, гольтяй, поткнешся до багатирки? Вони споконвіку вольні козаки, на всю губу. Ти у їх попихачем будеш, як я був у твоєї ж матері… Ні! з чужого поля ягоди не бери; я й зарік положив – не женить тебе на козачці. Як вони над нами знущаються і панськими помийницями взивають… пійде, а послі сама й очі виїсть… пойми ти мені віри. Лучче мені в холодній хаті сидіти, сорочку коряву носити, ніж тебе утопити, мій сину. Ти стільки з єю будеш бачити того щастя, як свою потилицю. А рід же її як знущатиметься! не так пани, як паненята ». – І ні за що, ні за що не схотів. Благав я його, молив, землю ціловав: він все своє. «Бери убогу, да свою, а не козачку. Чорт бери й сребро, як жить не добро . Я старий чоловік, я се добре знаю». – Нізащо! як зав’язано!

«Я скажу сама дядині, що я тебе покохала, і оповіщу тебе». – Потім розказала йому, що зо мною було, і розійшлися. Як же мені до її доступиться, як замовити? Страшно!.. а як отказ? Да й не кажу день, другий, неділю, місяць і другий: не приступлю до неї, – усе ражусь з Хведором, як лучче. А тут двері щосуботи не перестають рипать: старости! Дядина Волощенка вподобала: багатий і люде його знають. «Багатий, – кажу, – дак йому й добро. А на вроду який! увесь поморх, а хода, а мова яка! худоба за плечима, а лихо перед очима. Бог із їм, дядиночко: я ні за кого не піду».

– Що ж ти собі гадаєш, доню?.. зробить би заручини!

«Ні, ні! я його не люблю».

– Дак що ж ти думаєш? на музики перестала ходить, од дівчат одбилась, – уже б і сама у танець пішла…

«Нащо мені дівчата й музики тепер? Нехай мені й сонце зникне!..»

– Що тобі таке?.. –

«Я покохала Хведора кріпака».

Дядина аж за голову схопилась, вся затряслась: – От тобі, – каже, – добулася, як сова на току! Бідна ж моя голівонько! всі надії мої канули… Ні, доню, ні, серце! за кріпака не пійдеш… нашому роду так не пригоже, – свої потові скарби у панські дворища передавати. Ми у їх берем дівку, то й викуп даєм; а як у нас, то ще додай, – да вона ще їм і робитиме, – що будем їх двори сповняти, а свої збідняти. Що скаже рід, що й сусіде близнії? І він хисткий, за вітром би пішов, якби пустив! ти за їм не наживешся, а краси своєї збавиш, замордуєшся: те старе, а те хистке. Ти його тільки ввечері хіба побачиш, – треба панщину справляти.

«Ми, – кажу, – удвох ходитимем, то нам дней більше перепадатиме».

– Що той чин, як борщ ні з чим!

«Хоть ніжка в гнойку, дак зате душа в лойку », – всмілилась я їй на се.

– Ні, ні, годі, Зінечко: вибий з голови сей дур. Не гніви Бога й мене. Я тебе за дитину мала, доглядала; а ти ніби мій найперший ворог заговорила. Весь рід спозорити хочеш. Волощенка люде знають, – він у два плуги оре; його сем’я зроду пішки до церкви не ходила й поважного роду: над таких і нема у нас на селі.

«Дядиночко, – сміюся їй, – ми посієм наволоком, уродить як нароком… як діждемо літа да нажнемо жита, поставимо в копи да вдаримо гопи! »

– Да ну, годі витребеньковати! слухай сюди!.. на його матері намітка до кірок чепає – а хусткою до церкви й не пов’яжеться. Кунтуш, плахта з шовком, усе старосвіччини держиться. А гроші і камінь довбають. А що врода його, да підстарий… да що, Зіню? жалуватиме більш, за дочку матиме. Він один у матері. –

А я їй:

Ой ти дуб, – я береза;

Ой ти п’яний, – я твереза:

Ой із тебе, дубе, нічого не буде,

А із мене, берізки, віники і різки.VERSE

– Ти зовсім скосилася, – з серцем промовила дядина.

Я замовкла: серце стиснуло…

Знов лізуть старости з кінця села. «Щоб, – я думаю, – ви дороги не знали ні з дому, ні до дому, як ви мій вік заїдаєте!»

Під повіточку сяду да думу гадаю. Світ зав’язала і собі й йому; ізмучилася так! Дядинині речі наче грім прогримів; і його не хочу бачить, смутку йому завдавать. Він гнеться, як гичечка, од туги, і я затого звалюся. На край світа від людей би бігла.

VIII.

Дядина бачить, що вже й на вісімнадцятий повернуло, а я не йду, – думає, що я за Волощенка тільки не хочу. – Ну, – каже, – другого вибирай. Правду люде кажуть! доки сидіти? Я стара і часто нездужаю… –

І той у її хороший, і той, а Хведора і обійде.

«Боже мій! дядиночко! – кинулась я до неї. – Не крайте мого серця! Окроме Хведора я нікого не люблю, нікого! Я кохаю його вже три роки».

– І мені не казала?! а той волоцюга, костогриза, ще дитиною тебе зводив! а ти й на дядину забула і не признавалася, а горнулася до мене мов щира правда?!.

«Дядиночко, – кажу, розпинаючись, – простіть мене! я скільки раз хотіла казати, дак соромно й страшно. Мені бажалось самій у йому накохаться. Прости мене, моя матінко!»

– За його не благословляю!.. Дак бач, як за рідну дитину стала!.. пригріла сироту… Обдур’ю ти зо мною жила і на мої літа не оглянулась!.. Не спіткалася б тобі така біда, не покохала б ти нерівню своїм малим розумом…

«Він і тепер, і довіку буде мені миліший од усіх багатирів…»

– Ні, сього не буде! Швидче умру, ніж благословлю тебе під вінець: не зневажу добрий рід свій, не стану костей нашого роду рушити. Се й з того світу повстають, якби скоїлось.

«А матіночко ж! ні за кого, як не за його».

– Коли мене за матюр не маєш, то… – махнула рукою і не стала більш говорити…

Побачилась я з Хведором: «Що робити? Не піду я ні за кого… і за тебе. Боже ж мій! нащо я її дурила? Вона ж мене, бідолашну, взяла, за матюр мені стала, кохала, пестила мене як! Я зрадниця її, не скрасила її старого віку, а ще в дяку й засмутила… Хведорку, світе мій! нащо я зрадила дядині, матінці моєї… Не піду, мій голубе, проти її волі: вона сього не знесе». Плакала я гірко, і в його сльоза на вії повисла.

– Се я з тебе зробив таку безчасну!.. – Обнялися ми й розійшлися з таким смутком, що й не сказати.

Сумна моя дядина, сумна як ніч! мене острах бере, морозом обдає, а за серце як п’явки ссуть. – А старости – як ті реп’яхи: ізнов од Волощенка.

«Чи довго твоя небога ростиме? та на хустки прястиме?»

– Да нехай же Бог помагає. Я її не спиняю, – нехай іде.

«Пора вже пару мати і працювати».

Дядина до мене: – За кого ти йдеш?

«Ні за кого!»

– Дарма – кажуть старости, – ми собі иншу знайдемо, а ви собі держіть на насіннє. – Да й лясь дверима, аж глина з стелі посипалась.

– Іди, доню, хоч за Дмитра Муху, – Бога бійся, – пляму на наш рід накладати. Будеш якою господинею! Подвір’є яке широке, зелене! горобина аж на землі лежить як зоздріє, королів цвіт повівся по лісі, вишні поперехилялись: Боже! цвіту того, цвіту! як молоком улито!.. і назимочка, і третячок, і корівка; в засіках повно… чого тобі? і сам парубок моторний, і я – все, що в мене є, – тобі оддам: скриню і сто цілкових грошей, і корівку, а хату, город і подвір’є по смерти; хоч і є в мене ріду доволі, да ти в мене найближча, найкраща. Розумна жона як ступа пшона, а як нема, дак і дурна .

«Дядиночко! не кажіть мені сього…»

– Іди, кажу! не дурій: тобі не шоснадцятий. Із п’яти пар можна вибрать хоч кому: друга й однієї не діждеться… і хата поруч – як близько!

«Близько, да слизько, далеко, да легко . Я лучче ні за кого не піду, матінко, як не за його».

Почмихають було старости, по тричі ходивши, да й пійдуть. Усе на насіннє мене прочать, на висадки…

Дядина, я й Хведір ходимо такі невеселі… А тут врем’я йде; уже й дев’ятнадцятий настиг… сижу в дівках! Люде заторочили: «Чого се, чого?» Дядина стала мене підстерегати, щоб я з ним не бачилась, а батько Хведорів – собі, бо й правда, – з нас добра нема: собі світ зав’язала і їм… От і стали ми рідко вбачатись – у лісі хіба, як зострінемось. У селі, як на долоні, не сховаєшся. Дядина відсіль постерегає, як городами йде, а батько його – відтіль; облавою стоять, – по місяцю, було, не бачимось, кинемось, – обіймемось, не промовивши слова, і розійдемось. Тільки один Бог знає наші муки! Всюди наче стережуть, всюди очі. Дядина до мене й речі не оберне.

Зійшлись ми раз, –Хведір мені й каже: – Ізнудився я зовсім, моє серце, да й надумався: сьогодні ходив до панів, просився на оброк, у город… На сім тижні я батька поховав. Нема мені долі, ні складу, ні ладу; кому не було змалку, то й до’станку: так нам обом. Мабуть, я йому немощі додав. Тлів він серцем, глядючи на мене. Хата мені рідная замість труни стала… Щоб уже тебе й себе не сушити, пійду на місто жить, до шевця, і панам половину платитиму. Може, мені легше буде, як я тебе не бачитиму, да й ти очей своїх не стиратимеш. –

«Добре, мій голубе! Розійдемось… і я пійду в люде. Щоб мені й містечка того не бачити, де ми спозналися…» Да так і вдарилася об землю… «Нехай, – кажу, – моя коса побіліє, а я не буду нічия більш, як твоя…» Так і поєднали, і розійшлися, як хмара на небі.

Дядина мовчить, – не замовить. В хаті мені тісно, дух спирає, пекельний огонь мене пожира…

Під повіточку сяду да думу гадаю. Світ зав’язала і собі й йому; ізмучилася так! Дядинині речі наче грім прогримів; і його не хочу бачить, смутку йому завдавать. Він гнеться, як гичечка, од туги, і я затого звалюся. На край світа від людей би бігла.

IX.

Встала я рано, уклонилася дядині мовчки в ноги, а вона мовчки пояс ладиться плести, – тільки здихнула. Переступила я поріг, – як не впаду: завернулась, поцілувала його, – да й пішла, пішла облогом, – сама не знаю, куда й до кого, аж на край села. Всю доріженьку сльозами злила – оплакала свою долю… Загледіла хату Золотарисину, – біліє, як маківка на воді… все коханнєчко своє згадала! Зайду до її не з тим, щоб хліба-солі одвідати, а де мені подітись з своїм горем – грішною душею. Іду поуз її двір, сльозою вмиваюся. Вона мотки вішає, мене не бачить. Завернула я у двір.

«Бабусенько, бабусенько: де подітись?.. як се горе забути?»

– На сі муки, – одкаже мені Золотариха, – нема, серце, зілля: не посіяв Господь… Хто сим занедужав, той і в труну з сим пійде.

«Я пійду між люде вчитись свій хліб їсти… Дядина не велить мені бачитись з моїм Хведором; сама світом нудить і мені докоряє».

– Іди, доню, у шесту хату по праву руку: там няньку треба. – Тільки й поради дала.

Пішла я собі; підійшла мимоходом ік колодязю до корита; промила очі, щоб люде не так-то дозирались. Прийшла; двоє діток бігає маленьких на подвір’ї, а третє на руках у молодиці: вдовує. Питаю, чи не треба наймички?

– Ні, стрице, не треба: вчора собі наняла. Да як же ти зморилась! присядь трошки. Пойди, – каже, – тут неподалі багатир живе, – Свиріпенко; він по поштах смотрителем був; – ото, з красними оконицями, його будинки і клуня нова. – Я пішла. Тільки що прочинила в двір фіртку, собака за пучку, а послі за запаску, і пошматовала, – чуть з ніг не звалила. Господи! се щось недобре. Де то я притулюся?!.

Тут стара дівка вибігла, да так прожогом і лізе: – Од кого і чого? – каже, да так дивиться з-під лоба.

«Кажуть люде, вам наймичку треба?»

– Нам і самим їсти нічого. – Так мені одмовила.

«Да мені, – кажу, – небагато й треба». А тут і підстарковатий чоловік на ґанки вийшов: у жилетці, в кармани руки заложив; халяви червоним сап’яном обшито; лице блищить.

– Дівчино, дівчино! – на мене.

Я уклонилась да й кажу: «Вам наймичку треба?» А сама так і колочусь, – такий неприязний, Господи!

– Треба. Что ж! тебе, может, много потребуется?

Боже мій! да яка ж мова! а кажуть – із наших! Свого одбіг – чужого не доскочив.

«Ні».

– А скілько ж тебє воспоследуєт дать в год мєста?

«Вісім кіп, – кажу, – да юпчину»: вже й не домовила про чоботи. «Я чула од людей, що так платять».

– Ізобілуєш требованієм жестоко. Три копи… три, три. Ну?? І юпку можна дать, єслі Хавронья, как одходила, не захватила з собою, – можно снабдить… – додав, – да ще так на носки дибки сп’явсь і опустився і язиком прицмокнув.

«Ну, нехай і по вашому».

– Работать, – каже, – все.

«Добре».

Зосталася… А які ящурині у його очі! які ж вони мені не милі!.. Посадили мене зараз сорочки латать і духу перевести не дали. Рубець на рубцю, латка на латці!.. діжу вчинила – пополам з гречаним; полягали спать, і я, так, на соломці, юпчину в голови. На зорі мене збудили до корови, хліб замісить, в хаті убрать, страву застановить. Хазяїн з двома хлопцями у поле поїхав. Я днем, до обід, гурки підбивала. Поки сам не повернувсь з поля, без його й сестра не присолювала, не затовкувала страви: у самого хазяїна ключ од скрині і все хазяйство: мірою й одсипає. За обідом посядемо, – так і глипа на всіх, як хто ложку до рота несе. Хліб під замком, – скнарість така! і звичаю сього нема, щоб хліб на столі був на приходящого. Да ще й всміхається до мене, за плече мене: – Косники, – каже, – куплю тобі нові, – по щоці мене гладить… А то, раз, у сінях мене догнав з пляхою превеликою. – Випий чарку, випий.

«І хліб твій, – думаю, – став в горлі, а не то, щоб вашу горілку пить… Згинь ти, – думаю собі, – старий шкарбан, з своїми жартами», – да й покинула їх через три дні. Вийшовши за ворота, аж сплюнула і ноги отрусила: так гидко було! Так гидко, що спершу й не журилась і не думала ні про дядину, ні про Хведора; а послі бігом, бігом, до дядини, – аж назустріч піп наш іде… «Оце ж, – думаю, – не кінець моїй біді», – та до його: «Батечку – кажу, уклонившись у ноги: – візьміть мене до себе!»

– Що ти? Бога бійся!.. а дядина?

«Равно піду в люде, як не візьмете».

– А гріх же стару кидати! Вона ж тобі…

«Я буду молитись, – перебила я його, – вона й сама одступиться… візьміть!»

– Ну, приходь: равно мені треба; тільки я не совітую.

А я ще раз пішла до дядини і знов в ноги їй.

– Де ти валасалася?.. Доню моя, послухайся мене. Красу свою знівечиш, – літа свої марне стратиш. Іди за любого, – тільки не за кріпака… і дух мій не дише, як подумаю… Дитино моя, серце моє, опам’ятайся!

«Ні, матіночко, живи з ким хоч, а я тільки пам’ять твою не забуду довіку… Прощайте! Я іду в люде».

І пішла… і жила у попа даром, – тільки зодягали.

Під повіточку сяду да думу гадаю. Світ зав’язала і собі й йому; ізмучилася так! Дядинині речі наче грім прогримів; і його не хочу бачить, смутку йому завдавать. Він гнеться, як гичечка, од туги, і я затого звалюся. На край світа від людей би бігла.

X.

Дядина взяла до себе двох родичок: так і віку дожила… Оце, було, я пійду до церкви – у тій ще запащині, що собаки кінець порвали, як я знялась із дому, – а тут ще не ввернулись справить нової, – от, виходячи з церкви, на цвинтарі, уклонюся їй низько, як матері, – поткнуся до неї: вона мовчки рукою й одведе. Мені не скарбів тих жаль, що я так покидала, а так, – її і того, що я її зобідила, що праця її пропала ні за що.

Послі й з Хведором побачилась, одійшовши од дядини. Як зраділа! усе лихо минулось, і на дядину забулась…

Прийшла я додому до попа; трохи згодом вийшла за ворота, а Хведір мене й постерегав на пригорку, у який я двір поверну, поодаль став і дожидавсь, чи не пройду я по двору. Я тільки що переступила з порога, зараз помітила сірячину; він із пригорка, да й пішов поуз ворота: мов не до мене, а своєю дорогою, бо людей багато подекуди гуляло. Порівнявся і каже стиха: – Приходь у ліс, на старе місце: цілий день ждатиму. Я визиркала таку годину, що люд поховавсь трохи… да й у гай: ягід, грибів, зілля цілющого пошукати б то.

- Ні, моя голубко сизая, – не стерпів: в превелику силу дождавсь неділі.

Я йому розказала все своє життє, що і як.

-Дак моя , – каже.

«Твоя навіки».

-Подумай, яка ти стала! ніщо на тобі не блищить…

«Аби я тобі блищала, мій орле!» – да й обняла його.

-Коли ж ми поберемося?

«Не зломлю, серце, закона, не буду більш дядини гнівити. Так уже й руки зложу, як не поблагословить.

-Ох, біда, серце, з тобою! – да й замовкне.

Не огледимось, як і повечоріє: тільки птиця хіба сполохне. Розійдемось. Він іще недалечко поблукає; послі, піхою, на всю ніч, за десять верстов, на місто.

Дядина три годи пожила да й переставилась; хай їй земля пером! мене, сироту, до літ довела. Умираючи, сказала родичкам: – Усе вам. Хату й скриню, п’ятдесят карбованців і товар; а п’ятдесят – поховать мене, попу, старцям і на церкву: все на рівні часті. Про мене сказали, – дак тільки очі кріпко стиснула і голову одвернула. Я гірко плакала, що не довелось мені очі її заслонити: стою, було, в сінях, слізно плачу, а до її й не поткнулась, щоб на Божій дорозі її не спиняти, її покою не рушити. Хай їй Господь у царство небесне прийме! До віку спасибі.

Побачилась я знов із Хведором. І Хведір журився зо мною.

–Зіронько моя, – каже: – коли тобі сонечко засвітить? Правду сказано: не родись в платтєчку, а родись в щастєчку; хоч ряба і погана, да її доля кохана … журба тобі за журбою! – Обнімає, цілує мене, голубить. – Я, – каже, – надумав: місяць доживу у хазяїна, заплачу оброк панам, да й старостів до тебе пошлю. І знов у селі зостанусь жить, – панщину буду одробляти. Ти ж моя?

«Твоя, серце!»

Під повіточку сяду да думу гадаю. Світ зав’язала і собі й йому; ізмучилася так! Дядинині речі наче грім прогримів; і його не хочу бачить, смутку йому завдавать. Він гнеться, як гичечка, од туги, і я затого звалюся. На край світа від людей би бігла.

XI.

Діждали місяця; Хведір заплатив оброк, одпросився знов у село. Сам хату змазав, зчепурив так, що!.. Люде дивуються: – Боже наш, – кажуть: як то вони любляться! Вона ж іще підлітком була, а ось скільки років лихо терпіла, чужі пороги терла послі розкошів таких: да й він же!.. От же й діждали свого. Сам хату, призьбу маже, – дожидається своєї голубки…

Повінчали нас. Весіллє одгуляли тихо, да до любови. Переступила я поріг в його хату, мов у рай Божий. Як покинули нас уже люде, як зостались ми на самоті, – сіни, хату засунули, – не змовлявшись, кинулись одно до ’дного, аж заплакали; змили той кипть, що за сім літ на серці осів. Цілий день не їли й не пили, наче зареклись спостити той день святий і світлий. Так любо, так тихо на серденьку… Сидимо обнявшись, – і муха не пролетить, гріх наче… Сам Бог, здається, між нами.

Цілий місяць нас обох на панщину не ганяли, одпочинок молодим дали. Таким ясним цвітом зацвіла знов наша доля, морозом прибита… Що то душа наболіла, серце намліло!..

Почали ми порядкувати, а він у людей роботу брати деяку маленьку. В своїй хаті і угли, кажуть, помагають. Що заробим, то й купим що-небудь в хазяйствечко. І гарно у нас, і весело. Одну стравочку було постановлю, юшку чи борщ, да який же то пресмашний здасться! Нащо , кажуть, та й шаноба, як добреє слово … Я всі розкоші позабувала! Іноді й віри не доймаємо, що доля наша така красна.. Не треба мені ні золота, ні срібла, що було дивую людей; нічого мені того не треба, – нічого не страшно. Чоловіче мій, затуло моя! як за тебе захилюсь, то й нікого не боюсь . На панщину мене не звали; – тільки в зиму на панів одпрядала. Хведір одбував свої дні, а я дома скільки моги працьовала.

Два роки прожили ми одинокі. Не дає нам Бог діток; – жаль, да не скушно. Одно тільки горе: згоріла хата у панських людей, дак вдову, з трома дітьми, до нас перевезли, бо у нас просторно було. А де багато господинь, там хата неметена. Усього було: діти і поб’ють, і попереставляють усе, і гам такий складуть, що аж уши, було, затикаєш. У нашій хатині чисто й затишно було. Хведір було аж метушиться: так крик той його доймає!

На третій годочок я стала у вазі: Господь і мені дав. Рад мій Хведірко і я рада: своє, то й не вадить. Ми все з ним живемо дружно. Зродила я дівчатко, Наталкою взвали. – Дай, Боже, долю! – каже Хведір, – да не таку, як тобі. – «Що ж, серденько, я теє вже забула. Коли б тільки тобі Бог дав здоров’є!..»

А мій Хведірко усе марніє. Він ізроду був худорлявий, да став ще гірший. Згадала я тоді дядинине слово, що не ціпом би йому орудувати і що й моя праця марне пійде… Усе справдилось!..

Під повіточку сяду да думу гадаю. Світ зав’язала і собі й йому; ізмучилася так! Дядинині речі наче грім прогримів; і його не хочу бачить, смутку йому завдавать. Він гнеться, як гичечка, од туги, і я затого звалюся. На край світа від людей би бігла.

XII.

Втішаємось ми Наталочкою; росте воно, всміхається: рученята дає, уже й дибки, уже й ходити почало, і говорити. Що він було єю втішається! Тільки горенько ж моє! я протомилась: підбиваюся, з ніг валюся, а ні за що рук зачепити, бо чоловік занепадає; треба і отопиться, і одягтися, і прокормитись, а з його помочи ніякої. А тут – мала дитина: звісно, коло його загаєшся…

Хведір з часу на час хиріє: як що болить, то й сорочка вадить. Прийде з панщини і ні за холодну воду; зогнеться, як похиле дерево, і сидить. На панщині робить, а свої дні дома й так, – ідуть пусто. Ниє і ниє моє серце, на його глядючи; тане він в моїх очах як віск. А я од туги й того більш, одними руками не вхоплю. Пійде він з двора, а я й світонька Божого за сльозами не бачу, і ділечка за їми не вроблю: так він мене крушить!

Упали його ще три дні незабаром; ото ж він дома день і другий пробув, говорив і ходив, з печі злазив, да усе так скоресенько. Я з Степанидою йому дві сорочки одрізали; сижу, шию; і він поліняку дров, відерце води приніс, да вже й не здужає, – стогне, і знов зліз на піч.

«Що в тебе, Хведорку, болить?»

– Колючка.

«Ізварю я тобі узварцю?»

От горщок наварила, два рази напоїла.

– Ізведи мене на піл, – каже.

А я з Наталочкою: у мене так тісно!

«Ні, – кажу, – Хведорку, голубчику: іди: – нігде мені примоститься з дитиною».

– Дай мені сироватки з хлібом.

Я накришила, подала. Він сьорб-сьорб разів з п’ять, да й годі.

– Ой, як, – каже, – досадно на печі лежать…

Я послала йому на полу, сіла біля його; ізчепила руки; в серці мене мов цуркою крутить; глянула на його да й ізхопилась, – злякалась: так він змінився.

«Хведорку, мій світоньку, що це з тобою?»

А Степанида і каже: – Чи не послать за попом? запричастить, – йому й получчає.

– Пійди, кажу, – будь ласкова, Степанидо.

Хведір почув, скоресенько зхопився, перевернув сорочку, бо навиворіт, нашвидку, надіта була. Сів, сидить, дожидається попа: нема! Він і ліг. Я хожу по хаті, – не знаю, що мені в світі й робити… Я за кожушину, на себе, – ніч, і хвища така йде! – да за дяком. Він мені й кум. «Кумочку, – кажу, – голубчику, сходіть за попом!» А він: «Да уже п’ять раз ходив: попа нашого нема дома, а до другого ходили на той куток, – не бачили нікого; ходили-ходили попідвіконню, – нема нікого: тільки гуси да коні, а люде саме облягли – поснули кріпко, не достукаєшся».

В короткий вік мій багато карбів лягло на мойму серці, да ще ні одного такого глибокого не було, як цей послідній. Ніколи не загоїш…

Ізборола лиха година… Хведір умер: сама зосталась на білому світі! Хоч, бачся, й широкий, а нема де дітись – без грошей, без роду. І хати своєї дружньої одцуралась: в чужий угол пійшла доживать, з Наталочкою батька оплаковать…

Так чуствительно вмирав!.. Я пішла до дитини, аж чую – він на печі так стогне. Я припала до його: – «Хведорку, що у тебе, мій світе?» Як устремив у мене очі, так як не проб’є. «Чи ти мене бачиш, Хведорку, дружино моя вірная, порадь же мене?»

– Ти вже сама себе порадиш, бачу… – Да три рази позіхнув – і Богу душу оддав, – од нас одклонився.

Я так і застигла, наче дух у мене вистановивсь. Степанида кинулась, сусідок кликнула. Три баби прийшло, одхаяли мене, його ізрядили… Як живий ходив… ніякої йому й пригоди не було. Положили його на покуті, на лаві… Наталочка у рученьку його цілує… припало до його ніг, обняло да й тягне до себе. А я… і речі у мене нема, що зо мною тогді діялось! Наталочка, було, щовечора, тата гукає… а тепер і не пом’яне… Оце, було, малюсеньке, встане да й гукає: тато, тато-о-о-о! а тепер спитаю – де тато, прищулиться до мене, наче знає, – і мовчить. А я – наче з ума схибнула… як, було, він жалує її: – Ти ж моя манюсюнечка! Хотя б нам, – бувало, каже, – діждать, щоб воно ходило. – І діждали ж, хвалить Бога; а він – і не стямилась, як він і вилинув із моїх рук…

Так мені гірко тепер, як згадаю, що ще він, як дужчий був, то я раз колись йому й сказала: «Боже мій! тим у нас, Хведорку, нічого й нема, що не хочемо робити… На городі – посциліє, померзне: нічим ти мені не запомогаєш, а я сама не ввернусь. І ти б, – кажу, – Хведорку, копичку накосив, – продали б: аже ж, – кажу, – на всіх, коло кручі, сінокосу дано». А він мене й налаяв. Я нищечком і собі; дак він мене у потилицю: – І рід твій не діжде, – каже. А я з серця: «От, наказав мене Бог таким чоловіком!» Тільки оце всього і було між нами сварки… Він жаловав мене кріпко: є чим згадать!..

Як ховали, я дала на Евангелію, а то піп сам од себе чотири прочитав. «Він, – каже, – і на мене облатував, царство йому небесне!» А то свої пани дали півкарбованця грошей, горілки, дощок на труну, і чужа одна пані дала сальця й хліба пом’януть. «Він, – каже, – мене як своїх панів облатував, – так і мене, спасибі йому. Хай легенько лежать!..»

Хведір не торговався; мені, було, судить кого запрещає… – Не вчись, – було, каже, – так робити. Будеш тихше ходить, тобі ж лучче буде…

Я його гарно пом’янула і поховала: шпалєрками зеленими труну оббила, рутою, васильками обложила… Господи! все дівованнє своє тогді згадала, сірячину мою любу споряжаючи у вічнюю дорогу… припала до його, да на останній дорозі поговорила, як із живим. Хто ж мені світитиме тепер, як він? з ким я буду жить, з ким і горовать?.. Тогді мені здавалося, що він те усе чує, що він оглянеться на моє сирітство!.. аж і тепер не вдержуся від сліз… Ні за кого тепер мені захилитись… Не зглянувся на мене Господь! підліткою все покинула, пісні, музики, жарти дівоцькі… Над сірячину не було мені нічого дорогшого… Заквітчав він мій вік колючими тернами, – не довелось пожить з любим моїм Хведорком: сам ізсяк, і я захиріла…

Іногді, як прийдеться, так тяжко стане на серці, що й молю Бога, щоб мені очі заслать; а послі – так зробиться Наталочки жалко…